Перша ялинка не вдома. 5 історій людей, які вперше святкували Новий рік як переселенці
Через повномасштабне вторгнення тисячі людей були вимушені покинути свої домівки. Цього року вони отримали статус переселенців. Проте їх це не зламало. Для Свої переселенці зі сходу розповіли, що попри все святкуватимуть Новий рік.
Ангеліна Шостак
Краматорськ — Борщів
У відносно мирний час Ангеліна Шостак займалась тим, чим і займається зараз — дарує добро та шиє «Щастинки_від_Ангелінки» — подушки, серденька, прапори.
Повномасштабна війна змусила Ангеліну залишити Донеччину. Рідний Краматорськ і такий само вже рідний з 2008-го року Бахмут.
«14 березня, в перерві між тривогами, ми швидко завантажили мінімум речей в автівку і вирушили в невідомість. Просто рятували життя. 16 березня, після зупинок у Дніпрі та Умані, доїхали до Тернопільщини, де оселились в Борщеві».
Ангеліна ділиться, місто, де живуть близько 8 тисяч людей, зустріло їх привітно.
«Чи то ми такі позитивні по життю, але всюди були лише підтримка і допомога. У ЦНАПі під час оформлення допомоги ВПО мені просто повірили «на слово» і фото в телефоні, що я маю пожиттєвий статус інвалідності. Дівчата в перші місяці виходили на роботу о шостій ранку лише задля того, щоб допомогти переселенцям оформитись, бо програма постійно «зависала».
Життя Ангеліни відносно влаштувалося на новому місці. Цього року вперше в житті жінка написала листа Святому Миколаю з проханням Перемоги Україні по всіх фронтах і повернення рідних захисників додому неушкодженими.
Ангеліна Шостак буде вперше зустрічати Новий рік на самоті
«Навіть у відносно мирному житті святкування Нового року було аскетичним — фрукти на столі та шампанське, звичайно, наше — «Артемівське». Раніше на зимові свята у нас була одна традиція — бути разом, дарувати тепло та добро близьким. Коли ще син був маленьким, писали всі разом побажання на папірцях. Цього року зустрічати Новий буду вперше на самоті. Бо чоловік та син боронять Україну на фронті. Святкування пройде за роботою, адже я також наближаю Перемогу».
Олена Силенко
Маріуполь — Волинь
З 2005 року Олена працювала журналісткою та випусковою редакторкою на місцевому телеканалі «ТВ-7».
Думки про те, що у Маріуполь відкрито вторгнеться російська армія Олена почала допускати ще 16 лютого. Тоді зранку до міста приїжджав Ринат Ахмєтов, ввечері — Володимир Зеленський.
«Це явно було не просто так. Думаю, там була якась домовленість. На наступний день після їхнього візиту мій чоловік, який працював на одному з металургійних заводів, прийшов і повідомив, що серед колег ходять розмови, що треба якомога швидше виїжджати саме на захід».
Спочатку вони не надали цьому значення, але 24 лютого о 8:20 Олена прокинулася від вибухів. І з того дня почалося справжнє виживання. 25 березня Олена з синами вирішила евакуюватися. Рятуватися довелося пішки, бо машина була розбита.
Автобусами та потягами дісталися до Львова. Потім виїхали до Польщі, де була сестра Олени. Трохи пожили там, потім поїхали до Німеччини.
«Там було добре, але мене постійно тягнуло додому. І в жовтні я з дітьми повернулася до України. Зараз ми живемо на Волині».
Олена каже, хоч Новий рік на порозі, святкового настрою в неї немає. Вона дуже важко переживає події в рідній країні.
«Але в мене двоє синів і я мушу зробити свято для них. Вони і так багато пережили на свій вік. Тому ми встановили ялинку. Традиційно прикрашали її разом, наводили вдома порядки. Звичайно, маємо подарувати диво синам. Але вже без наших традицій. Раніше ми завжди 1 січня ходили до Драмтеатру, на море, гуляли містом. Зараз в нас це цинічно вкрали росіяни».
Олена Силенко зустрічатиме Новий рік з родиною
Нещодавно до будинку Олени прибився кіт.
«Кіт — символ Нового року. Думаю, це якийсь знак. Тепер він живе з нами. І я вірю, що ми разом зможемо повернутися в рідний український Маріуполь вже у 2023-му».
Микита Ільїн
Сєверодонецьк — Черкаси
У Сєверодонецьку Микита Ільїн працював журналістом та ведучим. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він з колегами продовжував тримати інформаційний фронт.
«Але кожного дня атмосфера напружувалася. Люди почали потроху роз’їжджатися. Ми ще залишалися у місті, але перебралися до батьків дружини. Вони жили в нових районах. І так сталося, що ми опинилися в епіцентрі перших прильотів по місту».
Там під постійними ворожими атаками родина Микити пробула три дні. Ховалися у підвалі. 1 березня у Микити день народження. Його він зустрів у сховищі. Дружина знайшла невеличку свічку, принесла чоловіку, щоб той загадав бажання і задув її. Микита загадав перемогу України та смерть путіну.
«5 березня ми вирішили виїжджати. При чому поїхали з незнайомими людьми. У нас була автівка друзів. Але я не вмію водити машину. Тому знайшли водія».
Спочатку виїхали до Дніпра. Там у шелтері прожили п'ять днів. А потім з сестрою Микити рушили на Закарпаття, до її знайомих. Думали, їдуть на декілька тижнів, тому взяли з собою мінімум речей. Проте на новому місці Микита з родиною затрималися майже на пів року.
«Там було нереально знайти роботу. Не те, що по професії. Взагалі дуже важко влаштуватися хоч кудись. Заощадження швидко закінчувалися. Тому ми вирішили перебратися у Черкаси. Орендували квартиру. Знайшли роботу. Місто нагадує мені наш Сєверодонецьк, але воно більше».
Влітку Микита дуже переживав. Тоді він дізнався, що їхню квартиру знищили.
«Буквально 22 лютого я замовив підвісну стелю і на цьому завершувався ремонт в квартирі, який робив сам. Нині там не те, що тієї стелі немає, там підлога не всюди вціліла».
Проте він не здався. Мовляв, український дух неможна зламати. І на зло ворогу вирішив відзначати всі свята.
«Раніше моя дружина ніколи не в’язала. Коли були в Закарпатті, щоб якось заспокоїтися, вона навчилася це робити. І тепер тут, в Черкасах, на Новий рік вона зв’язала ялинку. Вона невеличка, але дуже гарна. Ми купили гірлянду на батарейках, щоб навіть у разі відсутності електропостачання, у нас було світло та затишок. А ще у нас два великих павербанки та світло від USB. Тому русня не зможе зіпсувати нам свято».
Микита Ільїн зустрічатиме Новий рік з дружиною вдома
Зустрічати Новий рік вирішили вдвох. І бажання, яке було озвучено на день народження, родина Микити знову загадає.
Ольга Артюхова
Маріуполь — Тернопіль
У Маріуполі Ольга Артюхова працювала спеціалісткою із зв’язків з громадськістю правозахисної організації. Разом з колегами вони допомагали жителям так званої «сірої зони» в Донецькій області.
Її чоловік — поліцейський. Про те, що розпочалося повномасштабне вторгнення, Ольга дізналася рано вранці від нього.
На той момент Ольга чекала дитину. Чоловік наполягав на евакуації. І вони всією родиною в перший же день покинули Маріуполь.
«Приїхали у Тернопіль. Тут живемо і зараз. Нас добре прийняли. В цьому місті народилася наша друга дитина».
Раніше, ділиться Ольга, було мало приводів для свят. Дуже пригнічувала ситуація в країні.
«У Тернополі заборонили будь-які новорічні гуляння, діятиме комендантська година. Останні кілька років ми зустрічали Новий рік з друзями на вулиці, біля Драмтеатру. На новому місці ця традиція не продовжиться, та й новорічного настрою не було. Ялинку купляти не думали. Бо окрім неї треба було придбати іграшки, гірлянди. А це дорого. Тому думали взагалі не святкувати».
Нещодавно знайома родини подарувала їм маленькі дерев’яні іграшки. Ними прикрасили кімнатну рослину.
«Потім прийшла посилка від маріупольського друга з Норвегії. Там була гірлянда. І тут ми замислилися: а чому б і справді не влаштувати свято для дітей? Тому все-таки придбали ялинку. 10-річний син все ще вірить у дива і на День Святого Миколая отримав подарунки. Донька ще не розуміє всього, але була дуже рада ліхтарикам».
Ольга Артюхова планує відновити маріупольську традицію і святкуватиме з друзями
А потім ще подзвонила подруга, яка з Маріуполя виїхала до Запоріжжя. З нею Оля не бачилася з початку вторгнення.
«Сказала, що приїде до нас на свята. І ми зрозуміли, що треба відновлювати маріупольську традицію — святкування в колі друзів».
Зараз Ольга думає, як пояснити сину, що Діда Мороза не існує, а є лише Святий Миколай. Для цього, каже, вигадає якусь легенду.
«У нас є передчуття свята, якихось добрий змін. Вірю в нашу перемогу. І на Новий рік загадаю бажання, щоб в 2023 році мій Маріуполь звільнили. І вже тоді ми обов’язково повернемося додому».
Олександр Гладкий
Сєверодонецьк — Дрогобич
У рідному Сєверодонецьку Олександр Гладкий працював звукорежисером на радіо та в театрі.
«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, перші дні ми ще були вдома. Але розуміли, що ситуація загострюється. Тому 2 березня вирішили виїжджати. Ми сіли на останній евакуаційний потяг з Лисичанська. Якщо до цього ажіотажу не було, то в день нашого від’їзду людей було багато. Того дня був сильний обстріл. Почалася паніка. Але нам всім вдалося вибратися».
До Львова їхали через Харків та Київ. Зупинялися у повній темряві. В купе їхали вшістьох — Олександр з дружиною та сином, пара їхніх знайомих та літня жінка.
«На дорогу витратили близько двох діб. Потяг прибув із затриманням. На вокзалі нас зустріли волонтери, які допомогли донести речі. Жінок та дітей годували. Ми могли переночувати в кімнаті на вокзалі, але там не було жодних умов. Стояти до ранку було нереально. І я вирішив написати знайомому, який жив у Львові. Була четверта ранку. Він відповів. Приїхав за нами і привіз в свою квартиру».
Ще дорогою Олександр з дружиною вирішили, що залишатися у Львові не будуть. Поїдуть до Дрогобича. Дрогобицький театр був побратимом Луганського, де працювала жінка.
«Там нас зустріли, виділили кімнату. Разом з працівниками театру готували їжу для військових. Допомагали всім, чим могли».
Дружина Олександра Гладкого сама зробила ялинку. Святкуватимуть вони в родинному колі, або з театральним колективом
Родина брала активну участь в театральному фестивалі, готувала вистави та реалізовувала культурні проєкти. Крім того, Олександр продовжив працювати на радіо.
«Я був за кордоном з колективом «Верховина» двічі. Відкривали пам’ятник Франку у Хорватії, а також виступали перед парламентом у хорватському Загребі, перед українською діаспорою у школі та українській церкві».
Попри складну та напружену ситуацію в країні, зміни родина знайшла сили жити далі. Якщо раніше 13 років поспіль у новорічну ніч Олександр працював, то цього року буде вдома.
«Наразі ми вирішуємо, де будемо зустрічати Новий рік. Або зберемося театральним колективом, або будемо вдома — у родинному колі. Традиційно приготуємо наші страви: червону рибу, «Олів’є», «Єврейський салат», сирну нарізку та відкриємо пляшку шампанського. Спеціально купили два бокали».
А додаватиме затишку ялинка, яку власноруч зробила дружина Олександра Антоніна.
Імпровізована ялинка, яка цьогоріч додасть затишку родині
«Вона складається з трьох кубів. Розтягнули по всій хаті гірлянди. І хоч у Дрогобичі ніде не бачив вогників з вікон, ми все одно будемо влаштовувати свято. Життя повинно тривати. І на зло ворогам ми вкотре покажемо, що українців неможливо зламати!».
Свої в Telegram 
