Моя мама в полоні, де саме – ніхто не знає. Нас затримали в Маріуполі і погрожували розстріляти
Наталія Фролова ще у 2006-му році разом з донькою Владиславою переїхала з Луганщини до Маріуполя. У місті біля Азовського моря жінці запропонували роботу фельдшером у військовій частині. Тут вона вдруге одружилася, чоловіка обрала з погонами, народила сина В’ячеслава. Трохи більше місяця Наталія з дітьми – 22-річною донькою та 13-річним сином - намагалася виживати у блокадному Маріуполі. Наприкінці березня при спробі виїхати з міста її арештували. Зараз Наталія Фролова як українська військовослужбовиця знаходиться в російському полоні на території окупованої Донеччини.
Донька полоненої Владислава Фролова розповіла про життя в Маріуполі після вторгнення російської армії, невдалу втечу з міста і арешт рідної людини. Публікуємо історію в форматі монологу.
Нескінченна дорога
24 лютого я прокинулася від телефонного дзвінка дуже рано, десь о 4:30. Телефонував тато, він кричав в трубку: «Владо, війна! Всі ви готові?». А у нас сумки були зібрані ще з 2014-го, коли мене з братом евакуювали з Маріуполя.
На годиннику дев’ята ранку. Я не можу додзвонитися ані матусі, ані татові. Від знайомої дізналася, що військової частини, де служили мої батьки, більше немає. У мене почалася дика панічна атака, я не знала, куди йти, що робити. Опівдні зателефонувала мама і сказала: «Виклич мені таксі! У мене, скоріш за все, зламана нога!». Коли мама приїхала додому, розповіла, що на військову частину був авіаналіт, вона отримала поранення. Наступного дня я її відправила до шпиталю, щоб подивилися що з ногою. Наша поїздка була дуже небезпечною – місто вже почали сильно бомбити. Лікарі поставили діагноз – розрив м'язів у колінному суглобі правої ноги.
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталія Фролова працювала фельдшеркою у військовій частині у Маріуполі
Того ж дня, 25 лютого, мама вирішує їхати у мікрорайон Східний, аби забрати з квартири речі. Як на мене, це було дуже ризиковано, бо поруч з цим мікрорайоном саме почали точитися бої. Я відмовляла маму, але вона була непохитною. У шпиталь за мамою приїхали наші сусіди, і вони разом поїхали туди.
Зв'язок з мамою знову пропав, але вдалося додзвонитися до сусідів. Вони сказали, що над ними літає винищувач і бомбить їх. Вже тоді громадський транспорт не їздив, і я збиралася йти за мамою пішки. Водночас і у нас було неспокійно. Ми були в квартирі у нашої рідні на вулиці Олімпійській. Брат увесь час сидів у коридорі, я була поруч з ним. Лише іноді підходила до вікна. А там – заграва, ніби день на вулиці. Хоча насправді вже була десята вечора. А потім стався потужний вибух. Згодом з’ясувалося, що у школу неподалік влучив снаряд.
Я почала нервувати і хвилюватися за матусю. Телефонувала у різні служби таксі, щоб її забрали зі Східного і привезли до нас. Знайшла таксиста, його ім’я Вадим. Це просто чудова людина, я йому дуже вдячна. Вадим приїхав із Приморського району до нас, на Лівий, і разом зі знайомим поїхав за мамою, забрали її з речами і повернулися знову на Олімпійську. Це десь приблизно 6 кілометрів туди і назад. У мирний час можна і пішки прогулятися, але коли в місті йдуть бої, ця дорога здається нескінченною.
Дитина радіє соку, а я стою поруч і плачу
Наступного ранку, 26 лютого, мама сказала, що звідси треба їхати, бо підвал у будинку не пристосований як укриття. У мене не було бажання кудись зриватися і їхати. Сказала, якщо сильно стрілятимуть, то поїдемо. Через пів години йду на кухню, щоб закип’ятити воду в чайнику, а будинок починає ходити ходуном. Я одразу підійшла до мами зі словами: «Збирайся, поїхали».
Знову подзвонили тому ж таксисту, і Вадим нас трьох – матір, брата і мене – відвіз на Кірова, це біля автовокзалу. Там жили у знайомих. Вже тоді у Маріуполі неможливо було нічого купити. Військові відкривали магазини і аптеки, аби люди могли взяти, що потрібно. А я стою і не можу зробити крок, бо не хочу бути мародеркою. А потім бачу дівчину, років восьми, вона біжить, а в руках тримає сік 1,5 літра і кричить: «Мамо, у мене сік». А я стою і плачу: як так сталося, що дитина радіє з того, що їй дали звичайний сік?!
Я підійшла до знайомих військових, вони кажуть: зараз будемо аптеку відкривати, візьми ліки, бо потім їх не буде. З військовими залізла в приміщення аптеки, взяла все необхідне для людей, з якими ми жили. Серед них були діабетики, для них взяла тестові смужки. Також захопила ліки від застуди. І тут в аптеку заходить дівчина, вся в сльозах і каже, що у неї тримісячна дитина, її годувати нічим. Я надавала дитячих сумішей, а ще поклала мазь для зубів. Після цього взяла свій пакет з ліками на шістьох осіб і пішла додому.
У мене стався серцевий напад
На Кірова ми пробули до 7 березня. Я вирішила, що треба переїхати ближче до виїзду з Маріуполя, для подальшої евакуації з міста. Знайомі віддали ключі від свого будинку в селищі Новоселівка, ще в межах Маріуполя. Ну, як будинок, взагалі-то барак. Добре, що там було опалення. Ми назбирали дощової води, підігріли її і нарешті викупалися. Потім зварили борщ, поїли і лягли спати.
Родина Фролових
Але в бараці залишатися не захотіли: будинок стояв у яру, маму це дуже лякало. Коли чуєш звук снаряда, ти не знаєш, це до тебе летить чи повз. Тому 8 березня я зі знайомим пішли пішки від селища в центр, це приблизно 7 кілометрів. Ходили домовитися, щоб нам дозволили жити у гуртожитку коледжу мистецтва. Того ж дня ми переїхали туди з барака. У гуртожитку було багато людей. Через постійні обстріли вони то спускалися в підвал, то піднімалися до кімнат. 9 березня ми остаточно перебралися в підвал, спустили туди ліжка.
А потім розпочався повний жах. У якийсь момент ми перестали стежити за числами, ми просто намагалися вижити. В туалет сходити неможливо, бо води не було. Наші жінки придумали лайфхак: робити свої справи у сміттєвий пакет, потім зав'язувати та викидати. У підвалі було дуже холодно, люди почали хворіти.
Одного дня ми думали, що будівля гуртожитку складеться, бо поруч були сильні обстріли і вибухи. Наша вахтерка тітка Галя вийшла на вулицю подивитись, що ж відбувається. Каже – автівки горять! Як з'ясувалося пізніше, у гараж між гуртожитком та дванадцятиповерхівкою влучив снаряд. А той гараж – він був забитий салютами. В той день у мене стався серцевий напад: дуже погано себе почувала, важко було дихати, не могла встати на ноги. Думала, що все…
Мама знищила всі документі, але про один забула
26 березня у мене почали здавати нерви, я дуже хотіла, щоб ми виїхали. Майже щогодини у мене були панічні атаки. Перестала їсти. Могла з'їсти щонайбільше три ложки супу – і мені ставало погано, ніби я переїла. 27 березня до нас в підвал забігли двоє російських військових, почали у дітей просити цигарки. Мама підійшла до них і спитала: «Хлопці, а виїхати якось можна? Ми в кільці?». Ті відповіли, що поки немає кільця і виїхати можна на Мангуш через Мелекіне.
Мій знайомий військовий вирішив нас вивезти з міста. Те, що він тоді сказав, запам’ятаю надовго: «Мені все одно, що буде зі мною, головне – вивезти вас у безпечне місце». Перед виїздом мама спалила свої військові документи. Вранці 29 березня ми посідали в машину та поїхали. Через вікно бачила трупи людей, ноги, руки окремо, калюжі крові, розбиті автомобілі. Було дуже страшно, у мене почалася панічна атака, і я почала кричати молитву!
Коли ми під'їхали до першого блокпосту на виїзд з Маріуполя, у бік Мелекіного, побачили мікроавтобус з написом Z. Нас зупинили, перевірили документи, почали перевіряти всі наші сумки. І знайшли документи мами, пов'язані зі службою, вона поспіхом забула їх спалити. Нас почали допитувати у різних місцях, щоб ми не змогли домовитися між собою. Я їм казала – я нічого не знаю, моя мама не служить, вона медик, фельдшер.
А один почав кричати: «Хто така старшина Фролова Наталія Василівна?». Я дивлюсь на маму і розумію: це все! Думаю, зараз ми тут і залишимось. Мама стоїть у сльозах і каже, що це вона. Коли її вели на допит, вона встигла передати гроші і кинути свій паспорт.
На тому блокпосту у мене стався нервовий зрив, я теж почала у відповідь кричати. Інший солдат запитав, куди ми збираємося. Я сказала, в Мангуш. Він дозволив нам поїхати далі. Але без мами. Її арештували і повезли в «ДНР».
Я і брат дуже переймаємося долею нашої мами. Вона з 29 березня не виходить на зв’язок. Ми дуже за неї хвилюємося, у мами гіпертонія. Я щодня молюся, щоб її відпустили та повернули додому. Дзвоню, куди тільки можна, але чую одне і теж саме: «На жаль, жодної інформації немає». Ми не знаємо, де вона знаходиться: чи то в колонії в Оленівці, чи то в донецькому СІЗО. Поверніть мені та моєму братові нашу матусю!
Свої в Telegram 
