Хочу пошити справжню грецьку сорочку. Саша Янієва вивчає історію своїх предків — надазовських греків
Цей текст — частина спецпроєкту Свої «Генерації. Схід». Разом із представниками нацспільнот зі сходу України ми згадаємо історії їхніх родин, адже втрата домівки — це не вперше для них. Національні спільноти разом з українцями пережили всі історичні потрясіння та виклики війни — вони будували міста, переживали Голодомор, Другу світову війну, репресії та сучасну війну. Їхні історії — це невід’ємна частина історії України, яка демонструє силу, єдність і багатогранність нашої країни.
Завжди кажу, що я з Донеччини
Коли Сашу запитують, звідки вона, дівчина завжди називає своє рідне село. Навіть після восьми років життя в Києві, навіть після того, як з 2020 року взагалі не була вдома.
— Ну, я можу говорити, що живу в Києві. Я почуваюся тут добре. Мені це місто рідне, але я все одно з Донеччини, — каже вона.
Довідка Свої: надазовські греки (уруми і румеї) — нащадки кримських християн та автохтонний народ України, що має дві рідні мови — урумську та румейську. Урумська мова належить до тюркських мов, а румейська мова походить з середньовічної грецької мови. У 1778-1780 роках уряд російської імперії насильницьки виселив урумів та румеїв з Криму. Вже майже 250 років уруми і румеї компактно проживають у Надазов’ї — на півдні Донеччини, на північному узбережжі Азовського моря. Звідси й назва — надазовські греки.
Старобешеве — це особливе місце на карті України. Тут компактно живуть нащадки надазовських греків, яких у 1779 році російська імператриця переселила з Криму. За однією з версій, це була частина політики послаблення Кримського ханства — вивезти звідти християнське населення та заселити ним новозавойовані землі.
Олександра Янієва
— Є з цього приводу різні думки, але найчастіше схиляються до того, що таким чином російський уряд окупував Крим і християнське населення звідти виселяли в російські куточки, щоб послабити Кримське ханство економічно, — розповідає Саша.
Саша — наполовину надазовська грекиня, наполовину українка. Коли незнайомі люди запитують про її походження, доводиться пояснювати, хто такі «не зовсім греки».
— Здебільшого питають: хто такі надазовські греки. Загалом про історію, як вони там опинились, чому вони не зовсім греки і чому вони греки — вже не знають, — розповідає дівчина.
Родинні традиції і перші спогади
У Сашиній родині змішалися дві культури. Розмовляли російською, але бабуся по батьковій лінії говорила українською — вона походила з Докучаєвська, де її батьки-українці спілкувалися суржиком. А прабабуся розмовляла урумською — тією мовою, яку надазовські греки принесли з Криму і яка поступово втрачалася.
— У дитинстві було нерозуміння, чого прабабуся говорить якоюсь іншою мовою. І якось собі придумала, що це наша рідна мова. На жаль, вона втрачається, зараз можна сказати, що вже втрачена майже для подальших поколінь, — говорить Олександра.
Батько свідомо передавав дітям історію роду. Розповідав про репресованого прадіда-лікаря, про те, як радянська влада забирала у них землю, про те, що «це наша земля, яку колись забирали у нас». Були й дрібні прояви опору: батько не визнавав піонерські галстуки, які видавали в школі, хоча дітей ще в ті роки приймали в піонери.
У родині зберігалися традиції, які поєднували дві культури. На Великдень готували й українські паски, й грецький псатир — обрядовий хліб у формі тернового вінка з хрестом всередині. Поминальні дні відзначали на сьомий день, як у греків, а не на дев'ятий, як в українців. На кладовищі ставили стели біля ніг небіжчика, а не біля голови, як прийнято в українців.
Олександра, Наталя і Анастасія цьогоріч пекли псатир на Великдень
Перші листівки із закликами вступати в ополчення
2014 рік Саша пам'ятає фрагментарно — їй було лише 12. Говорить, спочатку з'явилися якісь негативні оцінки Майдану, потім — листівки з закликами вступати в ополчення, щоб «захистити свою землю Донбасу».
— Почалися якісь розклеювання листівок, ми в дверях брошурки знаходили з закликами вступати в ополчення. Пам'ятаю, як намагались захоплювати адміністрацію, а нас тоді зі школи не відпускали додому. Вірніше, відпускали, але із супроводом батьків, — розповідає Саша.
У школі думки дітей розділилися, бо багато батьків обговорювали політичну ситуацію вдома. Сашину родину це напружувало.
— Власне, мені не хотілося, щоб щось змінювалось, окрім якихось адекватних змін у моїй країні, які на той момент почали відбуватись. Але те, що під приводом цих змін відбувалися сепаратистські рухи, це дуже напружувало. У моїй родині були чіткі погляди — проукраїнські, — згадує Олександра.
Ця позиція мала глибоке коріння. Сашин дідусь виховувався у репресованого в 1937 році прадіда — лікаря, якого забрали просто за те, що він був греком. Тоді всіх греків забирали масово.
— У нас завжди було розуміння, що радянська влада погано вчиняла з нашою родиною, що це наша земля. Тому в чотирнадцятому році ця аналогія проводилась. І було розуміння, що нам не по дорозі, — каже дівчина.
Дорога в окупацію, триколор, прапор з Ісусом
Коли в травні 2014-го поблизу Старобешевого з'явилися українські військові з добровольчого батальйону «Донбас», здавалося, що все буде добре. Але згодом їх відправили до Іловайська, блокпост розібрали.
— І тоді з'явилось відчуття незахищеності — незрозуміло, нікого вже немає, — розповідає Саша.
Активну фазу окупації сім'я не застала — батько вивіз дружину і двох доньок до Маріуполя, звідти вони поїхали на Рівненщину до маминої знайомої. Але через кілька тижнів повернулися — треба було забрати речі та вирішити, де жити далі, адже старша сестра закінчувала випускний клас і їй було важливо закінчити саме українську школу.
Саша пам'ятає першу поїздку в окупацію: їхали з Волновахи, тато зі знайомим приїхав по них. Дорогою їли черешню, на першому російському блокпосту побачили триколор і прапор з Ісусом.
— Ніби нічого не змінилося. Ми їдемо прямою дорогою. Але просто в якийсь момент триколор, і ми вже заїжджаємо на іншу територію… Страх був постійний — за батьків, які мали проукраїнські погляди і допомагали українській армії. Я розуміла, що їм може бути в принципі... що у них можуть бути проблеми через це, — згадує Олександра.
Забравши речі, жінки переїхали на Дніпропетровщину, до Нікополя, бо Настя закінчувала школу. Батько ж увесь цей час залишався у Старобешевому.
Життя між двома світами
Наступні роки Сашине життя було розділене між двома територіями. Спочатку рік у Нікополі, де старша сестра Настя закінчувала школу. Потім сестра вступила до Харкова, а 13-річна Саша з мамою повернулися до тата в окупацію — там було господарство, поля, ферма, якими не можна було знехтувати.
— Батько хворів з чотирнадцятого року, і вся відповідальність за господарство лягла на маму. Це все, на що вони з татом поклали здоров'я і роки життя, тому це важко було все покинути, — пояснює дівчина.
Олег Янієв на власному полі поблизу Старобешевого
Два роки Саша жила в окупації, відчуваючи, як змінюється атмосфера навколо. У школі почалася пропаганда, дітей водили в музей на виставки з речами українських військових.
— Під склом якісь молитовники, хрестики, паспорти, пам'ятки з допомоги пораненим. Що вони цим хотіли сказати, цією виставкою? Вони показували так званих українських карателів, — згадує Саша.
Живучи у Старобешевому, батьки мали проукраїнські погляди, однак позицію свою не показували. З ними залишалась і Саша. Подружжя Янієвих вирішило, шо за будь-яких умов вивезе Сашу на підконтрольну територію, бо дівчині потрібна українська освіта, а програма в школі вже кардинально змінилася. У 2017 році батько помер. І Наталя вивезла Олександру до сестри — Анастасія вже жила у Києві.
— Мені було важко знаходитися там. Я бачила, як на дітей впливає пропаганда. Батьки це розуміли і вирішили, що мене варто вивозити, — каже Олександра.
Останні поїздки додому
Мама залишилася — не могла кинути все, на що з чоловіком поклали здоров'я і роки життя. До 2020 року Саша періодично їздила додому — на канікули, до мами, до бабусі. Востаннє застрягла там на кілька місяців через ковідні обмеження — влада так званої «ДНР» закрила кордони, і треба було отримувати спеціальні дозволи.
Наталія виїхала з окупації вже після початку повномасштабної війни
— Отримати ці дозволи було нереально. Я тоді поїхала єдиний раз через Росію — більше доби їхала до Харкова, з Харкова до Києва, — розповідає дівчина.
Після того вона туди вже не приїздила. А далі на окупованих територіях заговорили про отримання російського громадянства тими, хто там залишився жити.
— Мама, звісно, цього не приймала б. Тому ми говорили, що мама має виїхати. Але склалось, як склалось. Мама виїхала вже після повномасштабного вторгнення, коли жити там стало нереально, — каже Олександра.
Перехід на українську і пошук спільноти
Років у 20 Саша почала переходити на українську мову. Це був поступовий процес — спочатку з незнайомими людьми на вулиці, короткі привітання, потім — у родині.
— Мені було дивно, тому що я знаю, що сестра з чоловіком завжди розмовляють українською. А я, яку вони звикли чути російською, теж починаю щось говорити. І від мене це не так органічно звучить, як від них, але це насправді тільки ілюзія. Я розмовляю так само добре українською, — згадує дівчина.
Після повномасштабного вторгнення вона взагалі не пам'ятає, щоб говорила російською. І не може уявити цього зараз.
А ще після 24 лютого 2022-го у Саші загострилася потреба знайти спільноту надазовських греків. Через телеграм-канал історика Миколи Ахбаша вона потрапила до громадської організації «Азовські греки».
— Така потреба завжди була. Мене так виховували — потреба спілкуватися з цими людьми, досліджувати свій рід. Це було завжди цікаво, тому що батько розповідав цікаві історії, бабуся щось згадувала. Просто коли подорослішала, зрозуміла, що є більше можливостей для цього дослідження, — каже вона.
У спільноті вона дізнається про події — виставки, зустрічі, презентації. Востаннє була на презентації румейського календаря. Більше як спостерігач, ніж активний учасник, але це дало відчуття єдності.
Початок великої війни і загибель коханого
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Саша була в Києві разом із сестрою та її чоловіком Ярославом. Першого дня війни поїхали на заправки — вже стояв затор на виїзд із міста. Пару днів вагалися, що робити, хоча розуміли, що війна таки може початися і потрібно буде їхати, просто відкладали думки про це.
Анастасія, сестра Олександри і дружина Ярослава, розповідає, що наступного дня вони поїхали на Львівщину. Там Ярослав пішов у військкомат добровільно, став сапером-інженером. Займався мінуванням та розмінуванням території, літав на дронах, виконував обов'язки командира відділення.
Анастасія
У вересні 2022-го він приїжджав у відпустку. 10 вересня вони розписалися — була п'ята річниця їхнього знайомства. Це була їхня остання зустріч.
7 листопада 2022 року Настя їхала до Краматорська — вони домовилися зустрітися. Але Ярослав не з'явився на вокзал, не виходив на зв'язок.
— З п'ятої ранку він поїхав на завдання, з десятої ранку мав бути на зв'язку. Дванадцята — він не на зв'язку. Я сиділа на вокзалі, чекала. Коли почало темніти, скоро мала початися комендантська година, я почала дзвонити, дізнаватися, — розповідає Настя.
Зателефонувала його мамі, та зв'язалася з батьком Ярослава, який був разом з ним. О 8:15 був артилерійський обстріл, Ярослав загинув від уламків.
— Я його згадую не просто як свого чоловіка, а як людину, яку я дуже сильно любила і якою захоплювалася. Він ніде не вчився на інженера, але вмів робити дуже складні проєкти. У нас було повне взаєморозуміння, — каже дівчина зі сльозами на очах.
Разом з Ярославом вони займалися 3D-друком — виготовляли деталі на замовлення, різні вироби для пряників та печива, продавали через інтернет-магазин. Зараз Анастасія продовжує цю справу сама, хоча зізнається, що не може впоратися з тим, що робив Ярослав.
Настя продовжує справу чоловіка - виготовляє на 3D-принтерах продукцію
— Іноді спливає думка набрати його і запитати, щодо того, як і що зробити. Я сама не можу впоратися з тим, що дуже не вистачає у плані роботи, — зізнається вона.
Традиції, які не губляться
Саша планує пошити справжню грецьку сорочку з таким самим кроєм, як робили надазовські гречанки під верхній одяг. Вже кілька років вона шиє одяг, навчилася у мами, яка після переїзду до Києва купила швейну машинку і знову зайнялася улюбленою справою.
— Мені хотілося втілити цю ідею — зробити сорочку з таким самим кроєм. Якщо підібрати вдалу тканину, пошити цю сорочку і вишити ту вишивку, яка була на сорочці, зробити репліку, то можна було б залишити її як виставковий варіант одягу надазовських греків, — розповідає вона.
Олександра шиє для себе грецьку сорочку
Нині Саша шиє сорочку, але говорить, що не вдало підібрала для неї тканину.
Мама приїхала до доньок після загибелі Ярослава — у жовтні 2022-го. Тепер вони живуть поруч, щодня бачаться, снідають разом. Готують чебуреки, згадують страви, які готували в їхній родині, цікавляться, що готували прабабусі.
У родині досі зберігаються традиційні доріжки з грецьким орнаментом — ними застеляли тахту, на якій сиділи і розмовляли. Зберігся і традиційний маленький круглий стіл на коротких ніжках, за яким надазовські гречанки готували, поклавши ноги під себе. Але все в окупації.
Дім — це поля у променях заходу сонця
На запитання про дім у Саші одразу виникає образ: «Поля рівні дуже. Мені дуже добре згадується більшість заходів сонця, які було видно за заміським господарством з нашого двору. Там за полями був сортів (пагорб у Старобешевому — Свої), а за ним завжди сідало сонце. Із різних відливів, різних кольорів».
Але відчуття дому з 2014 року вже не було.
— У дитинстві було, але я відчувала прив'язаність до тієї землі. Ми багато часу проводили на природі, і з татом це завжди обговорювалося — це наша земля, це наші поля. Зараз домом стала діяльність — коли те, що робиш, відповідає твоїм уявленням про своє життя. Дім — коли я щось роблю, що відповідає моєму відчуттю, як це мало би виглядати в моєму житті. Коли це відповідає моїм уявленням про моє життя, тоді я можу говорити про те, що знаходжуся на своєму місці, — пояснює Саша.
Пам'ятати своє коріння — важливо
Коли Сашу запитують про національність, вона каже: «П'ятдесят на п'ятдесят».
— Мені простіше почуватись українкою, бо в мене є країна. І я живу в цій країні. З азовськими греками важче, тому що країни немає і немає навіть маленького азовського грецького селища, — пояснює вона.
При цьому вона не приховує свого походження і відкрито розповідає про нього, коли заходить розмова.
Олександра хоче вивчити урумську
— Одне іншому не заважає. Я не приховую цього. І коли заходить ця тема про національність, ми відкрито розповідаємо. Здебільшого людям цікаво послухати, бо багато хто не знає, що у нас є такі поселення в Донецькій області, — каже дівчина.
Урумську мову, якою говорила прабабуся, Саша не знає, але є бажання вчити.
— Так, я повертаюсь до цього питання. Звісно, я не зможу повноцінно говорити урумською, та, принаймні, якісь окремі слова, фрази, користуватись ними. Для мене це важливо, — говорить Саша.
А ще говорить, що історія її роду дуже важлива для неї. Вона вивчає її сама і передасть своїм дітям.
— У мене точно збереглись би якісь сімейні традиції на свята. Великдень — це традиція. Трійця теж, це одне з моїх улюблених свят. На Трійцю потрібно їхати кудись на пагорб збирати чебрець, тому що ми так робили, — каже вона, і посміхається.
Збереження пам'яті
Анастасія розповідає, у родині зберігається стара монета прабабусі — одна з небагатьох речей, що передавалися з покоління в покоління. У них було багато цінних прикрас. Під час Голодомору азовські греки обмінювали прикраси на їжу — так вижили.
Зараз монета в окупації, але сестри домовилися: коли війна закінчиться, вона дістанеться Саші — тій, хто більше цікавиться історією роду.
Також в окупації залишилися вишивки прабабусі — рушники з традиційним орнаментом, схожим на донецьку вишивку. Настя в дитинстві вчилася вишивати хрестиком.
— На жаль, багато що було втрачено з тих вишивок, які я пам'ятаю зі свого дитинства. Але ті, які залишились, теж в окупації знаходяться, — говорить Анастасія.
Погляд у майбутнє
Анастасія не може точно уявити майбутнє — після втрати Ярослава важко думати про плани.
— Мені здається, що в якийсь період після початку війни, взагалі в чотирнадцятому році, коли я звідти переїхала. Мені не хотілось себе ідентифікувати з цією територію. А коли загинув Ярік, то тим більше не хотілось. Тобто перший час я не могла згадувати взагалі про Донецьку область, загалом про схід. Воно дуже боляче було всередині, і досі боляче, але зараз більш спокійно. Я ставлюсь до цієї території якось з холодним розумом. У той період я себе якось відокремила від цієї території і, можливо, через це я якось і не настільки цікавилась, як Саша. Взагалі вона з дитинства цікавилась, більше ніж я, — говорить Настя.
Розповідає, що до війни, до 2014 року, до них у школі ставилися добре — жодних утисків чи якихось розмов. Їм як представникам нацменшин у школі викладали новогрецькою. Сама ж Анастасія себе ідентифікує більше як українку, і каже, що це її свідомий вибір, як дорослої людини.
— Але це паралельно все. Я відчуваю себе більше українкою. У моєму розумінні це більше як про культуру. Тобто я більш культурно себе відчуваю українкою — якою мовою спілкуюся, які книжки читаю, як думаю. Думки у мене виключно українською. Тобто це більше про історію, а не про генетичне. Багато з греків нині захищає Україну, — говорить Анастасія.
І продовжує про те, що ніколи не приховує ні історію своєї родини, ні своє походження, навпаки — завжди із Сашею розповідає про своє поселення, якщо це цікаво людям. І знає: якщо колись у неї будуть діти, вона обов'язково розповість їм про свій рід.
— Це досить добре, коли дитина знає, що в ній тече різна кров — і українська, і надазовських греків. Це нічим не робить дитину гірше або краще. Але дитина повинна знати своє минуле, минуле своєї родини, — каже Настя.
Мрія — ще раз побачити рідне поле на заході сонця
Нині родина — пані Наталя, Анастасія і Саша — на свята разом збираються і готують, у тому числі і страви надазовських греків, зокрема і пасхальну випічку — псатир.
Жінки працюють, плетуть сітки для армії. Саша спілкується зі спільнотою надазовських греків, а ще — підтримує маму і сестру. І чекає дня, коли зможе повернутися в рідні краї — не жити там, а просто побачити поля на заході сонця, забрати монету прабабусі та вишивки, поклонитися могилі батька.
Дім для неї — це не тільки поля на заході сонця з дитинства. Це те, що вона носить у серці і передасть далі: історії про репресованого прадіда-лікаря, про прабабусю, що говорила урумською, про традиції двох народів, що злилися в одну родину, і про те, що людина сама обирає, ким їй бути.
----
”Генерації.Схід” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю Агенції розвитку локальних медіа “АБО” і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.
"Generations.East" is supported by the European Union under the House of Europe program. Its content is the sole responsibility of the Local Media Development Agency "ABO" and does not necessarily reflect the position of the European Union.
Свої в Telegram 
