Перестали чекати на обмін. Медсестра з «Азовсталі» Валентина Пащенко про п’ять місяців полону

Валентина Пащенко — медсестра Маріупольського військового шпиталю. Разом з іншими медиками вона рятувала поранених на «Азовсталі». До виходу із завода. Валентина разом з іншими з «Азовсталі» потрапила у полон до Оленівки. Там була свідком теракту, який влаштували росіяни полоненим захисникам України. Зараз Валентина повернулася з полону. Для Свої вона розповіла про дні у оточеному Маріуполі, виживання у в'язницях в Оленівці та у Таганрозі, а також про поводження з полоненими.
Було страшно, коли потрібно було обирати. Я обрала «Азовсталь», а перед цим прощалася з рідними
Чесно, я сама не знаю, як могла залишитися там. Я просто сказала сестрі: «У тебе дитина маленька, придивись і за моєю». Бо у мене чоловік військовий і я не могла його залишити там. Я залишилася разом з ним. Правда, потім так сталося, що він поїхав евакуйовувати поранених до Запоріжжя і не зміг повернутися назад, бо дороги були закриті. І ось у цьому «котлі» я залишилася сама.
Було страшно, коли потрібно було обирати. Командир сказав: «Обирайте — «Іліча» чи «Азовсталь». Я пам’ятаю цей день — я телефонувала чоловіку, сестрі, я прощалася: «Все, я поїду на завод, я вже не повернуся звідси». Плакала. А що я можу зробити — це наказ командира.
Я вибрала «Азовсталь» і пробула там два місяці — з 18 березня по 18 травня. Нам сказали тільки одне — беріть з собою мінімум речей, треба буде хвилин десять пробігти територією, бо там все зруйноване, перестріляне.
Пам’ятаю, під’їхали — там все перекопане, залишки снарядів, нерозірвані. Зайшли всередину, а там — як інший світ, правда пил, бо це завод. Лежать захисники — хто на ліжку, хто на підлозі.
Спочатку було страшно, бо як медик ти розумієш, яка тут антисанітарія, та з кожним днем ми, мабуть, навіть забували, що там, нагорі, йде війна. У нас була інша атмостфера — ми сміялися з хлопцями, вони грали на гітарі… Безумовно, було дуже жаль поранених, яких лікарі намагалися врятувати, але через важкі поранення і складні умови перебування у бункері, вони просто не могли вижити.
Було і 200-ті… Спочатку у нас були рефрижератори і ми прибирали тіла загиблих туди. А потім, коли у наш бункер були три влучання і нас гарно засипало, ми були навіть під відкритим небом. І тіла померлих бійців лежали практично поруч із пораненими хлопцями… У чорних мішках… Страшно було…
Коли завалило нашу операційну, лікарям доводилося оперувати, як ми це називали, у глядацькій залі. Там були такі операції — коли треба було ампутувати ногу чи руку, і зовнішні рани було видно… Ми оперуємо, а бійці дивляться, наче у перших рядах у кінотеатрі. Вони були у захваті від наших хірургів.
На «Азовсталі» я багато чому навчилася, у мирному житті була маніпуляційною сестрою, а тут ми і катетери навчилися ставити, операції — ні, але зашивати рани і робити перев’язки — так. Як медику мені було цікаво там.
Так, я знала, що я одна, знала, що моя сім’я разом і вони тримаються в Україні, а я справлюсь, я ж сильна, я зрештою Валентина.
Червоний Хрест записав наші дані і все — ми поїхали в Оленівку
Коли роздали цукор, цигарки хлопцям, ми почали думати, що з цим щось не так. А потім нам сказали, що такого-то числа скоріш за все ми будемо здаватися у полон. Це було вдень, приблизно об 11-ій чи 12-ій годині. Ми вийшли з окопів групами. Був дощ, дуже погана погода була. Всюди стояли російські військові. Вони почали говорити нам погане про «Азов», про нас, про нашого Президента.
А потім вони влаштували нам огляд — так, дівчат теж перевіряли, сумки, знімали на відео. Але тут було більш-менш пристойно, сильно нас не оглядали. Потім ми сіли у автобуси, представник Червоного Хреста переписав наші дані і дані наших батьків, аби сповістити, що ми у полоні. І все — ми поїхали в Оленівку.
Вони вважають, що в Україні всі дівчата — снайперки. А у нас були медики, кухарі і діловоди
Після огляду нас посадили в СІЗО, як особливо небезпечних злочинців. Дівчат! Як можуть дівчата бути особливо небезпечними злочинцями? Вони вважають, що у нас в Україні дівчата — снайперки. А у нас там насправді були медики, кухарі і діловоди…
Ми співали українських пісень, аби наші захисники чули, що ми тут — поруч
Спочатку ми сиділи по двоє у камері. А потім з «Азовсталі» почали привозити все більше жінок. У нашій камері, мабуть, було 28 людей, яка була розрахована на шістьох. Коли холодно було, було нормально — ми грілися одна біля одної. Та коли була спека, це було нестерпно.
Я ходила на КСП, ми рвали там траву, до бараків, де були наші хлопці, групою по 20 дівчат. Пам’ятаю, виходимо і починаємо співати наші українські пісні. І бійці нам з вікон махали, їм було приємно, бо їм постійно говорили, що дівчат тут вже немає. Ще на пекарні були. Там ми випікали для наших захисників хліб.
Ми були такі голодні, що відсували мух з каші і їли
Нас годували, якщо це так можна назвати. Перловка була без солі, на обід щі, дуже кислі, якщо був суп — теж без солі, на вечерю каша з рибою, теж жахлива. Інколи вона пахла протухлим. Вона була з мухами, але ми були такими голодними, що просто не помічали, відсували їх у бік і їли. Інколи нам давали добавку — одну тарілку з їжею на 28 дівчат. Їли по пів ложки. А коли не було добавок, було, звісно, важче.
Теракт у Оленівці: «Ми чули вибухи і бачили зарево. Чули, як хлопці просили допомоги медиків»
Це був найстрашніший день у Оленівці. Був вибух. Ми його чули, але не бачили, бо наші вікна виходили у іншу сторону. Але ми бачили зарево. Ми чули, як хлопці гукали на допомогу медиків. Вони просили: «Ну, будь ласка, допоможіть. Дайте нам сюди медиків». Ми чули, як скло вилітало там. Вони нас закрили, а самі пішли кудись. Ми думали, щось буде. Потім чули постріли, перестрілки. А потім зранку ми бачили, що хлопці поверталися з того бараку до нас — хто одягнутий, хто босоніж, хто без штанів. Були обгорілі, було багато поранених, багато загиблих…
Мені дуже важко пригадувати той день, бо там було багато хлопців, яких ми з «Азовсталі» виходжували, лікарні ночами не спали, аби врятувати. І виходить, вони «Азовсталь» пережили, а полон ні… І коли тобі телефонують родичі тих хлопців, а ти не можеш сказати що відбувається… Бо ти не була з ними поруч тієї миті…
Співаєш гімн росії і кричиш: «Слава «ДНР» і можеш піти покупатися…
В Оленівці о шостій ранку у нас був підйом. Вони вмикали радіо і там грав російський гімн. Деякі наші наглядачі говорили співати їх гімн, щоб скупатися, сходити на прогулянку чи ще щось. Ти співаєш гімн, кричиш: «Слава «ДНР» — і йдеш купатися, гуляти, робиш, що хочеш. Ми подумали, якщо на «Азовсталі» ми не могли часто покупатися, то і тут перетерпимо і не будемо таке казати.
А до Таганрогу коли приїхали, там доводилося співати. Там над нами жінки наглядали, вони зліші і змушували співати виразно цей гімн, але він нам не йшов — вчимо-вчимо, але ні. Деяких дівчат, які раніше приїхали, змушували вчити вірші про росію.
Грає гімн, а потім з шостої ранку до десятої вечора ми ходили по камері, сиділи, але на ліжко лягати не можна. Важко було. У жінок були проблеми з ногами, у когось була епілепсія і треба було хоча б трохи полежати, були жінки старші за віком, які теж не могли без відпочинку. Якщо ми гучно розмовляли, нас могли заставити присідати чи віджиматися 30 разів.
Коли нас перевозили з Оленівки до Таганрогу, то в машині, якщо ми ворушилися або підіймали голову вище, на нас кидали мішки з піском. Було не приємно. І я не знала, що робити. Наче пробула у в'язниці і там ніхто не трогав, і їдеш у машині, а в тебе мішок кидають…
У мене була в’язана шапка, через неї я побачила, коли проїхали Харцизск, і тоді зрозуміли, що їдемо на Таганрог. Там нам сказали — спина у положенні 90 градусів, очі не піднімати, не дивитися, робити все, що скажуть. Скажуть співати — співай, сісти — сідай, присісти — присідай.
За п’ять місяців в Оленівці ми перестали чекати миті обміну
Із Таганрога на обмін нас коли везли, підняли о п’ятій ранку. Посадили в машини. Нам не зав’язували очі і руки. І ми подумали: невже таки буде обмін. За п’ять місяців у Оленівці ми перестали вірити в це і зрозуміли, що краще не чекати цього момента. Буде — буде, не буде — будемо чекати, коли буде.
Ми почули звуки «вертушок», прилетіли у Крим, звідти машинами поїхали у бік Запоріжжя, зрозуміли, що у Василівку, бо там було місце, де відбувалися обміни.
Ми бачили білий прапор, але не бачили наших машин. Думали: зірвався наш обмін, і нас знову відвезуть до Таганрогу або ще до якоїсь в’язниці. А потім побачили наші автобуси. І найкраща мить, коли наші чоловіки сказали українською: «Дівчата, руки вперед, голови вище, ви вдома, ви в Україні. Ви — вільні. Ви — герої».
Ми плакали.
Тоді обміняли не тільки жінок з «Азовсталі», а й із завода «Іліча», і тих, хто понад п’ять років просидів у в’язниці тільки за свою позицію. Стоїмо і відбувається обмін. І ми бачимо, що ми брудні, можна сказати так — зачухані, без речей, без нічого. А їхніх полонених чистих, поголених, з чемоданами у руках передають. Ми були шоковані.
