Раніше у мене була надія повернутись. Історія двічі переселенки з Донеччини Руслани Жеребілової
Жити там було не можливо
До 2015 року Руслана з чоловіком та п'ятирічним сином жили в селі під Авдіївкою. Коли почалася збройна агресія Росії, їхній дім опинився біля лінії зіткнення.
"Там неможливо було взагалі знаходитися. Вночі постійно були танкові обстріли, спати було неможливо, ховалися в підвалі. О восьмій вечора не можна було вмикати світло, тому ковдрами завішували вікна. І моя дитина постійно запитувала, чому в нас темно і не можна увімкнути телевізор. Так і прийшло розуміння, що нічого хорошого нас там не чекає", — згадує Руслана.
Сім'я переїхала до Костянтинівки, де орендувала житло. Незабаром жінка завагітніла другою дитиною, яка народилася хворобливою. Гроші закінчувалися, роботу знайти було важко.
"Ми продали машину, ще трошки грошей зайняли у знайомих і купили двокімнатну квартиру. Вона була стара та з радянським ремонтом. Для мене було важливо, щоб у дітей були різні кімнати, щоб син не приніс інфекцію з садочка і донька не захворіла", — розповідає жінка.
Але життя знову випробовувало на міцність: колишній чоловік покинув її з дітьми та боргами. Руслана пішла працювати в дитячий садочок, щоб якось виживати. За рік вона зустріла нового чоловіка, з яким почали повертати борги та робити ремонт у квартирі. Нарешті здавалося, що життя налагоджується.
Евакуація до Львова
24 лютого 2022-го всі плани зруйнувалися. На початку березня чоловік Руслани мобілізувався до армії. Тиждень вона з дітьми ще тримались у Костянтинівці, поки не обстріляли військкомат.
"Коли обстріляли військкомат, стало по-справжньому моторошно, а у нашій п'ятиповерхівці не було навіть нормального підвалу, щоб сховатися. Тому рішення було очевидним. Взявши лише ноутбук, рюкзак та одну спортивну сумку та залишили Костянтинівку", — згадує вона.
Дорога була виснажливою — спочатку маршруткою до Дніпра, потім евакуаційним потягом до Львова. Там їх прийняв однокласник Руслани, якого вона не бачила 18 років. Пів року сім'я прожила у Львові, але орендувати житло там було надто дорого. Тому переїхали до Києва.
У столичній квартирі спочатку не було навіть виделки й каструлі. Через соцмережі Руслана знайшла групу, де люди віддавали непотрібні речі. Так поступово обжилися. Жінка перейшла на посаду вчительки української мови та літератури і працює онлайн. Діти пішли до місцевої школи, обзавелись друзями.
Вогонь забрав останнє
У червні 2025-го Руслана побачила в соцмережах фото свого будинку — в перший поверх влучив дрон, почалася пожежа. У вересні багатоповерхівка згоріла вщент. Залишилися лише чорні стіни.
Чоловік Руслани — військовий — був проти поїздок дружини на небезпечну територію. Проте сам зміг потрапити додому, коли служив неподалік: зібрав рюкзак з речами та іграшками для доньки. Більше ніхто з родини у Костянтинівці не був.
"Раніше в мене була надія, що я повернуся до Костянтинівки, але коли моя квартира згоріла, то я зрозуміла, що вже немає куди. Але і в Києві не бачу майбутнього. Тому хочу влітку знайти варіанти для переїзду в менше містечко, де й оренда буде дешевша і де згодом можна назбирати на власне житло", — каже Руслана.
Попри всі втрати, жінка не збирається вивозити дітей за кордон.
"Я постійно думаю про майбутнє своїх дітей, і не хочу вивозити їх за кордон, бо вони українці. І хтось повинен потім відбудовувати нашу країну. Попри все, що відбувається зараз, я вірю в краще, як у вірші Лесі Українки "Без надії сподіваюсь"", — каже Руслана.
Її донька майже не пам'ятає життя в Костянтинівці. Іноді лише згадує свою дитячу кімнату з іграшками. Сім'я намагається не акцентувати увагу дітей на війні та втратах, даючи їм звичайне дитинство серед бомбосховищ і тривог.
Свої в Telegram 
