"Танк поцілив у військову частину, коли я спала". Воєнне дитинство Лізи | Подкаст "ПОВНОЛІТНІ" #2
"Повнолітні" ― це подкаст про людей, пів життя яких іде війна в Україні. Про хлопців та дівчат, які народилися і дорослішали на Сході країни. Ми говоримо про те, як це: жити в прифронтових містах, коли ти підліток; про страхи і переживання; про те, як вибухи і обстріли впливали на них і змінювали як людей; про стосунки з однолітками та собою. Загалом про те, як це ― пережити найскладніший період життя, дорослішання, на війні.
Валерія: Коли все починалося мені було лише дев'ять років.
Єлизавета: Ти молодша. Мені було 12.
Валерія: Я згадую це, як просто якісь сутички, про які казали батьки, про які казали оточуючі. Батьки вмикали новини, дивилися їх. Я теж з цікавістю спостерігала. Вони щось казали про Януковича, що він має піти. Я тоді нічого не розуміла, насправді. Мені було 9. З захоплень у мене було таке: з подружками погратися ляльками, збігати, щоб батьки не знали, на шкільний стадіон погуляти, бо він був далеченько, та й, певно, все. Листопад, вже скоро канікули, скоро Новий рік. Новий рік я просто обожнювала все дитинство — це було моє найулюбленіше свято. Я думаю, що в той момент я взагалі не думала про те, що незабаром може розпочатися війна чи моє селище опиниться в окупації. Я була просто звичайною дитиною, яка нічого ще не розуміла.
Єлизавета: Хоч я трохи старша, але була майже такою самою дитиною теж. Це, звичайно, були якісь новини, якісь дорослі розмови, про які ти теж дуже не замислюєшся, бо в тебе є школа, є якесь життя. Я взагалі не усвідомлювала, які це може мати наслідки, і взагалі, що буде далі. Ти зараз сказала про окупацію. Я думаю, що я навіть не замислювалась взагалі, що таке окупація й що це може призвести до цього.
Це були якісь новини, це були якісь теми, які обговорювали дорослі, якісь балачки, можливо, побоювання з боку дорослих, але я в це не вдавалася. У мене були контрольні, бо, ти правильно кажеш, скоро були канікули. Я завжди боялася цієї математики. Треба було її правильно написати, щоб гарно закінчити семестр і потім отримати похвальний лист, бо мені треба було отримувати похвальний лист.
Валерія: Я згадала про контрольну. У третьому класі коли навчалися, у нас у школі ще була російська мова. І я була відмінницею, закінчила школу з золотою медаллю. Мені дуже важливо було теж отримувати цей похвальний лист. І я пам'ятаю, що з російської мови за диктант контрольний я отримала четвірку. І я просто згадую, як я зненавиділа цю російську мову.
Єлизавета: Бачиш, може, в тебе була якась інтуїція.
Валерія: Потім, вже у 14-му році, я чула, як дорослі почали казати про референдум, якісь вибори. Вибори, то й вибори. Я бачила вже, що батьки ходили на вибори. Брали мене в дільницю, давали ручку, показували, де ставити хрестик чи галочку. Я ставила і все. Але тут чомусь мене батьки не покликали. Вони повернулися дуже сильно розчаровані. Як потім вже виявилося, що вони пішли на той референдум, а за них вже проголосували. Тобто їхніх бюлетенів вже не було. Вони пішли проголосувати “проти”, але за них уже проголосували “за”. І все ж таки тоді я не розуміла, що то відбувається.
Єлизавета: Якщо казати про мій 14-й рік і ці події…. Референдум, якщо я не помиляюсь, був трохи пізніше. А у нас першого березня у місті був мітинг проросійський. І мама зіпсувала, можна сказати, перше моє побачення і якусь прогулянку з хлопцем. Я була в п'ятому класі, як зараз пам'ятаю цей день. — перше вересня 2014 року. Однокласник запросив погуляти і випити каву. І я, звичайно, хотіла, бо це ж щось таке перше, вже доросле. Хоча я була в п'ятому класі, мені було 12-13 років, але ж це так класно — хлопчик позвав з класу, я піду гуляти. Я ж подружкам сказала, звичайно. І мама мені каже, що анонсували ось цей мітинг проросійський під міською радою, і вона мене не пускає. Я прям засмутилася, і досі це пам'ятаю. Я перенесла ту зустріч. Потім ми, звичайно, зустрілися, попили кави. Ні, не кави. Молочний коктейль. Але я дуже усвідомила, що мені вже стало якось некомфортно.
Я не розуміла, що це війна почалася. Але я пам'ятаю свій перший вибух. Я ночувала у бабусі з дідусем. У них квартира розташована біля військової частини була, дуже прям поряд. І в одну ніч під'їхав танк, став напроти тої частини і прямо поцілив у цю військову частину. І я прокинулась від бабаху. А в мене вже були якісь розмови, вже нам розповідали про безпеку. Я, якщо чесно, не пам'ятаю, звідки я це знала, але я знала, що треба лягати. Я одразу з дивану скотилася на підлогу.
І я пам'ятаю, що це було в червні, незадовго до мого дня народження. Я так була в очікуванні цього свята. Я пам'ятаю, що дорослі ще міркували, чи взагалі треба його відзначати, чи ми кудись поїдемо, бо незрозуміло, яка ситуація. Але день народження ми відсвяткували. Але це знову, як і було з тією зустріччю з хлопцем, вже якісь обмеження, і в принципі, думаю, що діти в 13-14 років, якби не ця ситуація, не задумувалися б, що їх день народження можуть не відзначати, тому що там якісь вибухи або постріли. Я б не хотіла, щоб в майбутньому у дітей були такі спогади, як у мене.
Валерія: Перший мій такий вибух гучний теж був серед ночі. Відчуваю, похитує. Я думаю: “Що таке?”. Прибігли батьки, відкрили мені вікно — літо надворі. Мовляв, щоб не вилетіло вибуховою хвилею. Зараз я вже розумію, що це були саме виходи, і це були виходи з танка. Але от виходи з танка… Хто чув, той знає, що вони дуже гучні. Вони як різкий хлопок, який віддається ехом між будинками. В принципі, після того, як батьки сказали мені, що мені немає за що боятися, я і не боялася і далі жила своїм звичним життям. Ходила в школу, мене це не бентежило від слова “зовсім”. Мені було все одно. Мені — погуляти, поїхати до бабусі, там погуляти і все.
Після 16-го року моє життя, я думаю, що взагалі не відрізнялося від життя підлітків та дітей з інших регіонів. Вибухів фактично не чули, займалися звичними справами. Я любила гуляти з подружками, постити якісь сумні цитатки у “ВКонтакте” або в інших соцмережах, коли хлопчик не підійшов до тебе в школі або не привіталися. Власне, я не можу сказати, що моє життя після 2016 року, коли припинилися такі активні бойові дії і вибухи, відрізнялося чимось від життів інших дітей або підлітків в будь-якому регіоні України.
Єлизавета: У 16-му році мені вже було 15. Це був 9-й клас. Шкільне кохання, теж якісь проблеми, коли він не подивився, він не привітався. Я подзвоню подругам, розповім, і ми пів години по телефону одну й ту тему з різних ракурсів обговорюємо. Я не можу сказати, що якось я хвилювалася або переживала, але оскільки я ще почала займатися зі школи громадською діяльністю, то я, звичайно, трохи розуміла, що до нашого регіону більше уваги. І ще я усвідомлювала, що щось змінюється, бо почали з'являлися нові люди в місті. У нас навіть з'явився новий однокласник, тобто з'явилися переселенці. Я навіть сиділа за однією партою, ми дуже добре товаришували з дівчиною з Донецька. Я теж не можу сказати, що я прям на той момент, коли я була дитиною, усвідомлювала, що їй довелось залишити свій будинок, свою школу, своїх друзів. І ще в нас були переселенці з Горлівки. Вони приїздили, знімали кошти в банкоматах, скуплялися. Я бачила цих людей і розуміла, що значить щось не так в них вдома, в рідному місті.
Валерія: Теж згадала, що у 15-му році до нас у школу, в мій клас перейшло, здається четверо або навіть п’ятеро аж людей. І вони були переселенцями. У нас був великий клас доволі, у нас було 26 людей. І коли вони додалися, я пам'ятаю, як у класі прямо стало дихати нічим. Просто всі парти були вже забиті. Справа не в тому, що це переселенці й вони там якісь не такі. Просто стало дуже багато людей у нас в класі.
Але ця “ширма”, що у мене все добре, у нас все добре, у нас немає війни впала в мене в той момент, коли я почала займатися теж громадською діяльністю. Це було у 2019 році, мені було 15. Ми дуже раптово так зібралися нашою командою і зрозуміли, що людям чогось не вистачає, що люди закрилися в своєму цьому сірому світі, тепер уже доволі таки покинутому, коли тебе постійно в чомусь звинувачують, що це ви винні у війні і так далі. Потім почали відкриватися очі на те, що зовсім немає роботи в селищі — всі їдуть, ніхто тут не хоче залишатися. Молодь не хоче залишатися. Абсолютно всі — на Харків, Дніпро, Київ, кудись ще. Дорослі їдуть на заробітки або в Польщу, або в москву, бо більше робити тут нічого.
Єлизавета: Я не можу прямо чітко відповісти, коли в мене було це усвідомлення, але мені тут теж дуже відгукується, що ви почали щось робити, щоб люди залишалися, бо, в принципі, я займалася тим самим. Я намагалася для молоді знайти якісь можливості і щось проводити: якісь навчання, тренінги, робити якось наше місто краще. Бо в мене теж дуже багато друзів їхали, а особливо, якщо це були старші на пару років по школі. Вони всі казали: “А що тут залишатися? А що тут робити?”. І мені було так прикро, що вони… Можливо, я їх десь розуміла, бо й правда не було багато роботи і не було багато можливостей, але я дуже хотіла це змінити. Але справді не вистачало якоїсь “двіжухи”, якщо так можна сказати.
Я пам'ятаю, в дитинстві, коли був день міста, у нас збирались дуже багато людей. Мене навіть брали на плечі, бо було там тісно, не було як пройти, можна було загубитися. Приїздили зірки якісь, а потім день міста вже став не такий: вже не було таких масових святкувань, не було салютів, скасували салюти. Я дуже чекала, щоб подивитися на цей салют, бо він був дуже гарний, а потім з часом його просто не стало. Тоді я почала розуміти, мабуть, те, що щось відбувається, не як у повсякденному житті.
---
Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу”. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Свої в Telegram 
