Поїхати з Маріуполя ще у 2014 — було свідомим рішенням. Я побачила з балкона людину з гранатометом
Пам'ять про Маріуполь
Наталія Шпак народилася у Донецьку, але ще в дитинстві переїхала до Маріуполя разом з батьками.
“Мій рідний дім — Маріуполь, в якому я прожила більше тридцяти років. Я народилася в Донецьку в сім’ї двох молодих студентів, і мій батько, отримавши диплом з відзнакою, поїхав підкорювати промисловість тоді ще Жданова”, — розповідає Наталія.
Маріуполь до війни
Понад 30 років родина щасливо жила в Маріуполі, де було навчання й робота, а потім народження дітей — життя складалося максимально гармонічно в рідній країні.
Маріуполь. Вулиця дитинства
“Я пам’ятаю життя в Маріуполі щасливим. Звісно, що людська доля насичена різними подіями — приємними і не дуже, але в цілому Маріуполь — місто мого дитинства, я маленькою жила в дуже мальовничому районі Лівого берега. Мого студентського періоду — перші побачення на Приморському бульварі, потім сім'я і народження дітей. Перші кроки в кар'єрі, в своєму маленькому бізнесі, волонтерська просвітницька діяльність, друзі… Все, як і має бути, якби не 2014 рік”, — пригадує Наталія.
Жінка каже, все, що пов'язувало з рідним містом, це тільки спогади: навіть будинку, в якому тоді жила родина, більше немає.
“Ми так і не змогли купити ніде житло ні в цілому в Україні, ні конкретно в Маріуполі. У Маріуполі ми з чоловіком і дітьми жили у квартирі його бабусі, до речі, будинок цей вщент зруйнували окупанти під час повномасштабного вторгнення. Не залишилося ні цеглини від нього”.
Будинок, в якому жила родина
Рання евакуація
Родині Шпак пощастило не пережити жахи окупації й ворожих обстрілів. Втім, це “пощастило” — цілком свідоме й важке рішення, яке довелось своєчасно ухвалити.
“Це був серпень 2014. Звуки пострілів були тоді доволі знайомими, але місто продовжувало жити під час спроб проросійських рухів захопити будівлю виконкому в центрі, заколоту на дев'яте травня біля відділку міліції, коли згоріла будівля, були вже і жертви серед службовців, бронемашини і танки посеред центра. Але ми вирішили виїхати, коли я зі свого вікна побачила людину, яка бігла по вулиці з гранатометом на плечі. Я зайшла з балкону в кімнату, сіла мовчки на диван, обгорнувши коліна, серце калатало від необхідності прийняти рішення поїхати заради дітей”, — розказує Наталія.
Маріуполь до війни. Наталія Шпак
Діти й досі памʼятають, як мама вчила їх лягати на землю, якщо вони почують вибухи або звуки пострілів. Тривожна сумка стояла на виході біля дверей.
“Весь цей час ми вивчали ситуацію на прикладі історій війни в інших країнах — Боснії, в Чечні, намагались тримати звʼязок з однодумцями, зробили запас медикаментів, води в дорогу, думали над маршрутами — як виходити з міста, якщо зупиниться громадський транспорт, і таке інше. Відчувати небезпеку і потенційно опинитися в повній окупації було неприйнятно”, — каже Наталія Шпак.
Як аналітик за професією, Наталія проводить паралелі й зважує ймовірності. Вона каже, що саме з цього починалась окупація в інших містах Донеччини: “Засланці”, які були підготовлені до захоплення влади, до військових дій — все це ми бачили на прикладі інших міст”.
Як виявилось, захоплення ворогом Маріуполя було лише справою часу, втім, родина Шпак не хотіла випробовувати долю й відчувати страх весь цей час.
гостинці з Маріуполя
Евакуація в Київ
Родина купила квитки на потяг у той же день, коли вирішила евакуюватись. Вночі Наталія запакувала речі, які можна було взяти з собою в потяг.
“Все не пріоритетне я просто виносила на смітник, чомусь досі памʼятаю, як летять в безодню смітника мої улюблені сережки у формі соняхів, не знаю, чомусь закарбувалась у памʼяті картинка, як я відчула, що це все, моє життя поділилось на «до» і «після». Речі та все інше — щось типу якогось одягу не сезонного, кухонне приладдя — ми запакували в коробки на випадок, якщо повернемось, або зможемо забрати потім, ніби у нас був і позитивний сценарій”, — розповідає жінка.
І в цілому виявилося, що позитивний сценарій на якийсь час спрацював — завдяки ЗСУ і полку «Азов» Маріуполь ще вісім років залишався українським.
Маріуполь
“Тобто ми виїзжали з думками, що це, можливо, назавжди, але можливість повернутися до Маріуполя зберігалася аж до повномасштабного вторгнення у 2022. Але я, мій чоловік і діти, ми так і не повернулись в ті вісім років і зрозуміли, що наше рішення виїхати все одно правильне, після теракту у 2015 році, коли був обстріляний з важкої техніки мікрорайон Східний. Мої батьки дивом залишилися живими. Було багато жертв, вікна в квартирі батьків вибило, тато сховався за стіною за секунду до того, як скло влетіло в кімнату, мама була на вулиці, впала на землю, її засипало осколками, так що батьки побачили все — і шматки людських тіл, і кров, і жах. Це ось така ціна — жити в своєму домі під час війни. Але кожен приймає рішення, виходячи з власної ситуації, рівня небезпеки, яку може витримати, враховуючи ризики і таке інше”, — ділиться Наталія.
Маріуполь-Київ
“Жахливих історій від мене не буде, бо я особисто знаю людей, які точно можуть розповісти про жахи повномасштабного вторгнення, захоплення і знищення Маріуполя. Наприклад, мої друзі, які лишались в Маріуполі тією самою весною 2022. Це історія нашого воззʼєднання, яка, звісно, трохи героїчна і щаслива в кінці, бо ми зустрілися. Але все могло бути інакше, якби щось трохи пішло не так”.
Справа в тому, що сім'я на момент повномасштабного вторгнення опинилася розділеною, бо молодша дитина з татом гостювали в Маріуполі, тоді як Наталія зі старшою дитиною прокинулась тим самим ранком в Києві під звуки вибухів.
А в цей час молодша дитина дзвонила з Маріуполя з тривожними новинами.
“Той дзвінок ніколи не забуду — "мама, нас бомблять, все здригається, ми з бабусею і татом будемо намагатися виїхати, ви там як?". І я, щоб не налякати дитину збрехала їй — у нас все тихо, чекаю на вас. Це була якась дурна моя реакція, але я намагалася зберегти нерви дитині”.
Евакуаційний потяг з Маріуполя, яким їхали чоловік Наталії і донька, виявився останнім в прямому сенсі — наступного дня розбили залізничну станцію у Волновасі і місто було заблокованим на виїзд.
Наталія пригадує, тоді виїжджала машиною з Києва у дуже ризикованому напрямку — міст в селищі, через яке їхала жінка, був підірваний, поруч точилися бої — Ірпінь, Буча. Військові завернули жінку, мовляв, їдь іншою дорогою. Довелося навмання їхати через Фастів на залишках пального в баку.
“Доїхала до Вінниці, знайшла пальне і встигла до комендантської години дістатися Хмельницького, де попросилась через друзів брата заночувати в чужій квартирі”, — пригадує Наталія Шпак.
Весь цей час потяг від Маріуполя їхав ще тридцять годин без зупинки до Львова. А наступного дня, під звуки сирен, Наталія зустріла своїх рідних з потяга і родина ще кілька днів намагалася знайти де жити у Хмельницькому, чи бодай десь.
“На жаль, ми не змогли знайти житло ні в оренду, ні хоч якось взагалі, тоді був дуже великий наплив людей і паніка. Тому вирішили, що я з дітьми поїду за кордон”.
Вказівник у Дубліні, де є напрямок Маріуполь
Тимчасовий Хмельницький
Ситуативно родина опинилася в Хмельницькому. Там було «по-воєнному» — протитанкові їжаки, центри волонтерського руху, безкоштовна їжа для переселенців. Родина змогла пожити там кілька днів, оскільки було вільне житло друзів. Паралельно шукали собі житло і допомагали у волонтерському центрі. Однак змушені були їхати далі, бо ні житла, ні роботи знайти не вдавалось, хоч Хмельницький здався їм тим містом, яке могло б стати для родини прихистком.
І Наталія, і її чоловік одночасно втратили роботу, бо, на жаль, роботодавці не могли утримувати персонал за форс-мажорних обставин. Витративши кілька днів на безуспішні пошуки житла і роботи, подружжя дійшло висновку, що треба розділитися.
Наталія посадила дітей в авто, забрала необхідні речі. Чоловік залишився. Він тоді сказав Наталії: “Мені самому легше, я повинен бути впевнений що ви в безпеці, їдь”.
Гостинна Ірландія
Наталія каже, поїхати до Ірландії — було абсолютне спонтанним рішенням. Спочатку жінка з дітьми приїхала до Польщі. На кілька днів зупинились у хостелі, а потім Наталя вирішила, що варто їхати до англомовної країни, аби у дітей була можливість продовжити навчання, а самій шукати роботу.
“Ірландія не потребує візи і англомовна. «Why not?» — подумала я, і поставила першу рандомну локацію — де заночувати в Німеччині, потім у Бельгії, потім Франція і потім паром в Рослер, це порт в Ірландії. Ідея їхати машиною була розрахована на те, що у ній можна заночувати, що ми і робили кілька разів поки їхали через Європу, ночували на заправках”, — описує Наталія непростий шлях.
Вже третій рік, поки в Україні триває повномасштабна війна, Наталія Шпак з дітьми мешкає в Дубліні.
Втім, Ірландія, каже жінка, стала дійсно другим домом.
“Місця, де я була, нагадують мені історії з книжок Жуль Верна про подорожі на острови. І я через море дійсно відчуваю ніби фізичний зв’язок з Маріуполем, який розташований також на березі моря. Тридцять років прожити біля моря — ні, неможливо вже без води. Море — це моє місце сили. Я рада опинитися на острові, де навкруги море й океан”, — ділиться Наталія.
Перші чотири місяці Наталія з дітьми жили в родині, яка прийняла їх через Червоний хрест. У перші дні війни ірландці створили волонтерські чати, де пропонували кімнати для прихистку.
Дублін. Ірландське море
“Мені пощастило зустріти найкращих ірландців у світі. Ця родина, їхні друзі, інші ірландці настільки чуйні, наскільки це можливо. Нами опікувались, співчували, підтримували. Запрошували в гості, приносили пакунки з одягом, косметикою, книжками, купа підтримки. Мені запамʼяталось, як одна леді, яка опікувалась шкільним навчанням переселенців, передала для молодшої доньки десь пʼять комплектів шкільної форми. Коли шкільний рік закінчується, прийнято передавати шкільну форму наступним учням, влаштовується ярмарок вживаного одягу, щоб підтримувати учнів з різних соціальних груп. І я, звісно, привезла всі ті комплекти, якими ми навіть не користувалися, і віддала в шкільний комітет. Ірландці були шоковані і приємно вражені, що ми підхопили цей марафон добра. Дуже теплий прийом”
Жінці пощастило влаштуватись на роботу за своєю спеціалізацією — бізнес-аналіз. Вона залучена до проєкту соціальної інклюзії і розвитку ком'юніті. Компанія, де працює Наталія, розробляє й підтримує базу даних для менеджменту і звітності локальних організацій соціального розвитку.
“Тобто опосередковано я беру участь у допомозі іншим українцям, якими опікується європейський фонд. Бо інтеграція переселенців в місцеве життя є частиною цієї програми”.
Про повернення в Україну, каже Наталія, думати зарано, позаяк йде війна. Зараз як діти, так і мама розвиваються на новому місці. Родина мріє про деокупацію і мир у всьому світі.
Свої в Telegram 
