Як виїхати з окупації через Сумську область. Реальний досвід українців
Два кілометри — приблизно таку відстань треба подолати пішки тим, хто хоче виїхати з окупації через росію гуманітарним коридором Колотилівка (Білгородська область) – Покровка (Сумська область). Але проблема в тому, що через обстріли на кордоні та фільтрацію перехід може затягнутися на довгі години. Свої поговорили з подружжям пенсіонерів, які два тижні тому подолали цей шлях.
Підготовка до виїзду
“Ми почали готуватися, коли у нас народилася онучка — у серпні 2022 року. В нас є ще старший онук, йому 3 рочки, й ми з дружиною дуже картали себе через те, що бачили як він росте, тільки по фото. Тож коли син з невісткою сказали, що ми станемо дідусем і бабусею вдруге, ми вирішили їхати”, — розповідає пан Олексій.
Вони з дружиною з Луганська, у 2010 році продали квартиру та купили будинок у Розкішному, у 2014 році вже виїздили в Київ, але не змогли прижитися, кажуть, як відгуляли весілля сина у 2016, повернулися додому.
“Десь у вересні ми почали збирати документи, прораховували різні варіанти, через країни Балтії подумали, що не витримаємо, бо вже дуже не молоді, — сміється пані Ніна. — І хвороб різних багато, і ноги в мене варикозні, тож почали шукати інформацію про перетин кордону з росії в Україну”.
Пані Ніна розповідає, що розглядали навіть можливості виїзду з окупації через Молдову, потім через Харківщину.
“Поки ми розібралися з документами на продаж, прийшла зима, вирішили ще зимувати вдома, а навесні, коли продали будинок, роздали господарство, техніку, посуд, попросили кумів зберігати наші родинні фотоальбоми та пам’ятні речі, які не могли забрати, вирушили до дітей та онуків”, — продовжує пані Ніна.
Родина тримала курей та кіз, продавали на ринку Мирному у Луганську яйця та молочку власного виробництва.
Питання грошей
“У березні ми продали будинок. В наше село ще минулого року почали переїздити люди з Донецька, хтось знімав, хтось купляв, от одній з таких родин продали будинок й ми. Якраз ціни трохи стабілізувалися цього року, на якусь хатку на Житомирщині, сподіваюся, нам вистачить, а там діти обіцяли допомогти”, — розповідає пан Олексій.
Він зазначив, що дуже боявся вести гроші з продажу майна, тому шукав таких покупців, аби гроші переказали на картку синові.
"Справа в тому, якщо через росіян можна вивезти до 10 тисяч доларів, то з українського боку митниці нема, там тільки пускають людей, задекларувати гроші не можна. З нами переходила жінка, що везла близько 120 тисяч гривень сама, до неї було дуже багато уваги. У нас же на двох було 63 тисячі гривень з собою”, — говорить Олексій Васильович.
“Так-так, і це ж було на двох! Ми дуже переживали, що десь затримаємося, доведеться ночувати чи доплачувати перевізнику, тож брали гроші. В Луганську, коли сідали в автобус, заплатили одразу по 22 тисячі рублів”, — продовжує Ніна Вікторівна.
Що взяти з собою
“Ми взяли гроші готівкою і по валізі на кожного — брали свої найбільш універсальні речі, запакували у вакуумні мішки зимові, аби виграти трішки місця, я взяла прикраси, чоловік електробритву та маленький набір викруток” — сміється пані Ніна.
Жінка говорить, що ще взяли трішки фотографій та документи. Все інше їм вже потроху докуповують діти, вони ж і винайняли літній парі житло.
“Я вирішив взяти викрутки, бо ношу окуляри, і якщо щось трапиться в дорозі, не зможу їх відремонтувати, — продовжує пан Олексій. — А взагалі, ми коли бронювали поїздку, це десь за 10 днів, може за два тижні, нам сказали, що не більше двох валіз на людину”.
З собою в салон автобуса взяли дві пляшки води, кілька бутербродів, маленьку аптечку, серветки та заспокійливе.
“Нам порадили взяти якісь заспокійливі, аби випити перед фільтрацією. Знайомі розповідали, що всі ті розпитування бувають стресовими. В нашому випадку — це було правильним рішенням. Допомогло нам”, — говорить Олексій Васильович.
Також ретельно готували телефони.
“Я видалив наші з дружиною акаунти у соцмережах за кілька місяців до поїздки, а як тільки домовилися з перевізником, відписався від всіх українських новинних каналів, за два дні до поїздки — від всіх російських”, — говорить чоловік.
Дві доби в дорозі та фільтрація
“Ми приїхали в Колотилівку близько шостої ранку, але тут почалися обстріли, нам довелося чекати десь пів дня, тільки потім нас попросили на російському кордоні відкрити валізи, дивилися речі, уважно все промацували, не знаю, щось шукали, напевно. Запитали, чи маємо ми щось, аби задекларувати, але почувши суму, яка в нас була, перевіряючий став байдужим. Я перепитав, там не декларуючи можна вивезти до 10 тисячі доларів США”, — говорить пан Олексій.
“Потім був паспортний контроль — вони це так назвали. Дивилися на документи, розпитувати, чого і куди їдемо, чому не жилося в Луганську, як ми ставимося до “СВО”. Тут довелося брехати, як нас навчили перевізники — ми казали, що їдемо до “окупантів” по дітей, мовляв, збираємося вмовляти повертатися додому. Дивилися телефони. В мене запитали, чому так багато квітів у галереї. А що я скажу? Я 13 років жила у своєму будинку, вирощували троянди, люблю я квіти”, — говорить пані Ніна.
“Ну, в мене дивилися мою пошту, на те, що я не почистив, потім підключали до комп’ютера телефон, щось там дивилися, напевно хмари. Але зрештою відпустили”, — говорить пан Олексій.
Подружжя зазначили, що довелося чекати всіх, з ким вони переходили групою.
“Одразу ж за їхніми фільтраційними приміщеннями наш, український кордон, як я зрозумів. Ми пройшли по гравію близько двох кілометрів, несли валізи в руках, бо котити їх було просто неможливо. Ось тут ми зраділи, що не взяли з собою більше речей”, — продовжує чоловік.
Важливо зазначити, Покровка — юридично не кордон, не контрольно-пропускний пункт, радше гуманітарний коридор для людей з українським громадянством, що мають бажання потрапити в Україну. Як свого часу, до контрнаступу Збройних сил України, був перехід через дамбу Печенізького водосховища.
“Нас зустріли представники спецслужб, принаймні, я так вважаю. Я зрозумів, що там були поліціянти та прикордонники, а хто інші — так і не збагнув. Після обшуку валіз собакою дивилися телефон, питали про російські номери — кому належать, та записували собі”, — говорить Олексій Васильович.
І Олексій Васильович, і Ніна Вікторівна говорять, що їх розпитували близько години, окремо один від одного, питали про те, що робили у Луганську, де працювали, ким, до кого їдуть.
“Але ж ми пенсіонери, нам на двох 123 роки — мені 63, а жінці 60. Яку загрозу ми могли становити? Та й ми чесно сказали, що продали будинок, їдемо до онуків. У нас були й російські, і українські паспорти, бо без російського ми б не змогли продати будинок. Російські паспорти відразу вилучили, сказали, що знищать. Відреагували більш-менш нормально. Думаю, документи про продаж зіграли свою роль”, — говорить пан Олексій.
Але не всі проходять фільтрацію легко.
“Фільтрація на українському кордоні була для нас відносно швидкою, бо двох чоловіків тримали дуже довго, в одного знайшли багато грошей, а в іншого — щось там в телефоні. Перед так званою “співбесідою” нам дали заповнити документи про перетин кордону”, — говорить Ніна Вікторівна.
Подружжя зазначає, що швидкість проходження фільтрації залежить від кількості людей, охочих перетнути кордон, чим їх більше — тим більше доведеться чекати.
“Нам говорили ті, хто переходив з нами, що були випадки серед їхніх знайомих, коли приїздили умовно, як ми, о шостій ранку, а переходили тільки наступного дня. Нам пощастило, ми опинилися в Україні близько восьмої вечора”, — говорить пан Олексій.
Чоловік також зазначив, що коли виходиш вже за територію фільтрації, там є зупинка громадського транспорту, де можна, за словами перевізників, доїхати до Сум.
“Мені сказав водій, що нас повіз на Київ, маршрутки до Сум приблизно 50 гривень коштують, а такі — десь тисяча, залежно від часу”.
Також там можна зустріти волонтерів, що довезуть до пункту допомоги у Краснопіллі, де можна переночувати, випити чаю, поїсти та вирішити, як їхати далі.
“Ми одразу домовилися з перевізником, що поїдемо до Києва. Після фільтрації на нас чекав ще бус, зібралися такі ж люди, як і ми. Заплатили по 2500 гривень з людини, й вже вранці обіймали дітей в Києві”, — говорить пані Ніна.
Де шукали інформацію
“Ми шукали інформацію через соцмережі, діти скинули посилання на телеграм-канали. Дуже багато корисної інформації по переходу, як поводитися з працівниками ФСБ та нашими, ми дізналися з каналу “Покровка-Колотилівка”. Про те, що з собою можна брати, а що ні, розпитувала дружина прямо там в чаті”, — говорить пан Олексій.
Чоловік додає, що вони їхали приватним перевізником, тож багато цінної інформації розповіла координаторка поїздки.
“Вже після переходу нам сказали, що можна було за допомогою волонтерів виїхати безкоштовно і більш координовано, якщо так правильно сказати. А так, дійсно, нам не вистачало підтримки у поїздці. Я дуже сильно нервувала. За два дні нічого не їла, мало пила, аби не проситися в туалет. Не приймала ліків від тиску”, — говорить пані Ніна.
Якщо у вас немає коштів та можливостей виїхати самостійно, зверніться по допомогу у чат-бот Helpingtoleave_bot — сюди можна також написати, якщо потребуєте медичної евакуації в країни Європи.
“Ще ми бачили одну машину на українських номерах, що перетинала кордон. Ми також не знали, що так можна і водій автобуса сказав, що побачив таке вперше. Але як пояснили українські служби, що зустрічали нас, пропустили лише тому, що українські номери, у людей в авто були тільки українські паспорти, а громадян своєї країни не могли не пропустити”, — продовжує Олексій Васильович.
Якщо ви збираєтеся їхати з окупації власним авто, то уточніть, наскільки це можливо, зателефонувавши на гарячу лінію Державної прикордонної служби за коротким номером – 1598.
Чи варте воно того?
“Я б зараз не ризикнув повторити поїздку, спираючись на той досвід, що ми отримали, бо важко. А от дружина — навпаки”, — говорить Олексій Васильович.
Подружжя говорить, що дорога була важкою фізично та морально, що тим, в кого проблеми зі здоров’ям, варто кілька разів зважити всі “за” та “проти”. Вони радять обов’язково поспілкуватися в чатах телеграму з перевізниками та тими, хто вже перейшов.
“Мене постійно зараз питають, як ми з чоловіком наважилися, як поїхали, а я не знаю, як пояснити. Розумієте, ми поїхали заради онуків! Ми зараз бачимося кожного дня, ми гуляємо, ловимо посмішки онучки та дмухаємо на розбиті коліна молодшого Олексія, названого на честь дідуся. Тому, так. Особисто для мене той складний шлях і всі ризики вартували того, бо тепер я поруч з найважливішим у своєму житті. Жодні техніка, альбоми, будинок не можуть порівнятися з можливістю бути поруч з родиною”, — підсумовує Ніна Вікторівна.
Свої в Telegram 
