Це велике інтерв’ю з Вікторією Амеліною ми записали місяць тому. Про що була остання розмова зі Свої

Як щоденні обстріли Києва і України в цілому впливають на вашу творчість, на ваш поетичний і творчий настрій? Чи не паралізує це вас як мисткиню?

Паралізує в якихось задачах, які потрібно зробити. Наприклад, зараз потрібно дописати передмову до видання щоденника Володимира Вакуленка, а натомість вчора написався вірш про загибель дитини під час обстрілу. Не впевнена, що цей вірш матиме художню цінність за кілька років, але це просто той спосіб, яким письменники якось намагаються впоратися з реальністю.

Насправді, завжди працювала вночі, тому тривоги вночі не заважають. Просто це створює додатковий елемент в роботі.

Тобто той вірш, який ви написали, це така арттерапія для вас?

Я боюсь, що так. Я не знаю. Доведеться самій повернутися до таких текстів і подивитися згодом, можливо, за рік, чи ці тексти матимуть цінність, чи вони відгукуватимуться навіть мені. Я думаю, що якась частина текстів відгукуватиметься, а частина текстів виявиться просто формою постів в соцмережах, у формі нібито поезії.

Скільки віршів і текстів ви списали з рахунку?

Напевно, багато. По-перше, я списала з рахунку всі вірші, написані мною російською мовою. А я в шкільному віці писала поезію російською, взагалі писала російською. Та й після школи також. І навіть стала лауреаткою міжнародного конкурсу поетів СНД. Якщо ми ще пам'ятаємо таке утворення, яке насправді не грало, здається, жодної ролі.

Але в москві, пам'ятаю, читала свій вірш російською, причому антивоєнний, і посіла на цьому конкурсі в москві друге місце. Пам'ятаю, що перше місце взяв хлопець з Латвії чи з котроїсь країн Балтії, який читав вірш про те, як утискають там російську мову. Вочевидь, це була більш актуальна тема.

Було зрозуміло, що річ не в тому, що вони російською. Річ в тому, що просто це дитячі вірші, але зрозуміло, що всі вони з рахунку списані. А взагалі, я не писала поезію до повномасштабного вторгнення. Просто якось в лютому і березні 2022-го взагалі втратилася можливість розмовляти на деякий час, особливо українською мовою.

Я виявила, що англійською я ще можу давати інтерв'ю, а українською дуже складно. Моя робоча версія, чому мені було складно давати інтерв'ю українською, тому що, коли ми спілкувалися десь там на складі з гуманітаркою чи між собою, ми постійно вживали нецензурну лексику. А чинити так в ефірі було неможливо і було дуже важко без цих зв'язок, тому що тоді настрій був саме такий. І якось я зрозуміла, що я не можу навіть висловитися, написати елементарний пост на Фейсбуці. Ну, і спробувала просто писати без пунктуації, без зв'язного сюжету.

І я досі не впевнена, що я є тепер поеткою, але ці вірші опинилися в багатьох антологіях. Зокрема, вже перекладених різними мовами, і цитувалися в різних іноземних виданнях. Тому тепер є в мене і така іпостась. Творчий доробок дуже невеличкий.

Як так вийшло, що ви, львів'янка, писали російською мовою?

Тепер я киянка. І якось я дуже швидко, насправді, перетворилась на киянку, тому що переживання спільного травматичного досвіду з містом, звісно ж, одразу тебе з цим містом пов'язує. Я пандемію переживала в Бостоні, в Америці, і, мені здається, що теж з Бостоном мене це дуже сильно пов'язало, тому що тоді це був такий критичний досвід, і там помирало багато людей, і для всіх це сприймалося дуже травматично. Це неможливо порівняти з тим, що відбувається зараз у нас, тому, зрозуміло, що я тепер зовсім почуваюся киянкою.

Але народилася я у Львові. І до вашого питання — великою мірою, і в своїй творчості або в своїх есеях, я намагалася розповідати про те, що насправді немає такої дихотомії схід-захід, що це дуже штучно. Тому що я знаю людей, які, виростаючи на Донеччині, слухали пісні Січових Стрільців. І водночас я знаю себе, яка брала участь в олімпіаді з російської мови та літератури в москві.

Ми можемо говорити про більшість людей, які послуговувалися в побуті російською або українською, але, тим не менше, люди є дуже різні. І Львів був доволі російськомовним, і так само пережив русифікацію та радянізацію. І про це ніби хотілося забути, і хотілося всім уявити, що Львів одразу був таким.

І я з 2014 року, будучи львів'янкою, завжди виступала такою “адвокаткою” Донеччини і Луганщини, бо з цими місцями мене теж багато чого пов'язує. І я говорила про те, що я там чула місцеву говірку, що це українська. Багато говорила про справжню Донеччину і Луганщину. А в 2022-му році, навіть дивно мені було, я навпаки мусила захищати Львів. Тому що вже з'явилися якісь претензії до Львова: чому там квартири дорого здаються чи щось таке. Це була дуже незвична для мене роль. Я звикла, що я навпаки.

У вас є якесь пояснення, що квартири дорого здаються?

Є пояснення. У мене є дві вищих освіти, одна з них — фінансова. І, на жаль, пояснення дуже просте, тому що це ринок. Насправді, у мене є нерухомість в Києві і у Львові.

Звісно, я не здавала за гроші свої квартири у Львові. Через них прийшло дуже багато прекрасних людей з Донеччини, дехто досі там живе. Мені здається, що вибір такий: або ти віддаєш своє житло безкоштовно — тоді це взаємодопомога, все братерство, сестринство, або ти здаєш квартиру. А якщо ти здаєш квартиру, то цікаво, як ти будеш обирати — здавати ось цій родині чи цій родині, якщо ціна така, що приходить одразу декілька родин. Тому просто ми ж функціонуємо в межах ринкової економіки.

Я знаю багато львів'ян, які безкоштовно це робили, бо до мене зверталося багато людей з Донеччини, які їхали. На щастя, не потрібно було мені займатися організацією евакуації на місці, тому що хочу дуже похвалити Донецьку обласну адміністрацію, яка організовувала евакуацію просто прекрасно. Але потрібно було знаходити, де переночувати людям.

Львів на початку був переповнений максимально. Я пам'ятаю, я не могла припаркувати машину ніде, як я просто довкола дому їздила і вже від втоми починала плакати, бо я приїхала зі складу і просто не можу біля дому запаркуватися. І ми були таким Ноївим ковчегом. Я тоді текст написала для якогось польського видання про Львів, як про такий Ноїв ковчег.

Я пам'ятаю, що коли були якісь удари по Львову. Нарешті. Тому що ми не могли зрозуміти, якщо чесно, адже росіяни завжди ненавиділи Львів і було не зовсім зрозуміло, чому вони не намагаються поцілити по місту, яке вони так ненавиділи. Я пам'ятаю, що я на ранок написала, що дим розвіявся, і наш Ноїв Ковчег все ще вас чекає, будь ласка, їдьте, будь ласка, евакуюйтеся, і ми вас будемо зустрічати. Але ясно, що люди є різні. В усіх містах і в усіх країнах все залежить від людини.

Ви авторка двох дитячих книг. Після всього, що ви побачили за цей рік, після всього, що ви відчули і пережили, ви ризикнете писати ще дитячі книги?

Безумовно, написання дитячих книг пов'язане. По-перше, я їх опублікувала винятково, тому що я хотіла працювати з дітьми на Донеччині і Луганщині. Я уже тоді приїздила до дорослих як письменниця, розмовляла про свій перший роман "Синдром Листопаду", який, в принципі, про Україну, про те, як ми прийшли до Революції Гідності й про Революцію Гідності. Це була важлива тема для розмов на Донеччині і Луганщині.

Але я бачила, що є діти, й що інші письменники зустрічаються з дітьми. І мені теж цього хотілося, тому що зрозуміло, що це дуже важлива частина роботи. І так я наважилася опублікувати свою першу книжку, яку ми просто придумали з сином.

Тобто ці історії виникали самі собою. І причина публікації другої книжки про Екскаватор Еку така теж. І я дуже рада, що мені вдавалося через ці книжки розмовляти з зовсім юними читачами і читачками на Донеччині і Луганщині.

А взагалі, чесно кажучи, не пам'ятаю, хто це сказав, але кажуть, що є письменники, які починають писати дитячу літературу, тому що вони втрачають віру, не знають, що сказати дорослим. А з дітьми завжди добре. Тобі завжди є що сказати дітям.

Я не кажу, що діти — це завжди ідеально, бо вони бувають шумні, десь з ними буває складно. Але дуже легко любити дітей і говорити з ними. Тобі важче стає довіряти дорослим, бо ти знаєш, на що здатні дорослі люди. Може це для українських медіа контраверсійна думка, але росіяни — це люди, і в цьому жах.

Ми хочемо сказати, що це не люди. Хочемо дегуманізувати. Таким чином позбавитись від цього, що люди здатні на таке, але от люди здатні на таке. І врешті ми все таки розуміємо, що це люди, що це дорослі люди. І що вони можуть таке чинити, зокрема з дітьми. І після цього з дітьми, звісно, легше говорити.

Я займаюся документуванням воєнних злочинів. Я пам'ятаю, як в одній родині, після того, як батько довго і докладно розповідав, я записувала про його катування на Херсонщині. А діти бігали довкола, причому це неправильно, тому що ми перепитали, чи нормально, що діти можуть почути якісь уривки розмов. Але батьки вважали, що нормально, та й діти були доволі малі, бігали довкола й не розуміли взагалі, про які жахи говорить їхній батько.

Але потім ці дітлахи дуже хотіли до мене — я взяла їх на руки і почала їм говорити, що ви знаєте, що ваш тато герой. Я, звісно, говорила це навіть не для них, вони не запам'ятають цього, це малі діти. Я говорила це для нього, тому що це людина, яка пережила страшне і яка не може помститися своїм кривдникам. Я не могла би сказати йому у вічі, що ви для мене герой, просто тому що ви вижили. Але сказати це його маленьким дітям: “Ваш тато — герой, бо погані дяді хотіли його вбити і зламати, але він не зламався і повернувся до вас”. Ось це простіше зробити. Тому, можливо, навпаки ми побачимо, що багато письменників будуть писати більше дитячих книжок.

Ви думали над своєю наступною книгою? Можливо, ви зараз щось пишете?

Так, я зараз пишу. Я вже казала, що мені було дуже важко навіть просто розмовляти в березні 22-го, скажімо. В якийсь момент я почала писати книжку. Я зрозуміла, що хочу писати книжку про людей, які разом зі мною документують воєнні злочини, адвокатують за справедливість. І коли вже я почала її писати, я зрозуміла, що мені простіше її писати англійською. Я доволі добре знаю англійську мову. Раніше писала есеї, які публікувалися в американських медіях.

І якось я, здається, це було в аеропорту Лондона чи Дубліна, після якогось виступу. Я зрозуміла, що можу розповідати про це англійською. Тому зараз я пишу такий нон-фікшн, який називається англійською “War and Justice Diary, Looking at Women, Looking at War”. А українською, відповідно, це було “Щоденник війни про війну і справедливість, дивлячись на жінок, які дивляться на війну”.

Серед героїнь цієї книжки і мої колеги по “Truce Hounds” — це організація, яка займається документуванням і розслідуванням воєнних злочинів з 2014 року. Це і Олександра Матвійчук — правозахисниця, яка очолює організацію “Центр Громадянських Свобод”, яка отримала Нобелівку. Я почала про неї писати значно раніше, тобто це, безумовно, цікавий епізод в моїй книжці. Це для мене буде дебют не лише в написанні книжки англійською мовою, але і дебют у написанні нон-фікшену, бо я завжди писала лише романи, лише художню літературу.

Але ми всі зараз це повторюємо, що реальність настільки болюча, інтенсивна, що абсолютно до неї немає що додати, якось дивно було б зараз щось вигадувати, якийсь сюжет. Навпаки, реальності сюжети такі, що ти розумієш, якби ти це написав в романі, то тобі б ніхто не повірив.

Після 24 лютого з'явилась низка книг про цю війну, зокрема про цей новий етап, повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Чи не зарано писати такі книги?

Нон-фікшн, безумовно, не зарано писати, тому що навпаки — там потрібно фіксувати те, що відбувається. І я відчуваю, що я дещо запізнююся. Насправді, нон-фікшн книжки виходять з шаленою швидкістю вже. Переважно вони пишуться іноземцями, тому що, знаходячись поза ситуацією, у тебе є більше ресурсу для того, щоб писати. А знаходячись в Україні, раптом приходить запит на те, що комусь терміново потрібний дрон, то ти вибираєш шукати цей дрон, а не дописувати книжку. І ти просто емоційно більше залучений в ситуацію.

Але, безумовно, ці книжки вже цікаві, і мені дуже хочеться дописати мою, тому що вона не про жертв та великою мірою про тих, хто намагається добитися справедливості, і про українок, які це роблять. По-друге, тому що я намагаюся в ці історії, які пов'язані не просто з війною, а зі страшними воєнними злочинами, вплести весь контекст про нашу культуру, про нашу історію. Я намагаюся одразу розповісти про шістедисятників, про Розстріляне Відродження, розповісти більше деталей для того, щоб це залишилося.

І вони зацікавилися тим, щоб перекладати не лише книжки про сьогоднішній трагедії, а почали перекладати і українську класику, і 20-ті, і 60-тників для того, щоб ми з'явилися повноцінно на мапі. І після цього нам буде набагато легше писати романи.

Бо зараз мій роман “Дім для Дома” вийшов в Іспанії, і я бачила ПДФ. По-перше, там є карта. Звісно, що в українському виданні карти немає, бо всі знають, де Львів, де Харків, де Донецьк. Всі розуміють контекст, де це відбувається. Друге, я побачила, скільки там зносок вони вимушені були зробити. Ну, і вони так говорять про цей роман. Якщо іспанці прочитають цей роман, вони зрозуміють всю історію України.

Тобто їм довелося зноски винести, починаючи від того, що таке 37-й рік. Я кажу 37-й, всі розуміють. Якщо ми бачимо, що старша людина збирає хлібні крихти і кірки, ми розуміємо, що йдеться про голодомор. Зрозуміла, що ці моменти потрібно пояснювати. Якщо ми дійдемо до того, що нічого з цього не треба буде пояснювати, що це буде очевидно, так як зараз європейці розуміють будь-який натяк на Голокост. Якщо ми дійдемо до ситуації, коли точно так само, як ми, все, що пов'язано з хлібом, з цією неможливістю викидати їжу, якщо вони так само будуть розуміти, що йдеться про Голодомор, це буде дуже важливо. Це означатиме, що вони зможуть читати всю нашу художню літературу.

Тому що зараз це для них якась, напевно, абра-кадабра, якісь там натяки. Я вже не кажу про приховані цитати з якихось класиків, тому що зрозуміло, що до цього рівня взагалі далеко.

Щодо кола, яке це читатиме. Наскільки воно буде широким? Чи зацікавить пересічного іспанця ця книга? Чи це все ж таки більше переклад для інтелектуалів, які живуть в Іспанії?

Ну, подивимося. Книжка тільки вийшла, але мені здається, що у мене “Дім для Дома” написаний так, що його можна читати, як просто сімейну сагу, і абсолютно не розуміти, що це книжка про людей, які мають травму голодомору, що це книжка про місто, де відбувся Голокост.

Вони ще зробили список героїв на початку. Там імена такі, ніби це Маркес — полковник Іван. І всі іспанські слова. Коротше, це так звучить. Наче це не український текст, а латиноамериканський шарм з'являється. Я дуже сподіваюся, що і Латинська Америка. Тому що нам дуже важливо говорити з Латинською Америкою. Я дуже не люблю термін "глобальний південь", тому що це якесь жахливе узагальнення. Але нам дуже важливо говорити не лише із Заходом, бо Захід вже більш-менш все зрозумів і допомагає нам, але дуже важливо говорити з Латинською Америкою, наприклад.

І тому цей іспанський переклад для мене важливий ще й в моїй роботі, тому що це зовсім інша річ, коли ти приїздиш, маючи книжку, ніж коли ти приїздиш просто, як людина, яка розповідає якісь історії.

Те, що ви зокрема пережили за минулий рік, те, що ви переживали минулі 9 років, якось вплинуло на ваші щоденні звички?

Я думаю, що багато людей, які подорожують на Харківщину, на Неччину, на Херсонщину особливо, що їм важко спокійно ходити по траві. Просто заходити в якесь там поле. Тому що щоразу, навіть за кордоном, ти щоразу думаєш: "Тут не заміновано?"

Хоч ніби ми знаємо, що тут, в Києві, не розкидані ці міни, але все одно ти якось думаєш про це щоразу й дивишся. Я дуже люблю ліси. І дивишся на ліси на Харківщині, місцеві ходять туди вже давно, і можна туди піти. Але це певний ризик. Дивишся на ліси, в які точно можна, просто можна спокійно йти. Хоча хтось мені пожартував: "А там може бути щось з Другої світової". Тепер щоразу думаю про це.

Я хочу, щоб ви зараз подивились відео. Я вибрав для вас лише два вірша. Один з них буде менш популярний, інший популярний, бо його публікував Денис Казанський. І я хочу, щоб ви відрефлексували на побачене.

Вона насолоджується, вона нічого абсолютно не відчуває, вона не розуміє, про що вона пише. Скільки я документую воєнні злочини, я можу це якось так холодно аналізувати. Якщо порівняти це з віршами, бо в нас теж дуже багато документальних таких віршів, де описується загибель людей. Вона абсолютно не розуміє про що вона пише, тобто вона це вочевидь бачила лише по телевізору. Або в неї такий бар'єр, може вона із Донецька, наприклад, де люди, як не крути, зрозуміло, що гинуть. Але вона нічого не відчуває, тобто це просто така вправа, і вправа з "воспівання страдання". Для неї — це цікаві метафори про страждання підібрати.

Другий вірш дуже страшний, тому що, мені здається, його написала людина, яка вірить в те, що вона написала. Він простий. Можна імітувати цю наївність. Але такий вірш могла б написати і людина, яка щиро думає, що вона бореться за "бобро".

Але, на жаль, мені здається, що багато людей, які за інших обставин отримують іншу інформацію, може, стали би іншими, але це їх вже не вибачає, бо якщо вони прийшли на нашу землю і вбивали, і ставали катами, і тим більше чинили воєнні злочини, то ми уже насправді не будемо розбиратися. Це такий завжди прийом, давайте подивимося, які там у людей були травми, давайте подивимося на злочинця, вивчимо його. Мені не подобається, що завжди іноземні медіа приділяють увагу до злочинців. Коли, наприклад, пишеться про суд над вбивцею, то більше інформація йде про вбивцю, ніж про жертву. Це дуже неправильно.

Або там ці щоденники видавалися якихось російських офіцерів, які ніби там щось розкаються, не розкаються. В цьому, насправді, велика наївність — що ми зараз зрозуміємо зло, якось його розберемо, що це цікаво, а добро, мовляв, не цікаво. Це не так. Насправді, дуже цікаві і біографії, і думки саме тих, хто за страшних обставин наважується боротися та жертвувати собою. І оці люди цікаві і об'ємні. А зло дуже, дуже просте, банальне і часто просто порожнє.

Ми в Ізюм коли приїхали, у вересні 2022-го, я тоді не встигла сфоткати цей напис, а тепер я не бачу його, напевно, його вже немає. Там було просто написано: "Ничего нет". Я не знаю, це написали місцеві під враженням того, що відбувалося, чи це хтось з цих окупантів написав, Але оце “Нічого немає” виражає насправді те, що всередині в цих людей, які починали з якоїсь щирості і спроби боротьби за… Ну, як, добро. У них просто є хибне уявлення про “вєлікую русь”. Це не боротьба за добро, звісно, це боротьба за велич.

Я теж у дитинстві перечитала і багато російської літератури, і передивилася багато радянських фільмів, які, насправді, звеличували не просто радянський союз, а саме російську націю. І я, на жаль, навіть емоційно, розумію як персонажів, як письменниця. Але все це дуже нудно, насправді. Тому що просто класно думати, що ти з великої імперії, яка завжди всіх рятує. Це просто смішно, це вже стало мемом, що вони ніколи ні на кого не нападають. Це навіть не цікаві мені персонажі, але на заході ще цікаві їхні щоденники. Вони намагаються зрозуміти. Вони думають, що за цим щось є, а за цим “Ничего нет”, як написано було в Ізюмі.

Нещодавно будівлю, де відбувалась головна подія “Нью-Йоркського літературного Фестивалю”, знищили, зруйнували, обстріляли. Як ви сприйняли цю новину?

Мовчала. Ну, як загибель людини я її сприйняла, тому що ця будівля була збудована в 50-му році, після Другої світової. Її місцеві навіть часом називали таким місцевим Версалем, тому що це дуже красива будівля. Існувала навіть легенда, що “совєти” просто перебили рік, що там написано на фасаді було 1950-ий, але що насправді це ще за німців збудовано, бо вона занадто красива для "совєтів". Я думаю, що це точно легенда. Але річ у тім, що це ж було місце важливе для спільноти. І не лише для нашого фестивалю. Наприклад, у Нью-Йорку існує літературна студія “Голос Нью-Йорку”, де такі вже трохи старші люди збиралися, писали поезію, читали її одне одному, видавали свої збірки. Що не зовсім типово для кожного українського селища чи навіть маленького містечка, щоб там була літературна студія.

Тобто, напевно, ця назва і ця історія цікава, їм давала поштовх для того, щоб займатися творчістю. Вони збиралися там, там були гуртки для дітей, була танцювальна студія. Ті діти в нас виступали. І поети, звісно, в нас на фестивалі виступали. І біда в тому, що з одного боку це всього лише будівля. Там була поранена одна людина. Зрозуміло, що за будівлями ми не маємо так шкодувати, як за людьми.

Але річ у тім, що якщо ми говоримо про великі міста, особливо міста, які не в зоні бойових дій, то якщо прилетить, не дай Боже, то ця будівля буде відновлена переважно. Якось відновлена чи щось замість неї виникне. А тут же питання виживання цього містечка і цієї спільноти. Тому що якщо люди не повернуться до Нью-Йорка, якщо їм не буде куди повертатися, тому що багато будинків буде зруйновано, або не функціонуватиме фенольний завод, який є важливим головним роботодавцем, то ніхто не буде відновлювати просто цю будівлю чи будувати щось замість неї.

І це означатиме, що ця спільнота прекрасна, цей такий космос невеличкий, який там насправді є, він зникне. Ми ніби запишемо історію. Але одна річ — історія, а інша річ, що щось живе, щось продовжує працювати і створювати нові сенси.

Це як з фестивалем “Протасів Яр” пам'яті Романа Ратушного. Ми ж не хотіли пам'ятник поставити. Ні, це створився фестиваль, і він буде щорічним, і це щось зовсім інше. Так само з цим клубом. Він просто має бути, і ця спільнота має існувати, і берегти пам'ять про Нью-Йорк, і розвиватися, і тільки тоді це особливо цінно. Тому що, звісно, в музеї можна повішати фотографії цього клубу, але це не те, що нам потрібно.

І дуже страшно, що містечка такі можуть просто зникати. Але зрозуміло, що ми зробимо все, щоб із Нью-Йорком так не сталося. Подивимося, я розумію, що про відновлення рано ще говорити. У нас є хештег “У Нью-Йорку після перемоги”. Бо спершу була якась думка робити все таки щось. Не було сил на це абсолютно, але ми думали з командою робити щось, що називалося би “замість фестивалю”. Якісь дискусії про Донеччину і Луганщину, якісь читання поетів онлайн.

Але потім, коли почали ставатися трагедії: в одної волонтерки загинув батько під Волновахою, в іншої членкині команди загинув чоловік під Бахмутом. З 10 тисяч жителів там залишилося близько двох тисяч зараз. У багатьох пошкоджені будинки. Ти розумієш, що насправді ніякого "замість фестивалю" теж не потрібно. Що можна тільки робити це там, після перемоги. Але головне, що там. Не евакуювати фестиваль, а робити його саме там, де він має бути на Донеччині.

Я дивився ваше інтерв'ю «Центру Шептицького», де ви, зокрема, говорячи про цей фестиваль, сказали, що хочете повчитись у місцевих. Чому ви навчилися?

Силі їхній, їхній впертості, їхній надії. Там у підлітків є чому повчитися. Вони взагалі були дуже сміливі, і залишаються сміливими. Вони в 2021 році, на початку 2022 говорили, що це дорослі бояться, а ми виросли на війні, ми нічого вже не боїмося. Зрозуміло, що зовсім інша інтенсивність бойових дій почалася. І вони все одно, слава Богу, виїхали. Когось доводилося переконувати виїхати, але навіть це жахливо, коли люди не виїжджають Але навіть цей оптимізм, що якось воно налагодиться — цьому хочеться вчитися. І тому, як вони підтримують зв'язок між собою, і тому, як для них це важливо.

Зараз закінчувався навчальний рік. І діти закінчували онлайн в тих школах, у яких вони вчилися раніше. І це ніби така деталь, але дуже страшна, бо діти ж весь цей час ходили в школи в Бахмуті, в Нью-Йорку. Ходили до школи онлайн, мається на увазі, але це їхня спільнота, і я чомусь думаю, що вони будуть підтримувати зв'язок між собою. І я думаю, що вони будуть повертатися. І в тих, хто виїхав або вивіз дітей, теж треба буде вчитися. Якщо люди виїхали з Маріуполя, то треба створити для них умови, щоб вони мали куди повертатися.

Маленькі селища, містечка, вони справді зникають і можуть зникнути. Ти приїжджаєш і бачиш, що селище абсолютно зруйноване, зруйнований будинок. І тут ти зустрічаєш кількох селян, які все одно намагалися весною посадити город. І ти розумієш, що це якась така безкінечна надія. Як відчай буває без дна, а це надія без дна. Тому що ти бачиш, що це згарище, що це просто руїни. На городі, звісно, міни, але вони довкола цих мін все одно копають цей город. Ясно, що цих селян кілька.

І це не вони можуть відродити ці селища. Скоріше за все, що це вже безнадійні, напевно, місця. Але якраз ті місця, які промарковані культурою. Наприклад, той самий Бахмут або Маріуполь, ці місця не можуть зникнути зовсім. Або Нью-Йорк через те, що він промаркований таким чином культурно.

Я думаю, що через те, що Бахмут став настільки важливим, буде якесь відновлення саме там, тому що для нас всіх важливо буде відновити саме це місто. І, на жаль, так, це буде зовсім інше місто. Це буде та сама назва, але насправді зовсім інші вулиці.

Ми, до речі, на фестивалі, проводили минулого року екскурсію українським Нью-Йорком, а ми думали, що ми тепер Бахмутом будемо проводити екскурсію. У 2022-му році так у нас було в плані записано, тому що це ж недалеко, це ж Бахмутський район. От знову росіяни зробили так, що і там нічого немає. Але мені здається, що люди будуть готові туди повертатися.

Я знаю Гаяне Авакян зі Свої.City або письменниця Єлизавета Гончарова. Мені здається, що люди, для яких це було важливе місце, будуть готові повертатися туди просто тому, що там їхнє серце, ключі в кишені, попри те, що будинків там уже немає. Так я думаю, але я не можу за них говорити. Звісно, це питання до тих, хто там жив.

Чому росіяни намагаються перетворити очевидну поразку на перемогу? І пишаються тим, що вони знищили, але начебто звільнили? Як ви собі це пояснюєте?

Тому що це росія, вона так побудована. І в цьому суть: чорне — це біле, біле — це чорне. Вони нагороджують воєнних злочинців, яких весь світ хотів би знайти і покарати.

Вони називають незаконну депортацією дітей евакуацією. Вони називають грабунок музеїв евакуацією культурних цінностей. І в цій системі, у світі, в якому вони живуть, все, напевно, логічно. Я думаю, що дуже небезпечно намагатися зрозуміти маньяка. Про це є багато кримінальних серіалів, але якщо до кінця зрозуміти, як мислить людина, готова вбивати, то нічого доброго для себе ти цим не робиш.

Ясна річ, що багато з нас просто через те, що ми були русифіковані і великою мірою зростали на цій культурі. Нам не треба намагатися зрозуміти ман'яка. Ми, на жаль, його розуміємо і ми просто робимо поштовх від нього. І ми трішки, як Гаррі Поттери, тому що в кінці з'ясувалося, що в ньому є часточка Волан де Морта. І саме завдяки цьому він може його перемогти. І я думаю, що українцям в цьому сенсі треба визнати, що в нас є ця часточка. Ми пов'язані з ними, але саме тому ми розуміємо, як Гаррі Поттер розумів цю мову, серпентаргу. Ми теж розуміємо їхню мову, все дуже добре про них знаємо, і в нас є цей зв'язок, але саме тому ми їх переможемо. І переможемо теж, як Гарі, коли ми будемо готові пожертвувати собою, а ми, власне, вже готові.

Якби ви мали змогу написати книгу магічними чорнилами, і все, що ви напишете, збулось. Що б ви написали?

Я не знаю. Я не знаю, бо це запитання для Бога. Я б, напевно, відмовилася писати таку книгу. Хоч я розумію, що багато хто зараз би пожартував про океан красивий на місці одної країни. Я думаю, що, наприклад, мій 11-річний син сказав би: “Ну, мам, ну ти що. Магічні чорнила, звісно, океан”. Але якщо серйозно, то я би відмовилась.

У лікарні померла письменниця Вікторія Амеліна. Якою її пам’ятають друзі і близькі

Від побаченого стигла кров. Монолог волонтера з Краматорська, який розбирав завали RIA Pizza

Постраждалі від ракетного удару по Краматорську потребують допомоги своїх. Підтримати їх можете і ви