Їх затримали і судили в окупації. Історії лікаря Юрія Шаповалова та таксиста Володимира Черкаса
Юрій Шаповалов працював лікарем-невропатологом у Донецьку та писав у Twitter свої спостереження за життям в окупації. Окупанти затримали його у січні 2018 року, катували, звинуватили у шпигунстві на користь України. Володимир Черкас зник у Макіївці у вересні 2017 року. Його кинули до катівні «Ізоляція» і звинуватили у «співпраці зі спецслужбами інших держав». Обоє провели у неволі майже сім років. Їх, як й багатьох інших цивільних, повернули в Україну під час обміну 14 серпня 2025 року. Історії двох чоловіків, які повернулися з російського полону, записало «Суспільне Новини».
Писав у Twitter як занепадає його рідне місто
Юрій Шаповалов постійно жив у Донецьку, де 25 років працював лікарем-нейрофізіологом у Донецькому обласному діагностичному центрі. Займався обстеженням нервової системи пацієнтів — робота, яка вимагала точності та глибоких професійних знань.
Юрія Шаповалова затримали у Донецьку
З 2014 по початок 2018 року Юрій вів персональну сторінку в Twitter під ніком «Залишенець донецький», де документував те, що відбувається на окупованих територіях. Це не була політична агітація — швидше хроніка занепаду рідного міста очима людини, яка його любила.
«Я інформував про те, що відбувається на окупованих територіях, на вулицях мого рідного міста, показував, які зміни відбуваються, як погіршується життя. Частіше за все викладав якесь фото і короткий коментар про те, як поступово закриваються крамниці, зникають українські товари, як з'являється російський асортимент, який набагато гірший, непридатний до вживання», — згадує Юрій.
Він фіксував, як все гірше працює комунальна сфера, як руйнується та краса, яка була створена в Донецьку до 2012 року.
«Поступово все це занепадає», — констатував лікар у своїх дописах.
Крім побутових спостережень, Юрій писав про військових у місті — серед яких було багато росіян, але були і місцеві мешканці, які «стали на той бік». Також повідомляв про пересування військової техніки, людей у військовій формі, звуки пострілів чи прильотів. Саме ця інформація про військових і стала підставою для затримання.
Юрія затримали на початку січня 2018 року. Це був звичайний робочий день після новорічних свят. Лікар повертався з роботи, йшов пішки вулицею і розмовляв по телефону з мамою — питав, що купити додому.
«Відчув, як ззаду зупинилася автівка. З неї вийшли люди в балаклавах, які вибили в мене телефон, повалили на землю, скрутили руки за спиною пластиковою затяжкою, на голову натягли мішок і завантажили в автомобіль», — розповідає Юрій.
Одразу ж пролунала фраза: «Ну що, попався, залишенець донецький». Як з'ясувалося пізніше, за ним стежили тривалий час. Один з оперативників МДБ «ДНР» кинув красномовну фразу: «Ти швидко ходиш, мені довелося за тобою довго мотатися».
Юрій досі не знає точно, як його вирахували.
«Найвірогідніше, що просто десь потрапив, коли щось фотографував, під відеокамери, а вони потім таким чином вирахували».
Мою сторінку продовжували вести
Після арешту Юрія сторінка «Залишенець донецький» продовжувала працювати до серпня 2019 року.
«Я дізнався про це вже після обміну. Зареєструвався в Twitter заново, знайшов свою сторінку і був дуже здивований — виявляється, до серпня 2019-го вона була ще жива, там було багато повідомлень, які виглядали, нібито це пише хтось проукраїнський», — розповідає лікар.
Стиль був не його, але працівники МДБ «ДНР» намагалися імітувати проукраїнські дописи.
«За допомогою моєї сторінки вони намагалися когось спіймати на гачок — щоб таким чином витягнути на контакт і теж репресувати», — ділиться припущенням чоловік.
Били, імітували розстріл
Безпосередньо після затримання Юрія відвезли до приміщення МДБ, де відбувся допит із застосуванням фізичних методів.
«Вони мене били, намагалися імітувати розстріл — підставляли пістолети до потилиці, клацали, казали: „Ой-ой-ой, осічка". Весь час був із мішком на голові, щоб не бачив їхніх облич», — згадує лікар.
Змінювалися різні люди, але питання були одні: чи працював він за завданням українських спецслужб, хто його куратор, що за це отримував.
«У кінці кінців вони зрозуміли, що в мене не було ніякого куратора, що я це робив не за завданням, а з власної громадянської позиції. Але все своє звинувачення побудували на тому, що я це робив саме за завданням українських спецслужб», — каже Юрій.
Далі чоловіка відвезли у катівню "Ізоляція". Там він пробув 100 днів. Умови утримання були жахливі. Ці 100 днів Юрій пробув у підвалі, де було дуже холодно.
«Воду нам приносили в 50-літровій бочці за нашою вимогою, коли вона закінчувалася. Кип'ятили в маленькій пластиковій тарі за допомогою кип'ятильника, а вмивалися, прали, чистили зуби за допомогою пластикової пляшки з дірочкою над пластиковим відерцем від фарби. Там був такий порядок, якщо почуємо, що відчиняються двері нашої камери, мали повернутися спиною до дверей, лицем туди, де спали, стати на коліна, опертися ліктями об стіл і натягти на голову кульок. Тоді заходив якийсь охоронець — від нього можна було чекати будь-яких сюрпризів», — описує побут Юрій.
Лікар застав період, коли там працював сумнозвісний «Палич» - відомий кат, який особливо жорстоко знущався над ув'язненими.
Після 100 днів в "Ізоляції" Юрія перевели до Донецького СІЗО. Де він пробув рік і чотири місяці.
Приміщення були настільки маленькими, що він зі своїм невеликим зростом міг дотягнутися до стелі і розвести руки в сторони — простору практично не було.
Окрім фізичних тортур, застосовувався психологічний тиск. На одному з допитів від Юрія вимагали зізнатися, що такі-то користувачі Twitter, які його читали, працюють на українські спецслужби.
«Я їм казав, що не можу знати. Тоді вони натягли мені поліетиленовий пакет на голову, замотали навколо шиї. Довелося сказати: „Добре, згоден. Пишіть усе, що потрібно, поставлю підпис"», — згадує лікар.
Суд і вирок
Юрія засудили за «шпигунство» — ніби він працював на СБУ.
«Формально всю процедуру намагалися дотримати. Була суддя, прокурор, адвокат — ними ж призначений, були свідки», — каже лікар.
Свідками виступили його колеги з роботи і медсестра, які лише засвідчили особу та місце роботи.
«Просто суддя зачитала вирок. При чому, коли я спитав, чи дадуть мені вирок на руки. Вона мені сказала: "Ні, тим, хто йде на обмін, ми документи на руки не даємо". І наприкінці вона сказала: "Желаю вам скорейшего обмена"».
Юрія засудили на 13 років позбавлення волі з утриманням у колонії суворого режиму.
Після суду Юрія перевели до 32-ї Макіївської колонії, де він був аж до самого обміну.
«Коли мене з „Ізоляції" перевели до Донецького СІЗО, мені здавалося, що потрапив у кращі умови. Коли приїхав до колонії, теж здавалося, що потрапив у якийсь піонерський табір. Потім я відчув, що це не зовсім так», — згадує Юрій.
Чоловік розповідає, що з їхнього бараку можна було вийти на свіже повітря, але утримували таких бранців, як Юрій, окремо, за високим металевим забором. Їжу приносили у барак і не залучали ні до яких робіт.
Згодом, розповідає Юрій, у колонії почали керувати росіяни, тож їх переселили до іншого бараку, почали водити у їдальню і залучати до праці на промзоні.
«Наприкінці 2022 року у колонії змінилося керівництво і нам дозволили довгі побачення. У мене було ще три таких побачення з мамою. А потім, на жаль, мами не стало. Я залишився один», — каже чоловік.
Поїхав провідати матір, звинуватили у шпигунстві
Володимир Черкас народився в Донецькій області, Мар'їнському районі, селищі Олександрівка. На момент затримання мав успішний бізнес і займався таксуванням.
Володимир познайомився з дівчиною, яка мала маленький магазинчик жіночого одягу біля залізничного вокзалу в Донецьку.
Володимир Черкас їздив навідати матір і затримали, вона померла, так і не дізнавшись, що із сином
«Потихеньку за шість-сім років у нас стало шість магазинчиків. Трошки бізнес пішов — придбали квартиру, машину», — згадує чоловік.
У сім'ї народилося троє дітей: двоє синів і донька, вона народилася у 2014 році. Але саме в серпні 2014 року, коли народилася донька, «старші брати прийшли спасати, визволяти» — сім'я втратила все.
«Визволили нас від квартири, від бізнесу, від спілкування з рідними. Ми поїхали в Київ народити доньку», — каже Володимир.
Донька народилася з проблемами здоров'я, тому родина залишилася в Києві.
Але зв'язки з рідним краєм не припинялися. Володимир періодично навідувався до батьків, які залишилися на окупованій території. У 2017 році помер тато, тоді він приїжджав на похорон у червні. А в серпні вирішив провідати маму.
«Я розпрощався з мамою і поїхав у бік Мар'їнки, до КПП. Це було третє вересня 2017 року. І на території „Донецької народної республіки" мене затримали, коли пред'явив паспорт», — згадує Володимир.
Звинуватили в тому, що він возив людей, які співпрацюють зі спецслужбами інших держав.
«У мене автомобіль непоганий, і я потихеньку підробляв у вільний час таксуванням. Сказали, що я возив людей, які співпрацюють зі спецслужбами інших держав. І я став співучасником тієї людини, яку інколи возив як замовника автомобіля-таксі», — розповідає Володимир.
«Ізоляція»
Після затримання Володимира спочатку відвезли до лісосмуги, де, як він каже, з ним «трошки попрацювали психологічно» — не торкалися, але поклали на землю, сказали, що залишать там, стріляли в землю з якоїсь зброї. Потім завезли на так звану «Ізоляцію» — спецпідприємство в Донецьку.
«Коли приїхали на "Ізоляцію", мене повели в підвал. Підкрутили струм, почали запитувати, на кого працюю, коли працюю, які секрети розказав про ДНР. Крім електричного струму, мене ще трошки водою поливали», — розповідає Володимир.
Через два місяці відкрили кримінальну справу за «співпрацю з розвідками, спецслужбами інших країн».
У листопаді Володимира перевели до Макіївки, у спец-СІЗО МДБ, де він провів з 26 листопада до 8 серпня 2023 року.
«8 серпня 2023 року підписав папери, що я звільняюся з-під варти. Але з-під варти мене не звільнили. На виході надягли кайданки і повезли до одного з райвідділків Донецька. Оформили нову статтю за зберігання зброї», — розповідає Володимир.
Чоловіка перевели до Донецького СІЗО, де його тримали майже рік.
Суд
Вироку по справі за незаконне зберігання зброї не було. По першій був, але Володимиру нічого не показували. Адвоката не було, бо тільки-но його затримали, він написав відмову від адвоката.
27 травня 2024 року суддя Ворошиловського суду виніс Володимиру вирок — шість років і шість місяців. Але оскільки чоловік відбув у в'язниці більше, то суддя сказав, що Володимира відпускають із зали суду.
«При виході із зали суду мене під руки взяли двоє людей у військовій формі, посадили в автомобіль і знову відвезли до райвідділку. Написали протокол, що порушив громадський порядок. Суддя дав 10 діб ізолятора тимчасового утримання», — розповідає Володимир.
На волю він так і не потрапив.
Пермський край: «стоячий режим»
28 вересня 2024 року українських полонених, у тому числі й Володимира, відправили у Пермський край в Росії. Там чоловік був до 13 серпня 2025 року. Аж до обміну
Людей віком понад 50-55 років чи 60, Володимир не пам'ятає точно, відвели у якийсь тупік, його теж. А молодших, як говорить чоловік, «пішли рихтувати».
«У колонії у Пермі тільки стоячий режим. Вранці піднявся, став і стоїш. На сніданок, обід, вечерю тільки можна сісти — це десь дві години на день», — розповідає Володимир.
Зв'язку з рідними не було, вони не знали, що з ним сталося, і чому він не приїхав додому. Мама Володимира померла у листопаді 2020 року, так і не дізналася, що із сином.
Шлях до свободи
Володимир Черкас розповідає, що 13 серпня 2025 року приблизно в обід його викликали з камери, сфотографували, щоб зафіксувати відсутність ушкоджень і синців.
«Одяг їхній зняв. Дали цивільні речі — взуття, штани, футболку, курточку якусь дали, на голову — темний мішок. І кудись повели. Нас було троє, сказали: „Вам пощастило, вас міняють, ви їдете додому". Знаєте, я собі сказав: „Поки не побачу за спиною тризуб, не повірю". Приїхали з української сторони автобуси. Це вже була українська земля. Хотілося вискочити з автобуса, землю цілувати», — каже Володимир.
Володимир пробув у російській неволі 6 років і 7 місяців.
Юрій Шаповалов пробув у неволі 7 років, 7 місяців і 3 дні. Чоловік говорить, про обмін не знали, лише здогадувалися, але самі собі у цьому боялися зізнатися.
«Коли за два тижні до обміну нам принесли папірці, де ми мали підписати, там йшлося, що після закінчення строку і звільнення ми підлягаємо депортації з Російської Федерації і нам заборонений на 10 років в'їзд на територію РФ. Усі, кому принесли ці папери, у всіх кінець строку був ще нескоро», — зауважує Юрій.
Про сам обмін дізналися безпосередньо 13 серпня.
«Ми летіли досить довго. Прилетіли серед ночі на якийсь військовий аеродром, мабуть, у Росії. Там нас завели до ангара, простояли всю ніч. Не давали ані сісти, ані відпочити, ані їсти, ані пити», — розповідає Юрій.
Вранці завантажили в інший літак, більший, і тільки перед виходом у Гомелі зняли скотч. У Білорусії їх чекали автобуси.
«У автобусах білоруська сторона приготувала пакетики з їжею і водою. Автобуси привезли на кордон, де обмін відбувався. Там побачили українські прапори, почули рідну мову. Це був позитивний шок», — каже лікар.
Далі була зустріч із рідними. Володимир Черкас дуже хотів побачити дітей, бо коли його затримали, доньці було три роки, а синам по 5 і 9 років.
Плани на майбутнє
Юрій говорить, поки що чітких планів для себе не визначив, та, певно, буде повертатися до медичної практики.
«Зараз головне — обстежитися і поправити здоров'я. Далі, швидше за все, відновлю свій фах як лікар. Час покаже, можливо, оберу якийсь інший шлях. У мене величезна мотивація долучитися до нашої перемоги. Не можу змиритися з тим, що мій дім залишається на окупованій території. Там багато людей, які досі чекають, що Україна повернеться, і вірять в Україну».
Володимир думає про бізнес.
«У мене залишився там недобудований дім, квартира, батьківський дім. Я єдиний спадкоємець. Треба подумати, як мати дохід — ні квартири, ні автомобіля нічого немає. Думаю працевлаштуватися і зробити бізнес-план для власного бізнесу».
А ще мріє з дітьми об'їхати Європу.
Свої в Telegram 
