Перша зима на морі. 5 історій евакуйованих зі сходу, які святкуватимуть Новий рік за кордоном
Росія знищила не тільки українські міста. Вона зруйнувала життя, кардинально змінила устрій, розділила близьких та друзів. Тисячі людей були вимушені покинути власні домівки, аби врятуватися від ворожих обстрілів. Багато хто евакуювався за кордон. Для Свої вони розповіли, як облаштувалися в нових країнах та чи святкуватимуть Новий рік.
Катерина Бойко
Сватове — о. Сааремаа, Естонія
У рідному Сватовому Катерина Бойко мала власний магазин квітів. Вона була флористкою. Після народження дитини тимчасово призупинила роботу, але цього року планувала відновити справу.
«Проте війна внесла свої корективи. Ми виживали під обстрілами, щодня боролися і вірили, що все скоро закінчиться. Але, на жаль, Сватове захопили окупанти».
Залишатися в місті під російською владою родина Катерини не хотіла. Тому в травні прийняла рішення евакуйовуватися. Вибратися на територію Україну було неможливо. Тож вони проклали маршрут росією.
«Ми намагалися якомога швидше виїхати звідти. Не хотіли затримуватися ні на годину, бо ненависть та злість брали своє. Навіть у готелях не зупинялися, аби відпочити. Ночували прямо серед дороги. І за три доби вирвалися до Європи».
Спочатку дісталися до Латвії, потім — до Естонії.
«Там був розподільчий пункт, де українські волонтери направили нас на острів Сааремаа. Діставалися до нього поромом. Думали, що тут не буде комунікацій. Але ж ні. Все дуже гарно та комфортно. Особливо вражає природа. А навколо — море».
Катерина Бойко на о. Сааремаа
Попри те, що зустріли Катерину з родиною тепло, вони і досі не можуть звикнути до нового життя. Кажуть, дивлячись на карту, розуміють, на скільки далеко вони знаходяться від власного будинку.
«Здавалося, що ми тут самі. Хоча поруч із нами дуже багато українців, які були змушені бігти від росіян. Всі облаштувалися, знайшли роботу. Нас дуже підтримали волонтери, влада. Спочатку нас поселили у гуртожиток, згодом — у квартири».
Хоча в родини є робота, житло, вони дуже сумують за містом. Їхній будинок вцілів і вони щиро вірять, що незабаром зможуть повернутися додому.
Наразі в Естонії йде активна підготовка до Нового року. Катерина каже, вони ходять по магазинах, обирають подарунки, проте постійно згадують минулорічні клопоти.
«Минулого року накривали пишний стіл, ставили ялинку, планували. А тут нічого не хочеться. Дивишся на місцевих — вони радіють, святкують Різдво. Їм добре, бо вони у себе вдома».
Все-таки задля дитини Катерина з чоловіком встановили та прикрасили ялинку. Але великого святкування все одно не планують.
«Ми зустрінемо рік з промовою нашого президента. І обов’язково загадаємо бажання про найскорішу перемогу. А потім, мабуть, дістанемо наші альбоми, аби передивитися фотографії. Їх я дуже берегла, навіть під час обстрілів спускалася у підвал з ними. Це дуже важко і боляче, проте світлини — нагадування про наш будинок, наше насичене життя, до якого, вірю, ми обов’язково повернемося у наступному році».
Олександра Ворошилова
Сєвєродонецьк — с. Катвейк, Нідерланди
До повномасштабного вторгнення Олександра Ворошилова працювала в організації «Восток-SOS». В перші дні війни вона з командою ще надавала допомогу місцевим. Проте після першого обстрілу міста, 28 лютого, жінка з родиною була вимушена евакуюватися.
«Спочатку ми виїхали до Дніпра. Там побули місяць. Весь цей час моя подруга, яка давно живе в Нідерландах, кликала нас до себе. Тривалий час я вагалася, але коли почалися обстріли міста, я вирішила їхати. В першу чергу, заради порятунку маленької дитини».
Добиралися евакуаційними потягами. Спочатку доїхали до Польщі, потім з пересадками дісталися Нідерландів. Дорога зайняла три дні.
«В новій країні опинилися 1 квітня. Ми оселися у подруги — вона стала нашою приймаючою сім’єю. Оформили необхідні документи. А через два тижні дізналися, що у сусідньому селі Катвейк, на березі Північного моря, відкрився центр для українських біженців».
Це 200-річний будинок, в минулому там була католицька церква.
«Тепер це будинок сімейного типу. У кожної родини — своя кімната. Є спільні зони — кухня, санвузол. Все комфортно. Дуже багато допомагають волонтери та місцеві жителі».
Олександра Ворошилова з донькою в с. Катвейк
Новий рік Олександра планує святкувати в родинному колі — з донькою, свекрухою та сестрою чоловіка.
Олександра каже, в Нідерландах головні святкування відбуваються 1 січня. Люди гуляють біля моря, йдуть до ресторанів.
«Тому перший день у нас буде родинним святом, а на другий плануємо зустрітися з друзями. Вважатиму, що то мій святковий вікенд. Бо я вірю, що незабаром зможу повернутися до рідної Луганщини і продовжити працювати в своїй організації».
Любов Кличкова
Маріуполь — м. Кашкайш, Португалія
Любов Кличкова працювала в Маріуполі вчителькою, а також разом зі своїм хлопцем мала невеличкий бізнес. Напередодні повномасштабного вторгнення Любов опанувала професію керуючої готелем і направилася на стажування до Запоріжжя.
«З собою я взяла мінімум речей. Стажування мало тривати два тижні, потім планувала повернутися додому. Хіба ж я знала, що в країні розпочнеться війна».
Любов вірила, що все ненадовго — конфлікт швидко врегулюють. Проте ситуація погіршувалася з кожним днем.
«Коли зник зв'язок, я дуже переживала за близьких. Розуміла, що не можу сидіти на місці і намагалася проїхати в Маріуполь. На той момент туди вже нікого не впускали. Тож дістатися домівки я так і не змогла. Готель, де я проходила стажування, зачинявся. Але мені запропонували виїхати до їхньої філії у Львові».
Жінка рушила на вокзал, але там була страшенна паніка. Люди намагалися виїхати, але всім не вистачало місця.
«Я була у відчаї. Не знала, що робити. Аж тут оголосили, що за декілька годин буде ще один евакуаційний потяг. На ньому я виїхала до Львова. Хоча і там не відчувала себе у безпеці. Дуже довго вагалася, але вирішила їхати за кордон».
З евакуацією Любові допоміг знайомий волонтер. Він повідомив, що за тиждень будуть евакуаційні автобуси до Португалії.
«Мені не було де жити. Грошей також не було — за стажування заплатили зовсім трохи. І тут мені пощастило. Тепер моя подруга, з якою я познайомилася на роботі, дала мене прихисток. Тиждень я пробула у неї. А потім рушила до Європи».
Любов Кличкова у м. Кашкайш
Любу та інших біженців заселили у розподільчому центрі. Забезпечили всім необхідним, допомогли з оформленням документів, годували і допомагали.
Попри складнощі, Любі подобається місто. Коли вона наважилася їхати за кордон, хотіла обов’язково жити там, де є океан.
«В Португалії є традиція пірнати в океан на Новий рік. І, думаю, я обов’язково це зроблю. А ще тут в мене з’явилося багато приятелів та друзів. Вони кличуть мене на святкування, але поки я не визначилася, де саме буду. Кажуть, цей рік в жодному випадку не можна зустрічати на самоті. Тому після купання в океані я або святкуватися з друзями у таборі, або ж поїду в український бар у Лісабон».
Ольга Ковальова
Новопсков — о. Тексель, Нідерланди
До повномасштабного вторгнення Ольга Ковальова працювала на підприємстві газового господарства та виховувала двох дітей.
«У нас було повне, насичене життя. Доньки ходили до школи. Все було добре».
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік Ольги Євген став на захист країни.
«В перший же день я знала, що ми поїдемо. Протягом місяця я розглядала варіанти, шукала, на яких умовах та де приймають українських біженців. Чоловік казав, що треба їхати подалі від кордону. Тож ми розглядали Данію та Нідерланди. Зрештою зупинилися на останньому варіанті. Я забронювала безкоштовні авіаквитки»
26 березня вже з окупованого села Ольга з дітьми виїхала автобусом до Дніпра. Там переночували, а наступного дня на евакуаційному потязі дісталися до Львова.
«Там залишилися на ніч у друзів, а наступного дня перетнули кордон. Нас зустріли польські волонтери. Розмістили у готелі, де ми переночували. А потім вилетіли до Нідерландів».
Ольга каже, в новій країні їх тепло зустріли. Одразу відвезли до розподільчого табору, а потім — на острів Тексель.
Ольга Ковальова з доньками на о. Тексель
«Він з усіх боків оточений водою. З одного боку — Ваденське море (так його називають місцеві), з іншого — Північне. Живемо ми на кораблі-готелі. Він триповерховий і вміщує близько 150 людей».
Адаптація в новій країні пройшла легко. Мабуть, тому, ділиться Ольга, що всі її думки були про чоловіка. Він загинув, захищаючи Україну.
А ще жінка вільно володіє англійською, тому мовного бар’єру не було.
«Тепер я вчу дітей. Кажу, що їм дуже знадобляться ці знання. Ми живемо за програмою для біженців: не платимо за житло, нас тричі на день годують. Діти отримують допомогу від держави. Я ж почала працювати. Крім того, нами опікуються місцеві та волонтери, які привозять продукти та одяг».
Наближаються новорічні свята, проте Ольга відзначати їх не планує.
Новорічну ніч Ольга проведе з дітьми. Згадує, раніше збиралися з родиною, прикрашали ялинку. Тепер вони разом вчаться жити наново.
Катерина Горячко
Сєвередонецьк — м. Щецин, Польща
У рідному місті Катерина Горячко працювала журналісткою та PR-менеджеркою. Крім роботи займалася волонтерством.
«З 2014 року я допомагаю військовим. А мій чоловік брав участь в антитерористичній операції».
Два з половиною роки тому у родини народився син.
«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення йому було півтора роки. І ми розуміли, що мусимо його захистити. Тому в перші дні вирішили евакуюватися за кордон».
Про те, куди саме їхати, визначилися одразу. Старша донька Поліна декілька років тому захотіла продовжити навчання у Польщі. Вона обрала факультет мультимедіа анімації.
«І ми заздалегідь готувалися до її вступу. Тож чоловік поїхав туди у серпні минулого року на заробітки. Донька ж мала вступати цього літа після закінчення 9-го класу».
Перед початком вторгнення чоловік Катерини планував приїхати додому. Але так сталося, що його не відпустили з роботи.
«Тож 26 лютого ми з дітьми рушили одразу до нього самі. Нас врятувало, що ми не їхали у невідомість. Він там чекав на нас. Дорога зайняла шість діб. Чесно кажучи, нас не стільки лякали обстріли, скільки життя в окупації».
Катерина каже, їй подобається місто. Хоча там проживає близько 700 тисяч людей, воно не дуже завантажене.
«Ми живемо буквально в годині від Балтійського моря. Щецин вважається одним з найекологічніших міст Польщі. Тут безліч парків. Є судоходна річка».
Катерина Горячко у м. Щецин
Катерина каже, вони з родиною вже відсвяткували День Миколая. Напередодні встановили в квартирі велику живу ялинку.
Новий рік планують святкувати в родинному колі.
«Це традиційне сімейне свято. І ми обов’язково будемо зустрічати Новий рік з надією на скорішу перемогу. При чому перемогу з повним поверненням наших територій».
Свої в Telegram 
