Ми вижили у Бучі та вивезли інших. Окупанти випустили нас завдяки секретному паролю
Підприємці з Донеччини Сергій і Наталка Свистунови опинилися серед земляків, які під удар ворога потрапили двічі — вперше у 2014 в Донецьку і вдруге цієї зими в Бучі, де оселилися кілька років тому. Завдяки спеціальному паролю з позивним одного з окупантів їм разом із сусідами вдалося вирватися з окупованої Бучі.
Уродженець Луганщини і журналіст за фахом, Сергій Свистунов — цікава особистість. Він співавтор офіційного герба та прапора Ясинуватої. Ще у буремні дні «русскої весни» з болем розповідав, як містечко переходило з українських рук до ворожих, і навпаки, а за ними змінювалися і прапори. І от певно, щоб не ризикувати, міський голова наказав просто спиляти щоглу. Місто поринуло в окупацію.
Він був одним із співзасновників підприємства, яке в мирний час доволі успішно працювало, але у 2014 не мало жодної можливості здійснити релокацію. Про роботу за "законами "ДНР" взагалі не йшлося. Втрати підприємця склали мільйони.
Молодший син подружжя, який ще задовго до війні виїхав за другою вищою освітою за кордон і там залишився працювати, мав житло в Бучі. Тут Сергій і розповідає, як його родина вижила в Бучі.
Готувалися до минулої війни
24-го лютого ми прокинулися від дзвінка однокласника з Харкова — місто бомблять. Потім син менший. Вже самі почули, але чомусь не просиналися, спрацьовував попередній досвід — в Ясинуватій, вдома, навчилися спати під обстрілами, якщо вони десь далеко.
Кажуть, генерали готуються до минулої війни… І ми теж готувалися до минулої війни — мали досвід виживання під час досить активних військових дій на Донбасі в 2014-2015 роках і гадали: досвідчені, раду собі дамо.
Думали пересидіти, очікували більш інтенсивних обстрілів, можливо, з авіацією. Ми навмисно, як і багато наших земляків, обирали собі житло на правому березі Дніпра — думали, бойові дії будуть на сході, десь на Харківщині, на Запоріжжі. Але що війна вже на другий день буде в Бучі...
На другий день зателефонував наш спільний товариш Валерій Степанюк, він тоді працював у Гостомельській міськраді і сказав: у Гостомелі російський десант, аеропорт захоплений. Від нас це за 5-6 кілометрів. Як і вдома — 7-8 кілометрів до аеропорту Донецька. Згодом уже без світла, щоб відволіктися, знайшов у Хемінгуея: "Люди, не будуйте своє житло біля мостів, аеродромів, залізничних станцій — бо з сучасним рівнем озброєння все це буде знищено…" Ну, яка ж мудра людина, ну, чому ж я не звертав уваги на це.
Війна дуже швидко дісталася до Бучі. Ворожі бомбардувальники заходили на ціль над нашими будинками, прямо над головою. Але і наші літаки намагалися тих відігнати. Ми чули гуркіт вертольотів ворога над Гостомелем. Уявляю, як було друзям, які втекли з Донбасу і побудувалися поруч зі злітною смугою.
Це я до того, що до такої інтенсивності бойових дій ми не були готові. Завжди готуєшся до попередньої війни, а ця такі сюрпризи принесла. Наші сусіди почали виїжджати.
На Донбасі просиділи у підвалі, та думали, тут будемо чимось корисними. Неподалік військовий шпиталь, могли б там волонтерити, машиною щось підвозити. Перед повномасштабним вторгненням ми долучалися до підтримки наших захисників і сподівалися, що знайдемо своє місце. Але все швидко змінилося.
Як тільки підірвали мости через річку Ірпінь виїхати стало неможливо. Наші друзі з Ірпеня вирвалися за день до підриву моста за Стоянкою. У Бучі ми знову пережили те, що пережили на Донбасі: зникало світло, вода, газ, а щоб зателефонувати чи смс-ку відправити — з нашого першого поверху підіймався на восьмий. Повна ізоляція. На Донбасі у власному будинку було легше — було літо, а тут зима додавала проблем через відсутність опалення.
Але люди є люди. У нашому будинку всі швидко згуртувалися. Без всякої команди, наказу, як кажуть, щось почали робити — знайшли дрова, на вулиці пічку склали, щоб готувати їжу, воду кип’ятити для чаю. Нам звідкілясь привозили хліб, по одній буханці на квартиру.
Поруч з нашим житловим комплексом дві АЗС з магазинчиками покинуті напризволяще. Ми зв’язалися з власниками запитали, чи можна взяти воду, дрова. Він дозволив. Робили вилазки, роздавали в надії, що після війни поквитаємося — зараз треба вижити.
Так ми жили з 24 лютого по 7 березня. А сьомого числа мешканці нашого ЖК вирішили їхати першою колоною автомобілів. Мені здалося це нереальним. Я думав, може який гуманітарний коридор відкрили — так ні. Вибиратися на свій розсуд було ризиковано, але лишатися ще небезпечніше — неподалік, у сусідньому ЖК вже з’явилися кадирівці. Треба було щось робити.
Фото: архів Свистунових
Ми з дружиною того ж дня виїжджати не наважилися, але коли ввечері дізналися, що наші першопрохідці виїхали на підконтрольну українським військовим територію, вирішили шукати першого ліпшого шансу на виїзд. І він випав наступного дня.
Восьмого березня ми були біля свого будинку — хтось підзаряджав телефон від генератора чи порався біля імпровізованої кухні. Ми зі своєю Наталкою робили щось окремо. Аж раптом вона підійшла і показала на незнайомця, який казав, що можна виїхати. І дійсно — стоїть хлопець і розказує історію, що зранку вийшли за ЖК і зіткнулися з передовим загоном рашистів. "Їхній командир розгубився, коли побачив цивільних — тицяє в карту і питає: "Где мы?". Дивлюся і я: ледь не 1941 року карта, є станція Буча лісова і великий лісовий масив, а міста на карті немає!" Це так росіяни готувалися до війни.
Між тим хлопець показав характер і запитав, чи можна їм виїхати звідси, і той командир на диво дав дозвіл і сказав пароль, але з умовою, що люди мають виїхати до другої дня.
Я багато думав, чому така ласка, особливо, коли через місяць дізналися про звірства з розстрілами невинних.
Тільки-но ми від’їхали, у нашому житловому комплексі прямо під вікнами розмістилися танки, БТР, БМП. Всі наші ландшафти понівечили, перерили траками і колесами, обдерті стіни, потрощені лавки, дерева, кущі.
Вороги хотіли розміститися, і зайвий народ їм не потрібен. Якась кількість людей в якості живого щита хай би й була. Між тим, у кожну з квартир шести восьмиповерхових будинків вони зайшли: більшість дверей зламали, бо не було людей. Грабували… Де побували буряти — страх що наробили.
Нам пощастило — вибиті двері і по дрібницях забрали. А от у сусідньому будинку в одній з квартир "освободітєлі" побачили форму підполковника ЗСУ, його нагороди і прямо озвіріли — сувенірною булавою потрощили все що бачили — меблі, побутову техніку, плазму. Слава Богу, що колишнього військовослужбовця в тій квартирі не було.
Вони дуже ретельно переглядали телефони, ноутбуки, планшети — все забирали. А в тих, хто залишався, забирали на перевірку.
Дорога до спасіння
Дізнавшись про шанс виїхати, переглянулися з Наталкою: якщо цього не зробимо, доведеться жити поруч з ворогом, і чим це закінчиться, невідомо. Швидко покидали речі в своє авто. Люди підходять, кажу: ще трьох беремо. Але не всі були готові ризикнути. З нами погодилося їхати літнє подружжя, і ми вирушили.
Ще не встигли доїхати до Варшавської траси, як назустріч пре колона ворожої техніки з десантом — не розминутися ніяк, здаємо назад. Білі прапори на наших авто рятують, пароль діє. Але перша машина під обстріл таки потрапила, на щастя, ніхто не постраждав. Забираємо попутників у машини, які не зачепило.
Мій позашляховик тепер перший. Прямуємо у бік Ворзеля. Дорогу попереду переривають траншеєю, у прямому сенсі цього слова. Зупиняємось, виходимо з піднятими руками і раптом зовсім молодий вояка, побачивши мою сиву бороду, мимоволі розряджає обстановку:
Далі виїхали на околицю села. Бачимо — батьки випроводжають в дорогу сина з дівчиною. Ми подумали: "Місцевий — значить дорогу знає!". І це було справжнє везіння, адже добряче довелося поблукати манівцями, постійно ризикуючи натрапити на ворога. А могли ж і свої не розібрати — хто там надвечір їздить сірою зоною!
Вискочили на Житомирську трасу — і майже відразу наш блокпост! Неймовірні відчуття. Спасіння — одним словом. Позаду лишилися спалені машини на узбіччях, руїни згорілого "Епіцентру", обстріляні будинки… На асфальті подекуди суміш битого скла із залишками будівельних матеріалів, стріляні гільзи. Перевірку суворих тероборонівців пройшли із задоволенням!
І вже після того, як від'їхали від нашого першого блокпоста, познайомилися зі своїми супутниками в моєму авто:
— Я Саша з Горлівки, — представився молодик, який роздобув пароль на виїзд.
— Я Свєта, це Володимир, ми з Макіївки, — назвалися літні.
— Ну, а ми з Наталкою з Ясинуватої! Всі свої, — розсміялися.
Нарешті вибралися. Наче великий тягар спав з плечей. Чесно, я дуже хвилювався за попутників під час ворожих перевірок. Ми з дружиною мали великий досвід і знали, що будь-який рух, погляд, необачне слово можуть стати фатальними. Як з'ясувалося, попутники теж мали досвід перевірок у так званій "ДНР", і це той випадок, коли досвід минулої війни знадобився.
Далі дорога нас привела до табору в лісі, його облаштували для таких подорожніх, як ми. Там ми жили у одній кімнаті, але була свіжа білизна і гаряча вода. Досі перед очима трилітрова банка з грошима і написом: "Якщо треба — візьми, якщо можеш — поклади!". Ми не поскупилися, звісно.
Квартира Сергія і НаталіїФото: архів Свистунових
У Бучу ми повернулися за кілька місяців. Вставили висаджені двері, а вікна вціліли. Перші дні — як зустрічі рідних. Завдяки Ользі, керівниці нашого ЖК, якимось дивом вдалося вберегти житло від великих руйнувань, і життя в нашій околиці майже відновилося.
Про непоправні втрати в місті всі знають. Загинули не тільки цивільні, а й переселенці з Донецька, які з Бучі пішли до лав Збройних сил України. Їх троє. З останнім, який загинув під Бахмутом, попрощалися зовсім нещодавно.
Від автора Ігоря Зоца: Так сталося, що в кінці дня спасіння моїх друзів, я зателефонував їм, вони вже були серед своїх. Страшенно зрадів, запросив у Київ і написав кілька рядків у Facebook. Одразу ж пішли коменти і питання, як виїхати. Перетелефонував Сергію, чи можна з ним говорити, і, отримавши добро, поділився номером. За кілька днів мій товариш розповів, що поділився паролем і маршрутом ще того ж вечора і комусь так само вдалося вирватися з міста, що ставало пеклом...
Свої в Telegram 
