Ховалися на кладовищі, знімаючи обстріл Бахмута. Кореспондент Андрій Дубчак про роботу на фронті
Андрій Дубчак — український фотограф, кореспондент, засновник медіа про війну Donbas Frontliner. Скільки разів був близький до смерті Андрій не знає. Але точно впевнений — ризикувати життям потрібно, аби світова спільнота знала про війну в Україні. З 24 лютого знімав події в Ірпені, був на Донбасі та деокупованій Херсонщині. У інтерв'ю для Свої Андрій розповів, чому потрібні не тільки пропагандисти, а і журналісти, які працюють за стандартами, як це їздити на фронт з сином та багато іншого.
В інтерв’ю «Новинарні» ти розповів, що відчув у 2014 році початок війни. В 2022 ти це відчував? Чи досвід минулих років притупив інтуїцію?
Ні, не притупив. Працюючи на «Радіо Свобода», я бачив, як Росія концентрує сили біля кордону. Це було видно з Google Maps. Вже не кажучи про розвідку. Створенням проєкту Donbas Frontliner я намагався привернути увагу світової і української спільноти до лінії фронту, до забутої на той час війни. Звісно, для мене було несподіванкою їхати на фронт до себе додому, у Київ. Я думав, загориться Донбас.
Світові ЗМІ зараз цікавляться війною в Україні чи інтерес спадає?
Інтерес, звісно, спадає. Наприклад, в інстаграмі Donbas Frontliner кількість відписників трохи більше, ніж кількість підписників. Хвилі зацікавленості, вони абсолютно закономірні. Відбувається те ж саме, що в Сирії чи Афганістані. Водночас війна в Україні набагато ближче до західного читача, ніж у Сирії. Спорідненість ментальностей, географічна близькість, енергетичні та економічні проблеми Європи напряму залежать від цієї війни. Коли почалось звільнення територій і Росія почала набирати сотні тисяч бійців, інтерес збільшився.
До 24 лютого і фази загострення сюжети про війну на телебаченні здебільшого зводилось до «військові ведуть спостережну роботу». Як твоя робота на фронті змінилась з 2015 по 2022?
«Ворог стріляв, ми дали гідну відповідь», — це стало смішним анекдотом навіть на лінії фронту. Я намагався потрапити до підрозділу на тривалий час, щоб побачити команду зсередини. Хотілось показати людину з її мотивами, страхами, побутом. Я хотів робити змістовні репортажі. Для того потрібно бути на фронті довго, аби люди починали тобі відкриватись. Це треба жити з військовими.
Зазвичай на фронт я потрапляю завдяки зв’язкам. До людей, які знають, що я не нафакаплю. Наприклад, Таня Чорновіл запросила мене. Ми сиділи у засідці в сірій зоні, біля окупованого села Іванівка. Вони намагались зробити постріл три дні. Весь цей час ми сиділи у ямі. Пострілу не було, не було цілі. Коли ти ризикуєш разом з військовими — це дуже глибока довіра.
Журналіст — це не зайвий тягар для військових? Адже і за його життя треба відповідати.
Це є. Як правило, до тебе приставляють хлопця, який є твоєю нянькою. Військові не люблять, коли дуже велика група. Дві машини, вісім чоловік — це ні. Коли ти один, то дуже швидко зливаєшся з колективом. Коли вони бачать твій досвід, розуміють, що ти все правильно робиш, поступово опіка відходить у сторону. І ти займаєш свою нішу.
Яке твоє враження від того, що ти побачив на лінії фронту? Зокрема від зруйнованого Бахмута, Лимана, де ти був.
Це знищена економіка, інфраструктура, будинки. Наприклад, коли ми їхали зі Слов'янська до Лимана, це сто кілометрів дороги, я просто дивився навколо і ніяковів, тому що все зруйноване — кожне селище розбите. Тобто все. Нічого нема. Відбудова цього — це десятки років і мільярди доларів інвестицій. Цього регіону більше нема просто. Там нема людей, там все заміноване, і це — велика трагедія.
З 24 лютого понад 30 журналістів загинули під час висвітлення війни. Ти наскільки близьким був до смерті?
Коли лазиш чагарниками та окопами, ти не знаєш, де була твоя смерть. Можливо, тебе в приціл бачили, але не наважились зробити постріл. У цьому році таких моментів було два. Перший на Ірпінському мосту, коли загинула родина. Другий — наприкінці літа, ми потрапили під касетний обстріл. Тоді дуже сильно посікло машину, а мені ногу побило.
За час роботи з тематикою війни в мене періодично виникали різні параної. В певний період у звичайних побутових предметах я бачив вибухові пристрої. В тебе через тривалу роботу на лінії фронту виникала параноя?
Періодично бувають флешбеки. Наприклад, коли пускають салюти. Я працюю в темі давно. Тому в мене занурень і виходів з фронту дуже багато. Повертаючись додому, я переключаюсь і живу нормальним життям.
До речі, коли ми були в Осло під час вручення нагороди, то фронтові колеги реагували на літаки та гучні звуки з будівництв. На мене це ніяк не впливало. Це профдеформація.
Зі сторони Росії на лінії фронту працюють люди, які називають себе «военными корреспондентами», «военными блогерами». Вони у відео та телеграм-каналах висловлюють власну позицію — обзивають Україну, дискредитують її. Ти знімаєш відсторонено. Нам потрібні люди, які ведуть пропаганду проти ворога?
Пропаганда має бути, і вона є. Є каста військових журналістів, які цим займаються з нашої сторони. Але водночас мають бути репортери, які працюють на лінії фронту і показують ситуацію відсторонено. Була теорія, що можна створити військову відеокоманду, яка даватиме матеріал всім медіа і всі будуть щасливі. Реальність така, що військові репортери — це частина конфлікту, цензурована частина, це пропаганда. Ні українські, ні міжнародні медіа не можуть їм повністю довіряти. Щоб тобі повністю довіряли ти маєш бути незалежним репортером і дотримуватись стандартів.
Свої в Telegram 
