Тату, ми чекаємо на тебе з полону. Ось зворушливі малюнки дітей для полонених захисників України
«Стався черговий обмін», «Українські полонені на свободі», «Повернулися додому» — новини з такими заголовками все частіше бачимо у ЗМІ. З початку повномасштабної війни з російського полону вдалося визволити більше тисячі бійців, ще тисячі захисників досі залишаються за ґратами. Від них давно немає звісток, нічого не відомо про стан здоров’я.
Свої розповідають історії про українських військових у неволі. Ілюстраціями до них стали малюнки їхніх доньок і синів, племінників і племінниць.
Морський піхотинець Олег Швець у полоні з 4 квітня
Дарина відрізала волосся заради допомоги бригаді татуся
Житель Первомайська Миколаївської області Олег Швець з першого дня повномасштабного вторгнення добровільно приєднався до лав Збройних сил України. У чоловіка вже був військовий досвід — з 2015 по 2020 він служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
За словами дружини Маргарити Ворони, чоловік працював на Первомайському молочноконсервному заводі, але мріяв про повернення до кар’єри військового.
Олег Швець
«Вранці 24 лютого Олег, як завжди, збирався на роботу. Снідав і паралельно дивився новини. Чоловік одразу став збирати речі до військкомату. Я навіть сперечатися не стала, бо розуміла, що це марно. Наступного дня Олег поїхав до Миколаєва, а звідти — до Маріуполя. З 26 лютого він вже тримав оборону міста у складі 501-го окремого батальйону морської піхоти».
27 лютого Олег зателефонував дружині і повідомив, що російська армія взяла Маріуполь в кільце. 2 березня чоловік ще виходив на зв’язок: привітав сина Ярослава з третьою річницею і сказав, що більше дзвонити не зможе. А 4 квітня боєць потрапив у полон.
Цей малюнок Дарина намалювала ще на початку вторгнення, думала, що буде можливість передати татусю в Маріуполь
«Про це я дізналася аж у червні з російський пабліків — там опублікували фото та відео з українськими військовими і серед них я впізнала свого чоловіка. Дізналася, що Олега утримують у в’язниці в Таганрозі».
Після 22 вересня, коли відбувся найбільший обмін військовополоненими, Маргарита знайшла контакти одного морпіха, який повернувся додому. Інформація, яку жінка дізналася, шокувала її — до бійців дуже жорстоке ставлення, б’ють дубинками або прутами майже щодня, ламають їм ребра та вибивають зуби, а також застосовують електрошокери. Щодо харчування, годують кислою капустою, іноді дають шматок картоплі або кілька ложок каші.
Доньці Дарині 10 років, вона знає, що татусь у полоні. Сумує за ним, часто плаче. Дівчина навіть зрізала своє довге волосся — за пів метра в перукарні заплатили 5 тисяч гривень, а гроші Дарина віддала волонтеру, який збирає машини для бригади, де служить її тато.
10-річна Дарина дуже сумує і чекає на татка вдома
А ось молодшому сину, трирічному Ярославу, жінка вирішила поки про це не розповідати, щоб не травмувати його психіку.
«Вірю, що мій чоловік скоро повернеться. Я щодня про це молюся. Перше, що скажу Олегу, як сильно я його кохаю і буду з ним поруч назавжди».
Азовець Артем Гондюл у полоні з 16 травня
Богдан щодня загадує бажання — щоб батько скоріше повернувся
Анастасія та Артем Гондюл і їхній син Богдан родом з Криворіжжя. Останні три роки жили у Маріуполі. Артем служив у полку «Азов», Анастасія працювала адміністраторкою у медичному центрі сучасної косметології.
«Під час повномасштабного вторгнення Артем вмовив, щоб я з сином поїхала з Маріуполя, а він лишився на захисті міста. У березні зв‘язок з Артемом зник, а у квітні я дізналась про його поранення — уламок від міни потрапив в таз. На «желізяці» (шпиталь на «Азовсталі») чоловіку рану зашили, а уламок лишився у тілі, бо без рентгену не можливо оперувати».
Родина Гондюл
16 травня за затвердженим рішенням вищого військового командування Артема разом з іншими пораненими «евакуювали» в полон до Оленівки. Там 29 липня під час теракту він був поранений вдруге.
«Побачила свого коханого на ворожих телеканалах, він перебував у одній з лікарень Донецька. На Артема без сліз неможливо було дивитися — від сильного чоловіка залишилося 45 кілограмів, лише шкіра та кістки».
Анастасія каже, син Богдан, якому в червні виповнилося 8 років, забуває голос тата. Але щодня перед сном загадує бажання, щоб він скоріше повернувся.
«Син відклав шоколадку, яку йому подарували. Сказав, що вона для татуся, бо знає, в яких умовах той перебуває, як сильно схуд».
На повернення Артема з полону чекає і його племінник Олексій. Хлопчик намалював колонію, а свого дядька у кайданках. А ще — паркан з колючим дротом, дорогу, побиту ракетами, які стирчать із землі. Все це розділяє Артема Гондюла з його родиною.
Малюнок племінника Олексія
«Наче два різні світи. Нашу дачу, з українським прапором, за круглим столом родина, і порожній стілець Артема. А на столі гостинці: і шоколад від Богданчика, і телефон, який ми купили Артему, і виноград, який так любить наш герой. Я так сподівалася, що Артема обміняють і він скуштує виноград на свій день народження. 11 жовтня коханому виповнилося 40 років, він і досі залишається у полоні».
На своєму малюнку Богдан зобразив потяг, матусю і татуся. Хлопець так уявляє, що вже скоро на залізничному вокзалі буде зустрічати батька з потяга.
Малюнок Богдана
«Вся родина чекає на його повернення, коли ми зможемо обійняти нашого героя. Це буде найщасливіший день у житті».
Нацгвардієць Серій Красюк у полоні з 12 квітня
Емілія чекає на міцні обійми з татусем
Зі своїм майбутнім чоловіком Ольга Красюк познайомилася ще у 2014 році: Сергій тоді проходив строкову службу у Львові.
«Сам він родом з Херсонщини, а я з Маріуполя. Проте справжньому коханню відстань не завадила. За першої ж нагоди він приїхав до мене до Маріуполя і більше ми не розлучались. У жовтні 2015 року Сергій освідчився мені і в червні ми одружились. У мене найкращий чоловік у світі, поряд з ним я завжди відчувала себе маленькою принцесою. У лютому 2017-го в нас народилася донечка Емілія. Після її народження я зрозуміла, що він не тільки найкращий чоловік, а ще й турботливий татусь. Привчав доньку до спорту, щоранку або ввечері після пробіжки робив з нею зарядку, брав рибалити, їй це дуже подобалось. Вона взагалі татусева донечка».
Родина Красюк
Але їхнє щасливе сімейне життя обірвалось страшним ранком 24 лютого. Сергій Красюк — військовослужбовець 12-ї бригади Національної гвардії України (в/ч 3057).
«З перших хвилин повномасштабного вторгнення чоловік став на захист Маріуполя. Я пам'ятаю, що цей ранок почався з гучних вибухів, було дуже страшно, але він намагався мене заспокоїти, що все буде добре. Щоб я збирала дитину і виїжджала якомога далі з міста. Мені не хотілось залишати наше затишне сімейне гніздечко, але Сергій наполягав. Він дуже хвилювався за нас. І ми поїхали».
На спілкування у бійця майже не було часу, іноді Ольга отримувала повідомлення: «Кохана, все добре, не хвилюйся. Бережи доньку!». Так було до 13 березня. Потім зв'язок обірвався.
«Я не знаходила собі місця. Згодом мені повідомили, що чоловік отримав важке поранення стегна та уламками зачепило легені. Завдяки нашим відважним медикам йому була надана невідкладна допомога. У надскладних умовах його прооперували. Ця операція подарувала Сергію життя. Іноді, до 30 березня, від його побратимів отримувала повідомлення, що чоловік живий та знаходиться у госпіталі».
У квітні військовий шпиталь захопив ворог. І ось майже сім місяців Сергій Красюк перебуває в полоні.
«Щодня ми боремось за його повернення. 1 жовтня у Києві відбулась мирна акція із закликом звільнити наших героїв. Ми з донькою також взяли в ній участь. Емілія дуже сумує за татом та чекає на його скоріше повернення. Дуже важко кожного дня пояснювати 5-річній дитині, чому тато не поряд. Чому дітки на майданчику граються зі своїми батьками, а вона тільки з мамою. Але Емілія знає, що її татусь — герой, та найближчим часом зможе, як і раніше обійняти її, навчити їздити на велосипеді і купить найсмачніші солодощі, поки мама не бачить».
5-річна Емілія ходить на акції, щоб її татка швидше повернули додому
Щодня Ольга згадує про те, які вони були щасливі, дружно жили та мріяли. Стільки планів було.
«А зараз я не живу без нього, а просто існую. Вдень відволікаюсь роботою та донькою, а ввечері знову сум, сльози й тільки одна найзаповітніша мрія — повернення нашого рідного захисника. Я вірю, що наша мрія здійсниться і ми знову будемо щасливою сім'єю. А чоловік, як колись наші дідусі, буде розповідати онукам про ці страшні часи».
Холодноярівець Сергій Дерко у полоні з 15 квітня
Племінниці Софія та Діана чекають свого любого дядька з полону
Олександра Скребець з початком війни у 2014-му переїхала з Донецька до Києва, а у жовтні наступного року познайомилася з військовим Сергієм Дерком, який згодом став її чоловіком.
«Я тоді волонтерила і допомагала хлопцям на передовій. Сергій був розвідником і я вийшла на нього, щоб допомогти їхньому підрозділу. Так і почалося наше тісне спілкування — і вдень, і вночі. Новий рік зустрічали разом у Бахмуті, куди я приїхала, щоб познайомитися наживо. У мене було таке відчуття, що ми чекали один одного у цьому житті. Що у інших життях ми вже були разом! Ми зрозуміли, що один без одного вже не зможемо жити».
У липні 2016-го чоловік повернувся до цивільного життя. Сергій за освітою електрик 6-го розряду, але він усе життя мріяв бути програмістом. Мешкаючи в маленькому місті Кам’янське Дніпропетровської области та працюючи на заводі 10 років, не мав змоги отримати достойну освіту.
«Коли Сергій переїхав до мене у Київ, йому вдалося втілити свою мрію в реальність. Тепер він досвідчений програміст. У нас з’явилися одразу двоє котів, собака і великий папуга, бо ми обидва обожнюємо тварин. Через два роки коханий освідчився мені і ми одружилися. Навіть не уявляла життя без нього. Я дійсно за ним, як за кам’яною стіною, у повному розумінні цього слова».
24 лютого Сергій не роздумуючи, зібрав всіх: дружину, котів, собаку, папугу та відвіз до родичів у Дніпропетровську область. А сам пішов добровольцем на захист Батьківщини у складі 93-ї бригади «Холодний Яр», військова частина А1302.
Малюнок племінниці Софії
«Спочатку Сергій був під Охтиркою, у Сумській області. Я постійно з ним тримала зв’язок. Одразу включилися у волонтерство. У хлопців не було нічого! Збирали гроші на авто, плитоноски, тепловізор, роутери, ліки і навіть на їжу. Я знайшла волонтера у Харківській області, який погодився їм доставляти все через мене».
Після Охтирки підрозділ Сергія Дерка перекинули під Ізюм. Востаннє боєць вийшов на зв’язок з дружиною 15 квітня о 14:00. Він сказав: «Якщо я не вийду на зв’язок через два дні, ти знаєш, що тоді робити».
Малюнок племінниці Діани
«Відтоді я його більше не чула. Що він у полоні мені офіційно підтвердили через Міжнародний комітет Червоного Хреста. Але наші державні органи не надають ніякої інформації: де він, що з ним, у якому стані? Ми — група рідних військовополонених, — надсилали листи Ердогану, Байдену, Спартц, Шольцу, до Єврокомісії, Саудівської Аравії, ООН. Я ніколи не опущу руки й буду боротися до кінця, доки не повернуть додому мені мого чоловіка живим!».
Племінниці Софія та Діана часто згадують свого дядька і з нетерпінням чекають на його повернення.
«Сергій — дуже добра людина. Своїх дітей у нас немає, тому Софію та Діану він дуже балує».
Холодноярівець Артур Стояненко у полоні з 15 квітня
Донька Валерія плаче щоразу, коли згадує татуся
Артур Стояненко разом з побратимами з 93-ої бригади «Холодний Яр» від початку повномасштабної війні відстоював кордони Батьківщини в найгарячіших точках фронту. Його сестра Анжеліка Калашнікова з дітьми змушена була покинути дім.
«Бо ворог перетнув наш кордон у Харкові. Мій будинок знаходився поряд з кордоном Росії, тож я мусила негайно реагувати, бо над головою пролітали бомби. І це дуже важливу роль відіграло при виборі мого брата, де саме воювати. Слова Артура були такими: «Сестро, я йду тебе і моїх племінниць захищати в Харкові».
Малюнок Лєри
І цей вибір для Анжеліки став вироком та іспитом. За кожної можливості вони переписувалися або телефонували один одному. Боєць розповідав про свої досягнення на передовій, як отримав звання старшого сержанта розвідувальної роти, як стояв на захисті побратимів, підставляючи своє плече, як приходив до тями після вибухів ракет.
«І в його голосі не було чутно страху та жалю, я лише чула: «Побільше нас таких хлопців було б сильних та мужніх, війна б скінчилась скоріш…». Братик завжди думав не тільки про себе, а й про інших. Коли я йому збирала на бронежилет та тепловізор, Артур не забував нагадати, що потрібно хлопцям, а саме радіоприймачі та машина. Для мене завдання було не з легких, але я це робила. Та, на жаль, придбані речі йому стали не потрібні. Бо в ніч на 15 квітня під Ізюмом зв’язок з братом був втрачений. Останнє, що він сказав при розмови: «Сестро, люблю тебе. Не хвилюйся».
Артур Стояненко у полоні ворога вже 8 місяців.
«Задля його порятунку я прокидаюсь та йду, немов на роботу, писати листи до нашої влади, щоб не забували за нашого захисника. Писати листи до Папи Римського, до ООН, до Саудівської Аравії, до Ердогана, до Байдена і до інших впливових людей та організацій. А ще мітинги та перемовини з владою України задля порятунку брата та багатьох інших. Все це роблю з надією у серці, що мене почують і повернуть старшого сержанта Артура Стояненка на Батьківщину».
Малюнок племінниці захисника
Дома воїна чекає 11-річна донька Валерія. Дівчина дуже важко переносить розлуку з татусем.
«Тому у розмовах ми цієї теми не торкаємося. Я попросила щось намалювати для мене, бо якби Лєра дізналася, що малюнок для батька, то неодмінно б розплакалася. А молодшому сину брата всього чотири рочки і він не знає, що батько зараз у полоні…».
Азовець Олександр «Калаш» у полоні з 20 травня
Племінниця Анастасія відмовилася від ляльки, аби дядько був поруч
Олександр родом з Білої Церкви, в цьому місяці йому виповниться 20 років. Старша сестра Олена Логвинська мріє, щоб свій ювілей він відсвяткував вже у колі рідних та близьких.
«Після школи брат не захотів нікуди йти навчатися, сказав — я піду служити. І взимку 2020 року вступив до лав «Азову». Сашко приїжджав додому у грудні, у нього була відпустка. І відтоді ми не бачилися. Вже скоро буде майже рік».
Після 24 лютого Олександр періодично телефонував рідним. Потім, коли почалися проблеми із зв’язком, писав повідомлення.
«Ніколи ні нащо не скаржився, казав, що у нього все добре. З його слів знаємо, що Сашко з хлопцями ночував у школі й саме туди був приліт. Але їм вдалося звідти вибратися без втрат і без поранень. Ми з мамою не запитували про їжу, бо розуміли — в їхній ситуації це безглузде питання. Казали, щоб беріг себе та як ми його любимо та чекаємо».
Олена пригадує останню розмову з братом, він телефонував 18 травня, перед виходом з «Азовсталі».
«Адже всі розуміли, що означає полон для «Азову». Ми все ж таки розраховували на екстракцію, якої ми так сильно добивалися. Але склалось зовсім по-іншому».
Із «Азовсталі» Олександр виходив останнім — 20 травня. Ні на фото, ні на відео рідні його не бачили.
«Родини в брата немає, але є дівчина, вона у складі Асоціації родин захисників «Азовсталі». Ми всі його чекаємо і боремся за права нашого героя».
6-річна Анастасія — племінниця полоненого. Дівчинка чекає на повернення свого дядька.
Цей малюнок Настя намалювала для свого улюбленого дядька
«Якось вела її на танці, і донька сама почала розмовляти про Сашка. Каже: «Мамо, ти ж знаєш чого я більше всього хочу?». Я відповіла: «Так, знаю, реборна — це лялька, яка дуже схожа на справжню дитину. А Настюша каже: «Вона мені вже не потрібна. Нехай краще Сашко вже додому приїде, ми так скучили за ним. Я його дуже люблю! А чому автомат Калашникова на малюнку? Тому, що Сашко завжди їх малював, у нього прозвище було Калаш».
Свої в Telegram 
