Я вижила у Маріуполі зі зламаною ногою. Тепер борюся за повернення з полону коханого чоловіка і зятя
Плитою придавило ногу — шину зробила з дитячого конструктора
Вранці 24-го лютого, як тільки в Маріуполі почулися перші вибухи, між подружжям відбулася дискусія: Сергій наполягав, щоб дружина з дітьми залишилася вдома, але Міла хотіла бути поруч з коханим. Старшому сину Роману на той момент було 17 років, молодшому Леву — п’ять.
"Я за освітою медик, психолог, 10 років пропрацювала в маріупольській травматології, ще два в геріатрії та 9 місяців у дерматології, тобто військовозобов'язана. Чоловіка не послухала і поїхала до військкомату, взяла повістку. Він був категорично проти, доклав усіх зусиль, щоб мене не взяли. Але я домовилася, що піду до військового шпиталю №555. Мені там дали добро, сказали, щоб я зібрала речі та була на зв'язку".
Міла і Сергій
Але попрацювати у шпиталі Мілі не судилося. В той день вона вирішила пробігтися по магазинах у пошуках будь-якої їжі. Згадує, що всюди були величезні черги, люди вигрібали все. Міла простояла 3,5 години, додому принесла печиво, консерви, борошно, макарони, чай. І вже планувала добиратися до шпиталю, як в будинок прилетів снаряд, який пробив дах і на жінку з дітьми посипалась стеля.
Наслідки прильоту у квартиру Міли
Родина дивом вижила. Молодший син залишився неушкодженим, у старшого на спині та стегні з'явилися гематоми. Міла постраждала сильніше — на неї впала люстра і від того стався струс головного мозку, а праву ногу притиснуло плитою — в результаті перелом гомілкостопа.
Міла зробила шину з Lego
"У стані афекту я двічі спустилася і піднялася на п’ятий поверх, шукала нашого собаку, який сховався у сусідній кімнаті під матрацом. Хотіла піднятися ще і втретє, але ногу вже відняло. За допомогою еластичного тренувального бинта, який дав сусід, та конструктора Lego, мені на ногу наклали шину. Ніякі служби вже не працювали і додзвонитися було нікуди. Через два дні вдалося додзвонитися моєму колишньому чоловікові, через його зв’язки вдалося викликати рятувальників, які відвезли мене до лікарні на 17-му мікрорайоні, але там рентген вже не працював. Лікарі наклали гіпс і я ще чотири години просиділа в холі, шукала, хто буде їхати в бік порту, щоб повернутися до дітей. Ніхто не хотів туди везти. Мені пощастило, що хлопці з частини мого чоловіка саме в цю лікарню привезли поранених і мене підкинули додому. А ще попросила передати коханому, де ми та що з нами".
Дітям закривала очі, щоб не бачили трупи на вулицях
Житло було розбите, тому Міла з синами перебралася у підвал.
"Два дні ми сиділи у підвалі нашого будинку у Приморському районі. Та оскільки він взагалі не був придатний для довготривалого перебування, то треба було шукати інший. Знайшли підвал в будинку часів Другої світової війни недалеко від райвідділу поліції. Крім мене з Ромкою та Льовушкою, були ще кума зі своєю родиною. Розуміла, що я тягар для них, як валіза без ручки. Нічим допомогти не могла, я тільки лежала. Я тоді перебувала в шоковому стані, не знала, що робити та чи закінчиться колись це пекло. І, звісно, дуже переймалася за долю чоловіка".
Так Міла з дітьми ховалися у підвалі у Маріуполі від російських обстрілів
По можливості Сергій через побратимів передавав рідним записки, що з ним все гаразд.
"Ніч на 15 березня була жахливою і всі з нашого підвалу вирішили виїжджати. Я не знала, яке прийняти правильне рішення. Потрібно було рятувати дітей, але й боялася виїжджати, оскільки чоловік та його батьки були в Маріуполі. Зв'язку вже на той час з ними не було. Самостійно пересуватися не могла. Але мої друзі, з якими були в підвалі, сказали — їдемо!
Так у Маріуполі люди збирали воду
Витягли мене з підвалу, посадили в автівку. Проїхали метрів 300 і застрягли в тягнучці. У перший день виїхати так не вийшло. А ще постійно літали "Гради", кружляли літаки. Розвернули автівку і повернулися у підвал. Наступного дня зранку спробували знову і сталося диво — ми проскочили. Виїжджали через Черемушки, я дітям закривала долонями очі та і сама намагалася не дивитися у вікно, бо повсюди були трупи людей і зруйновані будинки та будівлі".
Поки була можливість Міла з чоловіком передавали один одному записки, бо зв'язку не було
Телефон, в якому були світлини та листування з чоловіком, Міла сховала в гіпсі. Жодного документа в неї не було — все засипало, коли після вибухів впала стеля. Жінка з синами в чому були одягнені, в тому і були в підвалі, у тому ж і поїхали з міста.
"Спочатку з Маріуполя ми доїхали до Бердянська. Але дорога була вкрай важкою. В автівці моєї куми лопнуло колесо через те, що вся дорога була усіяна уламками. Машину довелося залишити прямо на дорозі, дякую людям, які проїжджали повз і взяли нас до себе.
Міла у Бердянську
У Бердянську просиділи 7 днів в очікуванні гуманітарного автобуса до Запоріжжя. Дочекалися. Добиралися 14 годин, голодні та знесилені приїхали вже вночі. Розмістили нас в дитячому садочку, надали все необхідне. Там же з'явився зв'язок. Від дівчини з частини дізналася, що Ксюша загинула. Я не могла в це повірити".
Батьківський будинок частково розбитий, свекруха отримала контузію
З батьками та чоловіком у Міли, як і раніше, зв'язку не було. Її охопила паніка, розпач, страх, невідомість. Тож Міла вирішила, що вони тимчасово оселяться у колишньої свекрухи у Кривому Розі.
"Там мені двічі дзвонили з невідомого номеру без зворотного зв'язку і повідомляли, що на зараз чоловік живий. А 6 квітня зателефонували з частини та повідомили, що він загинув. Але за яких обставин і де тіло вони не знали. Моє життя тієї миті зупинилося, жити не хотілося взагалі. Та серцем я відчувала, що це якась помилка, і Сергій обов'язково повернеться, як і обіцяв! Коханий казав: "Я повернусь, нікому не вір!"
Будинок, де жили Міла і Сергій у Маріуполі
Наприкінці квітня Міла з синами з допомогою знайомої волонтерки змогли евакуюватися за кордон — до Чехії, де живуть і нині. Та вона не полишала спроб навіть на відстані розшукати батьків коханого, які залишалися в Маріуполі.
"Випадково на моє оголошення написала дівчинка, сказала, що вона сусідка батьків, і на момент її від'їзду з Маріуполя, це кінець квітня, вони були живі. Від неї дізналася, що в будинок прилетіло, половину розбило, маму чоловіка контузило, а її рідна сестра загинула. Через волонтерські групи знайшла людей, вони передали батькам від нас звістку, а мені написали їхній номер телефону".
Щодня пишу в соцмережах коханому — повідомлення півтора року без відповіді
Міла молилася з ранку до вечора. За чоловіка, за його батьків. Життя було, наче в тумані, без заспокійливих жінка не могла існувати. 27 травня Мілі зателефонували з невідомого номера — дзвонив її коханий Сергій. Він сказав, що живий, 16 травня за наказом вийшов з "Азовсталі", зараз знаходиться у полоні в Оленівській колонії, і головне — бійців Маріупольського гарнізону обіцяють обміняти через 3-4 місяці. Міла з батьками Сергія рахували дні до обіцяного обміну. А проти ночі 29 липня стався теракт в Оленівці. Далі — шок і невідомість.
"Увечері 1 серпня чоловіку вдалося зв'язатися зі мною, сказав, що з ним все гаразд, але їх кудись відвозять. Була надія, що на обмін. А ще сказав їхати до Києва, робити документи, оскільки у нас нічого не було, все залишилося в розбитій маріупольській квартирі, та чекати на нього".
У Києві Міла ходила на акції у підтримку полонених оборонців Маріуполя
Поки документи готувалися Міла ходила на мирні акції в підтримку Маріупольського гарнізону. Після звернень до Червоного Хреста та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими жінка зрозуміла — з обмінами будуть проблеми. Міла зробила всі необхідні документи та повернулася назад до Чехії.
"У січні 2023 року в групі військовополонених побачила відео, де нарешті мигцем показали мого Сергія. Змучений, худий, але головне — живий! Це відео для мене було, немов ковток свіжого повітря! Після вийшла на волонтерів, підписалася на їхню групу "Листи та посилки полоненим", раз на місяць можна було передати лист і фото. Я писала, фотографувала, надсилала їм у телеграм, а вони робили ксерокопії і відвозили до колонії. В односторонньому порядку, але все ж таки звістка від рідних для наших хлопців — це святе!"
Січень 2023, Сергій у полоні
Січень 2023, Руслан у полоні
Міла поділилася, що з 24 лютого і до сьогодні щодня пише в соцмережі коханому чоловіку: "Доброго ранку!", а ще розповідає, як минає її з синами день, ділиться проблемами та переживаннями.
Щодня Міла розповідає коханому про їхнє життя і чекає коли він прочитає ці повідомлення та повернеться додому
"Розмовляю з ним щодня, особливо, коли важко. Мені здається, що Сергій все відчуває. У нас особливий зв'язок".
Замість трьох місяців вже 500 днів у полоні
З червня всі листи та передачі в колонію заборонили. Останній обмін був на початку травня. І знову тиша та невідомість. Довгих 15 місяців захисники й захисниці Маріуполя залишаються в полоні в колоніях на непідконтрольних територіях або тюрмах у російській федерації.
"Кожен обмін чекаємо із завмиранням серця, нервово шукаючи списки звільнених. А коли зі сльозами на очах і болем у грудях не знаходиш прізвища твоєї рідної коханої людини, задихаючись ридаєш у подушку і запитуєш:"Чому Сергія немає в списку, коли його обміняють, скільки ще чекати, де зараз він і в якому стані?" Так багато питань і всі вони, на жаль, без відповідей".
Нині Міла чекає з полону чоловіка Сергія і зятя Руслана
Наразі у Міли немає можливості брати участь в мирних акціях, які проводяться в Україні, і вона за це собі докоряє. Проте пише про полонених в соціальних мережах, але її дописи цікавлять тільки тих, чиї рідні теж знаходяться у ворожих застінках.
"Дуже прикро це визнавати, але це правда — більшості українців не цікава тема полонених, які навесні 2022 року перетягнули на себе сили російської армії, і змогли вберегти від окупації багато населених пунктів по всій країні. Є і такі, які навіть не знають про героїчні подвиги Маріупольського гарнізону. Про полонених кричать рідні та друзі тих, хто вже майже 500 днів перебуває у ворожих буцегарнях. А хочеться, щоб про оборонців Маріуполя кричали кожного дня, хочеться розголосу по всьому світу. Ані листи президенту Зеленському, ані звернення до Ердогана, ані особиста аудієнція з Папою Римським — нічого не допомагає".
Міла, Сергій, Руслан і Ксюша
Батьки Сергія поки залишаються в Маріуполі, бо хочуть бути ближче до сина. А якщо його скоро визволять, або хоча б дозволять написати листа чи Сергій їм передасть від себе звісточку. А ще літнім людям хочеться знайти тіло доньки, яка загинула на "Азовсталі" і поховати. Але, мабуть, це вже не можливо, бо минуло півтора року…
"Ксюша, рідна сестра мого чоловіка, загинула 14 березня на "Азовсталі" від авіаудару. Вони з Сергієм були не розлий вода, у них був дуже тісний зв'язок. Ксюша наче янгол-охоронець була для мого Сергія і свого чоловіка Руслана. Її тіло знаходилося в рефрижераторі на заводі, але потім у нього прилетіло і все — ані тіла Ксюші немає, ані інших загиблих бійців.
Сестра чоловіка Ксенія загинула на "Азовсталі". Її тіло так не знайшли, бо у рефрижератор, де воно було, влучив ворожий снаряд
Батькам видали свідоцтво про смерть тільки за свідченнями свідків. Ксюшу так і не поховали, від цього ще болючіше. Вона була прекрасною, доброю, світлою, дбайливою, чуйною людиною. На жаль, дітей у неї з Русланом не було…"
Нині бійці військової частини 3057 Сергій Монастирний і Руслан Титаренко перебувають у виправній колонії №27 в Горлівці.
Свої в Telegram 
