Марія Вдовиченко з Маріуполя бореться за життя батьків. Допоможіть врятувати родину
Марія Вдовиченко з батьками жила в Маріуполі. Навчалася у школі та працювала в Храмі Петра Могили. Дівчина рано подорослішала: шість років тому її матері поставили страшний діагноз. Віра та наполегливість родини поставили її на ноги, але під час бойових дій в Маріуполі у мами двічі зупинялося серце, стан погіршився. Коли виїжджали, в фільтраційному таборі батька побили так, що він втратив зір. Нині родина за кордоном і потребує допомоги. Марія робить все, аби врятувати батьків.
Подорослішала у 12 років
Я працювала в Храмі Петра Могили, там вчилася грати на бандурі. Це неймовірне місце — будівля була розписана в Петриківському стилі.
В школі я також мала активну громадську позицію щодо культурних та різних аспектів життя. Багатьом моїм однокласникам та учням інших шкіл подобалися мої ідеї, тому мене завжди підтримували. Я намагалася розбавляти своє життя чимось цікавим і завжди допомагала іншим.
В Храмі Петра Могили Марія вчилася грати на бандурі
Мій тато працював на металургійному заводі. Але шість років потому, як мамі діагностували полінейропатію, звільнився. Йому було потрібно доглядати за нею, маленькими нами з сестрою, тому він став працювати водієм і вантажником.
З того моменту в свої 12 рочків я подорослішала. Була вимушена стати підтримкою для тата та молодшої сестри. Мама була у лікарні. Тоді лікарі казали, що вона помре. Але батько продовжив боротьбу: він возив її по лікарнях, викликав поліцію, ДСНС. І зрештою змусив провести терапію. На допомогу прийшов і священник.
Марія з мамою та сестрою на шкільній лінійці
Вірою, лікуванням та любов’ю ми поставили маму на ноги. Торік на шкільній лінійці, коли я йшла в 11 клас, мати відстояла на ногах весь урочистий захід. Фактично вона стала здоровою людиною.
Підвал міг стати нашою могилою
23 лютого ми заснули в одній реальності, а прокинулися в іншій.
Вибухи мама почула на кухні. В той момент вона готувала, але її постійно переслідувало погане передчуття. Тато був на нічній зміні.
Після першого розриву снаряду мама влетіла до нашої з сестрою кімнати й закричала: «Почалася війна». Одразу ми почали телефонувати знайомим, перепитувати, хто та як, намагалися дізнатися, де та що відбувається. Ми не вірили, що в країні розпочалася справжня війна, аж доки не влучило в наш будинок.
То сталося на початку березня. Тоді бої починалися в Приморському районі. Ми були в нашій квартирі на третьому поверсі, а влучило тоді у п'ятий. Ці шалені вібрації ми відчули на собі. В той момент думали, що ми всі помремо. Від вибухової хвилі наші вхідні двері перекосило, повилітало все скло, попадали люстри. Здавалося, що квартирою пронісся якийсь смерч.
Нам пощастило, що ми в той момент були всі разом. Тато намагався нас всіх заспокоїти. Але тоді я нічого не відчувала, в мене була шалена паніка. Батько повів нас усіх у підвал. Обстріл ще продовжувався. Навкруги — потужні вибухи, пожежі, уламки. Моя мати дуже перелякалася. І з того моменту вона перестала ставати на ноги, ми з татом тягли її на собі до сховища.
У місті були відсутні всі комунікації — не було води, газу, електропостачання та зв’язку. Ми жили в повному інформаційному вакуумі.
Дуже складно було з їжею. Запасів ми зробити не встигли. З перших днів повномасштабного вторгнення в Маріуполі була паніка: величезні черги, магазини розбивали, грабували. Люди тягли навіть шпалери. Під час обстрілів в підвалі відчувалося, як складається будинок. І здавалося, що те укриття стане нашою могилою.
Спочатку їжу готували на вогнищі. Коли обстріли посилилися, доїдали те, що було. У нас залишався шматок хліба, який вже став сухариком. Поділили його на чотирьох. Але я свій шматок так і не з’їла — боялася, що це може бути останнє.
Найстрашніше було бачити смерті людей. Деякі люди просто не витримували цього жаху і скидалися з вікон. На власні очі я бачила, як розриває людину, коли вона просто не встигає добігти від місця приготування їжі до укриття.
Людей ховали на подвір’ї. Деяким навіть не встигали поставити табличку, щоб знали, хто там похований.
Деякі намагалися виїжджати з міста, але то була лотерея. Буквально в перші дні Маріуполь був закритий — тривали запеклі бої. Українські військові попереджали, що дороги заміновані, колони розстрілюють. Тому було дуже страшно евакуюватися.
Вибратися будь-якою ціною
Ми тоді щиро вірили в деокупацію, в те, що дуже скоро все закінчиться. Але сил чекати вже не було.
Нам дуже пощастило, що наша автівка вціліла. Вночі з 16-го на 17-те березня батько сказав: «Що буде — те й буде, але ми повинні звідси виїхати». Планували поїхати до Мелекіного, там перечекати і потім повернутися до Маріуполя.
Рушили. На виїзді був «днрівський» блокпост. Людей з маріупольською пропискою до Мелекіного не пропускали. Просто сказали: «Повертайте праворуч».
Дорогою з’ясувалося, що маршрут замінований. А людей туди направляли, наражаючи на небезпеку. Тато точно не знав, куди ми їдемо, але розумів, що може статися будь-що.
Ми дісталися до Мангуша. У центрі було багато машин. Навкруги — багато військових. І тієї миті розпочалася стрілянина — по машинах, по мирних людях. Автівки намагалися виїхати хоч кудись, в’їжджали в паркани, в домівки. Тато також рушив. Так ми потрапили до Нової Ялти.
До селища людей впускали, але назад не випускали. У нас було декілька спроб виїхати, але всі вони були марними. Одразу погрожували розстрілом.
Тоді у селищі формувалася комендатура, ставилися блок-пости і проводилася зачистка.
Мамі була потрібна термінова медична допомога, але її не було.
У нас з собою не було не те що грошей, навіть їжі не було. На єдині 200 гривень, які дивом знайшлися в татовій куртці, ми купили дві буханки хліба. Це була наша єдина їжа до 2 квітня. А ще нас рятувала криничка, яка була біля будівлі, де ми зупинилися. Вона була нашим скарбом та подарунком.
Під час фільтрації — приниження та побиття
Розбили перші фільтраційні табори. Тато сказав, що ми мусимо ризикнути і зробити все, аби виїхати на підконтрольну Україні територію.
Селищем ходили плітки, що під час фільтрації лише перевірять документи і відпустять. Самі ж окупанти взагалі не казали, що являє собою ця перевірка.
Ми стали у чергу до табору. Там у черзі простояли два дні. Сама процедура тривала дуже довго — перевіряли ще кожну автівку і намагалися хоч до чогось, але причепитися.
Колону контролювали. Забороняли виходити з машин. Будь-які рухи сприймали, як провокацію, деяких людей били за це порушення. Тому нужду доводилося справляти прямо в автівці або біля.
Під час таких перевірок чіплялися до нашої автівки через тонувальну плівку. Це класика для «Жигулів». Нас змусили здирати її. Робити це було нічим, тому віддирали її нігтями — кожен своє віконечко, стираючи пальці в кров.
Окупанти приганяли свої ЗМІ, щоб вони все це знімали. Людей змушували говорити заздалегідь написаним текстом. Нам пощастило, що ми їх не зацікавили.
Коли під’їжджали до табору, побачили, що пропускають по декілька автівок. Спочатку вони проходять перевірку на блок-посту.
Настала наша черга. Одразу перевірили кожен сантиметр в автівці. Потім підійшов представник «днр» і повідомив, що особи, які старше 14 років, повинні йти на фільтрацію. Тато сказав, що мама не може ходити. Її чіпати не стали. Вона залишилася в машині разом з моєю сестрою, якій ще не було 14-ти.
На вулиці була мінусова температура. Ми дуже довго стояли під цією фільтраційною будкою. Тоді я бачила, як з їхніх позицій гатили по моєму рідному Маріуполю: спочатку фіолетовий вогник, а як снаряд падає — білий. На це було дуже боляче дивитися. Поки орки відпочивали, їли, спілкувалися між собою, ми стояли на вулиці і мерзли.
До фільтраційної будки заходили по двоє. Ми з татом зайшли. У мене перевіряли документи, телефон. І під час допиту ставили дуже дивні питання. Питали про мою національність — я просто дала паспорт. Намагалася більше мовчати, бо так радив тато. Допит завершився і мені сказали: «Роздягайся для подальшої перевірки». Все це супроводжувалося жартами та дивними поглядами між п’ятьма орками. Це було дуже принизливо. Вони принижували за мою зовнішність — просто за те, як я виглядаю. І досі не розумію, навіщо це було робити.
Я зняла куртку, перший светр. Коли дійшла до другого, мене почало нудити, бо на ньому я побачила кров. Мене одразу відштовхнули. Я почала збирати речі і довідку, що я пройшла фільтрацію. Я вірила, що на цьому все скінчиться. Але один з них почав тягнути мене за капюшон, за волосся і тягнув на вулицю. Майже до середини дороги, де була наша автівка, він тягнув мене, як кошеня. Я дуже хотіла просто вирватися з його рук. Він бив по спині і при цьому сміявся та жартував. Я впала, він штовхнув мене ногою. Поки реготав, я втекла до автівки. Все це відбувалося на очах мами та сестри.
Аби отримати папірець про проходження фільтрації, Марія перетерпіла приниження, цькування та побиття
Тато залишався в цій будці. Мене питали, що з ним, а я навіть відповісти нічого не могла. Наче розгубилася у цьому світі.
За годину так само виштовхали мого тата. Сам він йти не міг — його волокли. Коли сів в автівку, було зрозуміло, що з ним щось не так.
Лише коли ми доїхали до Бердянська, він розповів, як проходила його фільтрація. Допит був дуже жорстким: питали, де він навчався, чи служив, навіть, які книжки та ЗМІ читав.
Його штовхали, тицяли зброєю, погрожували, що будуть прострілювати кінцівки. Половину допиту він стояв роздягнутий, а на вулиці була мінусова температура. Коли під час перевірки побачили, що його телефон пустий, бо до цього ми встигли його почистити, кричали на нього ще більше. Його били. Коли вдарили по голові та в груди, він втратив свідомість. Прийшов до тями лише тоді, коли його витягнули на вулицю. І там продовжували бити. Але він все витримав. Зрештою папірець про проходження фільтрації йому видали.
Маленька перемога високою ціною
У Бердянську ми ночували в машині. Тато сказав, що ми маємо рухатися далі.
Дорога була дуже складною. Від Бердянська до Запоріжжя ми проїхали 27 російських блок-постів. На перших ще питали про фільтрацію, а на інших про неї ніби не чули. Кожна перевірка була однаково жорсткою. У людей забирали навіть їжу. Я вже мовчу про техніку та коштовності.
Батька на кожному посту змушували роздягатися. Чіплялися навіть до нашого кота. Коли тваринку забирали в мене з рук, я дуже боялася. Вони могли йому і голову скрутити, і просто викинути.
На деяких постах батькові пропонували не їхати в Україну, а вступати до їхніх лав. Він казав, що дружина хворіє, він слабкий — робив все, аби ми вибралися.
Татові і правда було дуже погано. Після побиття його нудило, часто йшла кров носом, були синці під очима. Але він тримався, бо знав, що мусить нас врятувати.
Їхали замінованою дорогою, росіяни гатили по автівках. Дорогою ми з мамою та сестрою побачили міну. А тато каже: «Я її не бачу». У нього почав погіршуватися зір, він бачив все, як через плівку. Це було дуже небезпечно.
Нам сказали, де формується евакуаційна колона, автівку заправили, підправили колеса і ми в’їхали в Запоріжжя.
Там мамі надали першу медичну допомогу — вона була у дуже важкому стані. Татові дали знеболювальне, але діагноз так і не змогли встановити. Сказали, що треба їхати далі.
Росіяни зробили з мене обличчя "київського режиму"
Ми приїхали у Дніпро. Тато пішов на медкомісію. Там дали висновок, що він втрачає зір через контузію. Вчасно він не отримав медичну допомогу, тому стан його погіршувався.
Це було дуже складно для нас. І ми рушили далі, щоб він отримав медичну допомогу, бо в Дніпрі лікарні були переповнені. Так ми потрапили на західну Україну, де знову почали проходити комісію.
Тато пішов до військкомату, щоб стати на облік. Там під час чергового медичного дослідження лікарі підтвердили діагноз — втрата зору.
Волонтери пропонували нам виїхати до Польщі, щоб татові зробили операцію. Але через проходження медичної комісії у військкоматі ми втратили багато часу і цю можливість.
В той момент мені почали надходити погрози — на адресу, де ми перебували, у соціальні мережі, були дзвінки. А почалося все з того, що перебуваючи у Дніпрі, я розповіла свою історію. Російські ЗМІ перекрутили все так, ніби я стала новим обличчям “київського режиму”, завербованим американцями. Виставили так, ніби я розповідаю неправдиву інформацію і принижую гідність російських військових.
Через масштабне цькування і пошук нових можливостей лікування ми вирішили їхати за кордон. Ми сподівалися на допомогу, але життя біженця не є ідеальним. Ми вдячні ЄС за допомогу. Нам надали тимчасове житло, залучили у програми підтримки. Проте вони діяли декілька місяців.
Зараз найбільше я хочу врятувати своїх рідних
У нас дуже складна ситуація, яка не вирішується так швидко. З наслідками пережитого ми будемо боротися ще дуже довго. Бо у мами наразі діагноз — хронічна полінейропатія. А ще додався розсіяний склероз. І він не про те, що вона може забути що робила вчора. Це про кінцівки — ноги вже не пам’ятають, як ходити, вони атрофуються. Батько залишився сліпим.
Проте ми не складаємо руки. Щиро віриться, що все буде добре, настане перемога в Україні і над нашим горем. І я зможу повернутися на свою Батьківщину. Наразі я працюю, намагаюся заробляти кошти. Але цього недостатньо, бо хорошої роботи отримати я не можу — просто не встигла здобути освіту.
Самостійно впоратися нам дуже складно. Бо у мами загострення і їй терміново потрібно проходити терапію — фізичну, курси уколів і подальшу реабілітацію. Тому ми просимо про допомогу.
Переказати кошти ви можете на карту: 4149 4991 5002 3776
Або через pay pal [email protected]
Ми безмежно вдячні всім, хто нас підтримує. Допоможіть врятувати мою родину!
Свої в Telegram 
