Окупанти знищили наш будинок. Згарище допомогли розібрати сусіди, а ми вже відновлюємо наш сад
28 лютого — останній день, коли Ірина Маркевич та Іван Літвінов з двома дітьми провели в своєму будинку під Бучею, у Київській області. Їхнє село на тривалий час окупували солдати російської армії, які грабували житло українців. Військові мародери з будинку подружжя винесли все цінне, а потім там сталася пожежа. Нещодавно Ірина з Іваном та небайдужі мешканці села зробили в будинку «генеральне прибирання»: знадобиться 10 вантажівок для вивезення сміття, щоб руського духу не залишилося на порозі.
Будинок зроблений з любов’ю і нашими руками
Ірина та Іван познайомилися в Донецьку. У 2008 році вирішили переїхати до Києва. Спочатку орендували квартиру, а коли у 2010-му одружились, замислилися про власне житло. Вирішили знайти місце під Києвом і там побудувати для себе житло. Ірина згадує, дуже довго шукали і зрештою знайшли ділянку 20 соток в селі Колонщина, це Бучанський район.
«Ми разом зробили повністю креслення, намалювали всі меблі. Ваня відкрився як талановитий будівельник при тому, що у нього ніколи не було такого досвіду. І цей будинок був повністю збудований його руками! Ми власноруч заливали фундамент. З Олександром, рідним братом мого чоловіка, власноруч будували стіни. Єдине, в чому нам допомогли будівельники, — це був дах, тому що технологічно це було важко. Але все інше ми робили власноруч»,— каже Ірина Маркевич.
Жінка як зараз пам’ятає день, коли залили фундамент — 5 травня 2012 року, на день народження Ірини. І на пам’ять подружжя на фундаменті зробило відбитки своїх рук. Вже наприкінці літа стояла коробка, зиму і весну Іван та Ірина працювали над внутрішніми роботами.
«На етапі коли вже був дах, дізналася, що вагітна. Ми дуже хотіли, щоб після пологів донька потрапила не в орендоване житло, а у свій власний будинок. Пам'ятаю, що навіть на восьмому місяці вагітності я на другому поверсі фарбувала стіни. 1 березня 2013 року переїхали в будинок і продовжували ремонт. А 12 травня народилася Ліза. Яким ми наш будинок планували, такий він і вийшов: невеликий, але комфортний та красивий».
Та на цьому будівництво не закінчилося. За словами Ірини, вони кожного року щось доробляли.
«В один рік зробили майданчик для паркінгу, в інший — побудували терасу, далі паркан. Садом займалися кілька років поспіль. З 20 соток ми змогли довести до ладу десь вісім. Минулого року я сиділа на терасі і сказала Вані: «Знаєш, мене тут все уже влаштовує в цьому маленькому будинку. Пора будувати більший. Бо в травні 2020 року народився син Лукас, нам стало не вистачати житлової площі. Ми мріяли, що будемо жити в цьому, а потихеньку будувати новий».
Будиночок, тримайся, ми обов’язково повернемося!
24 лютого родина, як і всі українці, прокинулися від вибухів. Але про евакуацію не йшлося, бо подружжя вважало, що основні сили російських окупантів підуть на Київ, а їхнє село залишитися осторонь.
«Ми чули все, що відбувалося в Гостомелі, Бучі, Ірпені. Вдома залишалися кілька днів. Бої до нас поступово наближалися. В якийсь момент стало страшно: над нами літала авіація, ми лягали на дітей, щоб у разі влучання їх захистити. Ми взагалі не спали чотири ночі. Одного дня ми пішли до сусідки, тому що в неї був погреб. Бої були настільки близько, що ми відчували вібрацію від землі.
В якийсь момент Ваня сказав: всі мости біля Києва вже підірвані, орки заходять з боку Гостомеля. Єдиний шлях, який залишається для них йти на Київ — це через наше село. Коли ми це зрозуміли, то вирішили, що нам пора їхати».
За тиждень до повномасштабного вторгнення Ірина зібрала тривожну валізу, куди поклала одяг та іграшки для дітей, документи, інструменти.
«Брали практичні речі. В мене навіть думки не було, що ми будемо прощатися з будинком. Нічого пам’ятного, на жаль, не взяли, тільки деякі прикраси. Ми не взяли другу машину, вона електрична. Боялися, що вона буде тягарем, і ми не зможемо її дорогою зарядити».
Ірина остання залишала будинок. Зачинила за собою хвіртку, повернулася і сказала: «Будиночок, тримайся, ми обов’язково повернемося».
«Виїжджали 28 лютого. У мене навіть думки не було, що може бути щось з будинком. За декілька днів ми зрозуміли, що дуже вчасно евакуювалися. Потім дізналися: люди які евакуйовувалися пізніше, проривалися, і деякі машини розстріляли. 1 березня тривали бої на околицях нашого села. А 3 березня село вже було повністю окуповане, його зайняли російські солдати».
Як тільки окупанти вивезли всі речі, будинок та гараж запалали
Про те, як їхній будинок знищили, подружжя достеменно не знає.
«Сусіди розповіли, що наш будинок двічі пограбували. Спочатку винесли дрібні речі, а через день до підігнали мікроавтобус, забрали у сусіда причіп, завантажили його нашими речами. Швидше за все, вони підпалили будинок, бо сусідка бачила, коли мікроавтобус поїхав, наш будинок і гараж запалали. Сталося це 27 березня. Наш будинок не дожив три дні до деокупації Київщини».
Над селом літали дрони — аеророзвідка, завдяки цим кадрам Іван та Ірина побачили, що їх будинок залишився без даху. Потім журналіст телеканалу, де працює Ірина, знімав у тому районі. Колега заїхав на подвір’я, сфотографував руйнування.
«Спочатку ти не віриш. Фотографії здалеку, а потім ще детальніші знімки. І ти розумієш — помилки не може бути. Дивишся на світлини — і все одно не можеш до кінця збагнути, що це правда. Я першою побачила будинок на власні очі. Приїжджала туди з військовими. На той момент я вже звиклася з думкою, що у нас немає будинку, але насправді до цього не можна підготуватися. Коли відчинила хвіртку, побачила згарище навколо будинку. Я не могла стриматися і заплакала. Навіть сад вигорів. У нас була алея туй, з 18 вціліло тільки чотири. Навколо будинку росли троянди, великі дерева — все це було обгоріле. Навіть після першого разу, скільки разів я не приїжджала до свого будинку, перші хвилини, коли ти все це бачиш, в тебе всередині ніби все німіє».
Ірина дуже переживала, як до цього поставляться діти. Батьки готували старшу доньку. У неї не було істерики, а дворічного Лукаса не особливо готували, думали що він ще маленький. Але хлопчик дуже емоційно відреагував, коли побачив знищений будинок.
«Дім згорів, дім згорів. Як виглядає будинок, такий стан у мене всередині!»
Розгрібати попелище допомагали односельчани
Розчищати територію вони почали всередині травня.
«Спочатку взялися за сад: все, що згоріло, викорчовували, що вціліло — обрізали. У соцмережі написала, що мрію на місці згорілих рослин посадити живі. І мені почали з усіх куточків країни присилати різні рослини: туї, троянди, декоративні кущі, малину, полуницю, гортензії, м'яту, лаванду. Кілька вихідних ми займалися садом, після взялися розгрібати завали довкола будинку, щоб можна було в нього зайти».
Купили 600 мішків і почали в них складати «своє життя». На це вони витратили місяць.
«Нас двоє, і ми можемо працювати тільки два дні на тиждень. Плюс діти, які постійно бігали, треба було їм приділяти увагу. Я стукала у всі двері, написала всім добровольчим батальйонам, всім волонтерам, які займаються допомогою. На жаль, ніхто не відгукнувся. В якийсь момент сказала Івану, що треба заходити в будинок і починати розбирати завали всередині. З чоловіком не радилася, нічого йому про свою ініціативу не розповіла. В вайбер-групу нашого села написала оголошення, що у нас згорів дім і нам дуже потрібна фізична допомога, тому дуже просимо прийти. В суботу ми поснідали, одягли рукавиці і мали почати працювати.
Я просто не вірила своїм очам, я навіть не знаю, скільки прийшло людей. Все що я пам'ятаю, як літали лопати, як їздили візочки. Я думала, що знадобиться кілька днів, щоб вивезти все, що всередині, а з допомогою людей ми розібрали все за дві години!».
Зараз вивезти велику кількість кубометрів будівельного сміття подружжя не може. Ці послуги коштують великих грошей. У сільраді сказали, що нічим допомогти не можуть.
«Одна машина коштує приблизно 5000 гривень, а нам таких машин потрібно десять. Зараз таких грошей у нас немає. Але я вірю, що ми обов'язково вивеземо наслідки руського духу з нашої території!»
Будинок відновленню не підлягає. Його дивилися кілька архітекторів — після пожежі стіни не можуть тримати тепло. Тому використовувати як житлове приміщення його вже не можна. Тільки як технічне.
«До повномасштабного вторгнення на тій самій ділянці ми почали будувати більший будинок. Вже є коробка. Зараз всі сили кидаємо, щоб добудувати його. Там дуже багато роботи: немає ні води, ні електрики, він не утеплений. Ми намагаємося до зими хоча б провести всі комунікації, утеплити стелю і назбирати гроші на котел. На жаль, зараз така ситуація в країні, що б чиновники не казали, всі хто зіткнувся з руйнуванням своїх осель, залишаються сам на сам з цими проблемами. Ми чекаємо на дві перемоги. Перша — це перемога України над росією. А друга — наша особиста перемога буде, коли ми зможемо відбудувати свій будинок».
Якщо хочете допомогти Ірині та Івану – картка для допомоги 4731 2196 4358 1907 (ПриватБанк, Ірина Маркевич).
Свої в Telegram 
