У лікарні померла письменниця Вікторія Амеліна. Якою її пам’ятають друзі і близькі
1 липня у Дніпрі, у лікарні імені Мечникова, померла українська письменниця і громадська діячка Вікторія Амеліна. Про це ввечері 2 липня повідомив Український ПЕН. Вікторія стала 13 жертвою російського удару по Краматорську. Письменники, громадські активісти, журналісти і прихильники її творчості пишуть некрологи в пам’ять про Вікторію. Свої зібрали спогади про Вікторію Амеліну — такою її пам’ятають друзі і близькі.
27 червня Вікторія Амеліна — українська письменниця, членкиня Українського ПЕН і документаторка воєнних злочинів в організації Truth Hounds, була у Краматорську з делегацією колумбійських журналістів і письменників. Коли вони вечеряли в ресторані RIA Lounge у центрі міста, російські війська вдарили ракетою "Іскандер" по цій будівлі. Вікторія отримала тяжкі поранення. Парамедики і лікарі у Краматорську й Дніпрі робили усе можливе, аби врятувати її життя, та, на жаль, поранення виявилося смертельним.
Софія Челяк: "Віко, я тебе люблю. Тільки тобі я могла жалітися на все, що відбувалося останній тиждень"
Я не знаю як виразити те, що відчуваю. Я точно буду багато згадувати в особистих розмовах про Victoria Amelina, але якось сформулювати поки важко. Єдине, що я можу зробити зараз — це подякувати тим, хто надавав Віці допомогу.
19:30-19:37 — вибух.
Парамедикиня Настя з прекрасним хвилястим волоссям, яка була вечеряла за сусіднім столиком, підстрибує до Віки, надає першу медичну допомогу
Брат і сестра Ліля і Роман Трохимці, Ліля викликає "швидку". Роман військовий, у мирному житті танцюрист, підбігає до Насті і надає допомогу Віці.
Через велику кількість викликів, не зрозуміло, що зі "швидкою".
Парамедик інтернаціонального батальйону Майк, який поблизу паркував евак, забирає Віку і везе її до лікарні. Віка — перша постраждала після вибуху, яку доправляють до лікарні.
Вікторія Амеліна і Софія Челяк
Майк після Віки вивезе ще двох поранених, зокрема дитину.
Приблизно з 20:00 по 22:10 Віку оперують в лікарні Краматорська. Лікарі зробили повну операцію, а не просто стабілізували.
Паралельно медики працюють з 60-ма пораненими.
Олександр та команда лікарів без кордонів, які цілу ніч чергували, щоб забрати Віку, як тільки її стан стабілізується, вони виїхали о 9:45 наступного дня.
28 червня — 1 липня персонал лікарні Мечникова у Дніпрі, найперше персонал реанімації політравми, доглядають Віку.
22:20 першого липня, дзвінок від лікаря реанімації, що на жаль.
Віко, я тебе люблю. Тільки тобі я могла жалітися на все, що відбувалося останній тиждень.
Сергій Горбатенко: "Була такою світлою. Після її відходу мені буде тут темніше"
У кінці квітня, у крайню зустріч у Словʼянську, якось так співпало, на прощання біля церкви ПЦУ Victoria Amelina перехрестила мене. Так і запамʼяталася.
Того ж страшного дня 27 червня допомогли їм з поїздкою у Лиман. Кликала побачитися ввечері. Та не судилося.
Була такою світлою. Після її відходу мені буде тут темніше.
А цим виродкам обовʼязково вернеться.
Сергій Горбатенко і Вікторія Амеліна
Вона не сумнівалася у Перемозі світла. Казала, будемо плакати і обійматися після Перемоги. І знала, що Нью-Йоркський літературний фестиваль буде.
А тепер підтримує нас із небес.
Вічна памʼять!
Мирослава Барчук: "Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя"
Найніжніша і найтепліша. Любляча.
Співчутлива і безперервно включена в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці.
Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась.
Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка.
Вимріяла і заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Жила ним.
Кілька разів протягом життя поверталась в Україну з еміграції. З Канади. Потім з Америки.
26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому. Через "важливість буття з усіма". Всі місяці великої війни збирала історії людей, допомагала постраждалим, виступала на міжнародних фестивалях і форумах, писала, їздила світом, відвідувала прифронтові і деокуповані міста, документувала злочини росіян з правозахисною організацією "Truth Hounds".
Переймалась людським горем, брала чужий біль до серця.
За чотири дні до свого смертельного поранення у Краматорську, цілий день возила рідних страченого росіянами письменника Володі Вакуленка Києвом. Показувала місто, планувала їхній відпочинок.
Увечері 23 червня 2023 ми побачились з нею на Книжковому Арсеналі, ходили від події до події, щасливо обіймались з друзями. Зустріли Алекса Заклецького із фотоапаратом, і Віка сказала: "А зроби нам фото!", ми вибрали гарне світло, тло і тепер я маю останнє красиве фото з Вікою.
Потім ми, втомлені, вийшли з брами Мистецького Арсеналу. Вона розповіла, що їде у Краматорськ з колумбійськими письменниками і журналістами.
Ми ще трохи поговорили про Каталіну Гомес і Гектора Абада, про завтрашні дискусії, які вона модеруватиме. Обійнялися, я пішла до машини. І лише коли сіла за кермо, пригадала, що обіцяла Віці, що підвезу. Повернулась назад, шукала її. Але вона ніби розчинилась в довгих вечірніх тінях на Лаврській. Її не було ніде.
Зараз мені все це виглядає як знак, звичайно. Прокручую цей кадр в голові знову і знову. Запитую себе, як і десятки інших людей: як ми могли не відчути і не перестерегти її? Як? Нема відповіді.
Восени 2022, після звільнення Ізюмщини, Віка разом з батьками Володі Вакуленка знайшла у садку його щоденник окупації, який Володя закопав під вишнею напередодні загибелі. Щоденник був виданий книжкою "Я перетворююсь…". Віка написала до нього пронизливу передмову, яку у день народження Володі Вакуленка цитувала Тетяна Терен. Сьогодні цей Вікин текст набув ще більш трагічного сенсу. Ось він:
"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.
За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.
Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?
…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.
Зробимо все, пташко, щоб світ пам’ятав тебе і жертву тисяч тих, кого втрачаємо сьогодні. Лети високо і легко!
Ірина Цілик: "Я зараз перечитую наші розмови — все таке світле, повне теплого ржачу або важливих справ"
Віки більше немає. Росіяни прокинулися, вип’ють каву, сходять на роботу, заплатять податки, проспонсорують ще більше російських ракет і куль. Якийсь із них натисне на кнопку, чергова ракета полетить. Живіть із цим, громадяни країни, яку я ненавиджу. Ви ніколи не відмиєтеся від усіх цих смертей і смерті Віки Амеліної.
Наша Віка була серед важко поранених у кафе в Краматорську. Вона була там із делегацією з Колумбії, ніхто з них сильно не постраждав. А Віка — так. Її швидко доправили в руки лікарів у Краматорську, потім — у "Мєчку", в Дніпро. Кращі лікарі боролися за її життя, і багато чудових людей брали участь в ланцюжку порятунку Віки. Але…
Я думаю, серед моїх друзів немає тих, хто не в курсі, хто така Віка Амеліна. Але раптом такі є, то я вам скажу. Талановита українська письменниця, яка минулого року почала писати також сильні вірші. Активістка й дослідниця, що їздила в гарячі зони збирати свідчення постраждалих. Людина, що вклала всю душу (і власні гроші, між іншим) у літературний фестиваль в Нью-Йорку Донецької області та місцевих підлітків, з якими вона там зав’язала ниточки. Добра дружина і мама чудового хлопчика, вона завжди писала про сина з такою ніжністю, що ми всі його теж пізнали й полюбили. Та що там... ми й собаку її навіть заочно полюбили, бо Віка писала про свою "вовчицю" так, що хотілося разом із нею мняцкати цю білу шерстяну жопку.
Вікторія Амеліна зі своїм собакою
В кінці липня ми з Вікою мали разом їхати в Карпати — у табір для підлітків з Донеччини. Віка мене запросила приїхати туди лекторкою, щоб "балакати про кіно вечорами біля вогнища", а потім "таємно пити вино і говорити вже про своє". Пропонувала взяти сина, щоб ми познайомили врешті наших дітей. Я зараз перечитую наші розмови — все таке світле, повне теплого ржачу або важливих справ. Останнє її повідомлення стосувалося контузії мого чоловіка. Віка написала мені: "Швидкого відновлення Чеху) Обіймаю тебе міцно. Вибач за недоречну дужечку після Чеху — повзу з 30-ма книжками на спині".
Світлий равличок із тридцятьма книжками на спині…
І ще чомусь таке я зараз згадала. Минулої весни ми з нею трохи поцапалися в коментарях у Фейсбуці (всі були наелектризовані, і я написала щось неадекватне, а потім Віка зайве ляпнула...) Але вона знала, що я в цей момент перебуваю в квартирі Sofia Cheliak. Раптом пише: "Відкривай двері, я з пляшкою вина тут стою". І ми миттєво помирилися, ну, звісно.
Дивовижна.
Тут на другому фото Віка у футболці з написом "Cruel Ukrainian Writer". Це був жарт і її спосіб підтримати нас з Чехом та Чапаєм після дурацького скандалу в Нью-Йорку (вже американському), коли Маша Гессен назвали нас "жорстокими українськими авторами".
Вікторія Амеліна у Нью-Йорку
Ми з Вікою тоді сміялися, що тепер називатимемося саме так. Хтось їй навіть футболку цю надрукував, і ми говорили, що треба зробити на цьому "бізнесочок". Але що ж. Я справді буду жорстокою українською авторкою і ніколи не забуду та не дам забути іншим, хто вбив нашу Віку.
Лети, світла дорога пташко.
1.01.1986 - 1.07.2023
Олександр Демченко: "Ще один наш привід не пробачати, все пам'ятати і бути чемними між собою"
Останнє моє листування у месенджері з Амеліною (саме так за прізвищем я до неї завжди і звертався) було, вже коли перебував у навчальному центрі ЗСУ, про що загалом не розповідав. Але десь про те їй дала знати Sofia Cheliak.
Вікторія серйозно запитала, що хто ж буде писати та розповідати про Донбас, якщо я на полігоні.
Victoria Amelina ще один наш привід не пробачати, все пам'ятати та бути чемними між собою, бо на нас дивляться звідти.
Галина Вдовиченко: "Вона приходила на презентації книжок до своїх колег. Знайдеш її поглядом — і відчуваєш підтримку"
У Краматорську ми жили у тому самому готелі, і під час "Кальміюса-2021", і коли Віка Амеліна Victoria Amelina організувала перший Нью-Йоркський фестиваль у жовтні того ж року, і спускалися ми голодні саме в те кафе… Ходжу тепер подумки з Вікою і нашими усіма тими вулицями, їдемо автобусом в Нью-Йорк, до ще не знищеного обстрілами будинку культури…
Першою нашою спільною з Вікою поїздкою була поїздка в Угнів, у будинок для самотніх людей похилого віку. А потім у Винники, у спільноту колишніх безпритульних "Оселя-Емаус", де Віка була гостею Літературної вітальні. І були інші спільні хвилини і дні — у Дніпрі, Києві, Львові… Вона приходила на презентації книжок до своїх колег. Знайдеш її поглядом — і відчуваєш підтримку.
Якби не російські ракети, які щодня вбивають українців на українській землі, руйнуючи наші життя.
Світла пам’ять, дорога Вікторіє.
Глибокі співчуття рідним. Глибокі співчуття нам усім.
Ірена Карпа: "Віка, прощатися не хочеться. Ти з нами. Надто багато життя в тобі"
"Це найгірша новина, яку можна прочитати після пробудження", — каже мені Kate Tsurkan.
Це вона сфотографувала нас із Вікою минулої зими в Польщі. Маленьке містечко. Сейни, симпозіум. Ми читали свої тексти з невеличкої сцени, грав джаз, Роман Малиновський розливає під столом віскі, Віка щойно отримала подарунок від американської письменниці Terry Tempest Williams - намисто з насіннячка особливого дерева, від корінних американців. "Хай береже тебе в твоїх подорожах".
Ірена Карпа і Вікторія Амеліна у Польщі
Скільки сили було в цій тендітній дівчині. Скільки глибини й таланту. А головне — доброти. Я не знаю, як вона стягувала те, що робила. Дивитися в очі людям, що зазнали болю від русні. Спокійно записувати те, що неможливо спокійно слухати. Віка документувала воєнні злочини. Ходила по межі вигорання і дуже, дуже вагалася, чи має право поїхати в Париж на літературну стипендію, щоби написати книжку за зібраними свідченнями.
"Звичайно, їдь!" — кричала я в телефон ще місяць тому. Мене дуже зворушило те, що вона питає моєї думки. Я переконувала Віку приїхати, видихнути, пописати. Її на ту письменницьку резиденцію вибрали одну з тисячі. "Ми вражені вашою роботою" — написали в листі Колумбійського університету.
Ми обирали район в Парижі і школу для малого. Я ще в Польщі дивувалася, як вона справляється без психолога з цим диким навантаженням. "Та от подзвоню Sofia Cheliak чи тобі — та й є мені психолог". — сміялась Віка. Я так тішилась, що цілий рік в Парижі буде в мене хтось, із ким можна говорити по-справжньому.
"Ну, що, підійде цей балкон, щоби пити нам вино?" — питала Віка про квартиру, що знайшла в 15-му.
В мене не буде поряд іронічного ангела, з яким можна просто гуляти вулицями й говорити про те, що мало хто тут зрозуміє.
Віка, прощатися не хочеться. Ти з нами. Надто багато життя в тобі. І так, we'll meet again. Десь там, за межею. На балконі зі сміхом, вином і друзями.
Люблю тебе, Victoria Amelina. Дякую за тебе в моєму житті.
Наталка Маринчак: "Так складно написати "була", про тих, хто надійно вкладений тобі до серця"
Віка Амеліна. Тендітна дівчинка, що переймалась як смішно стирчить волосся і в той же час тягнула на собі тонни людського болю.
Віку завжди страшно було обійняти, здавалось вона розтане, розлетиться дзвінкими іскрами.
Вперта письменниця, що перекопала купу землі, аби знайти такий важливий щоденник Володимира Вакуленка і яка обрала його день народження своєю датою смерті.
Так складно написати "була", про тих, хто надійно вкладений тобі до серця.
Лети легко, дорога… В тебе там вже така велика компанія. Невимовний біль.
Сподіваюсь, що ти мені вибачиш за ці фото, бо тут ти така справжня і така прекрасна, і жива.
Письменниця Victoria Amelina 1.07.2023 
PS: ми тоді обговорювали якісь дуже важливі речі і просто обіймались на трьох з Катерина Міхаліцина, бо кожна намагалась дати іншій хоч трішки сил. (((
Юлія Березовська-Чупа: "Віка дуже обережно ставилась до сонячних променів, але мала хоробрість впритул підходити під нульові позиції, такий от парадокс"
Люди прощатимуться з Вікою, як з подругою, активісткою, мисткинею, волонтером.
Ми ж втратили члена родини, близьку людину нашої сім'ї.
Віка була світлом, вона допомагала всім, хто потребував допомоги, допомоги різної. Безмежна кількість людей перед нею у боргу, я впевнена, що всі, будь в тому потреба, згуртувалися б та об'єдналися для її спасіння. Парадокс ситуації в тому, що наша допомога їй виявилася непотрібною, ми всі виявились безсилі перед смертю.
Тривога
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
В. Амеліна
Смерть глупа, смерть вибіркова, смерть невблаганна.
Віка дуже обережно ставилась до сонячних променів, але мала хоробрість впритул підходити під нульові позиції, такий от парадокс. Віка не приймала півтонів, Віка відстоювала правду, несла світло. Віка зараз там, де світло.
У мене з Вікою пов'язані дуже теплі спогади, вона розділяла з нами найважчі та найщасливіші події. До деяких була прямо причасна, без її підтримки вони б не відбулися.
Facebook Юлії Березовської-Чупи
Прощання з Вікторією Амеліною
Прощатимуться з Вікторією Амеліною у Києві та Львові.
У вівторок, 4 липня, о 12:00 відбудеться чин прощання у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві.
У середу, 5 липня, о 15:00 – чин прощання у Гарнізонному храмі Святих Апостолів Петра і Павла у Львові. Поховання відбудеться о 16:00 того ж дня на Личаківському цвинтарі.
Для всіх, хто хотів би їхати з Києва на прощання й поховання до Львова, до кінця дня 3 липня рідні просять заповнити цю онлайн-форму. Автобус із Києва виїжджатиме в середу, 5 липня, о 6:00. Повернення зі Львова до Києва – 6 липня (четвер), виїзд о 9:00.
Свої в Telegram 
