Дірява кофта і "всі навколо гандони". 9 тез із виступу Майкла Щура в Слов'янську, які чіпляють
Ведучий "Телебачення Торонто" Майкл Щур (він же журналіст Роман Вінтонів) на квартирнику Свои.City у Слов'янську розповів, як використовувати медіа і не піддаватися на їхні маніпуляції. Ми зібрали дев'ять тез з його виступу, від яких хочеться сміятися, обурюватися і не тільки.
Деякі журналісти перестали виконувати свою головну роль – давати нам з вами перевірену інформацію. Це трансформувалося у те, щоб давати нам інформацію, яка викликатиме будь-яку емоцію. Як в історії з "відкриттям хвойдарні" у Львові. Вона просто показали всім, що журналісти дуже часто не перевіряють інформацію, просто женуться за лайками. Вони настільки хочуть отримати лайки, дизлайки, поширення, обурення, ненависть, негатив, страх. Будь-що, головне, щоб була якась реакція.
Наслідком інформації з маніпуляцією, перекручуванням, перебріхуванням є те, що погіршується комунікація між людьми. Коли журналісти замість того, щоб дати повну картину події, дають нам тільки шматочок. Не всю правду. Таким чином вони налаштовують громадську думку проти якоїсь події чи людей. Наприклад, заголовок "Поїзд із бійцями АТО на шляху до Полтави закидали камінням". Далі читаємо, що про це пише волонтерка у своєму фейсбуці і припускає, що по потягу стріляли. В "Укрзалізниці" відповідають, що будуть розбиратися, але припускають, що це хулігани закидали поїзд камінням – такі випадки частішають під час шкільних канікул.
Спочатку мені було страшно, потім страшніше, а тепер спокійніше – не стріляли, а хулігани. Тепер ми розуміємо, що це був не потяг з бійцями АТО, а звичайний потяг, в якому серед інших їхали і бійці АТО. І якщо б до волонтерки додзвонилися першими не вони, а пенсіонерки, то в заголовок потрапили б останні. Тим не менш, я вже агресивно налаштований до Полтавщини, я вже їх навіть трохи "недолюблюю". А все завдяки цьому маніпулятивному заголовку.
Насправді це можна впевнено називати неправдою. Бо журналісти свідомо пішли на таку маніпуляцію, щоб нас настрашити.
У мене було достатньо прикладів, коли я поширював у соцмережах брехню, і мені було соромно за це. Я вже теж був готовий поширювати - у мене ж є підписники, яким це потрібно дізнатися. Треба ж поширити всю правду. Отак палець за сантиметр від кнопки миші затримав - "почекай-почекай, від гріха подалі". Завдання журналістів - якраз перевіряти справжність фактів.
Наприклад, з якої тканини зроблена моя кофта? Факт - це те, що вона червона, з капюшоном та малюнком. Все інше - припущення, суб’єктивна оцінка, що вона тепла або спортивна, дорога чи м’яка. Хто з вас сказав, що треба подивитися на бірку. Окей, це дуже правильна теза, і якщо перевести це на журналістські стандарти - ми йдемо до джерела інформації. Бо найкраще джерело про кофту - це бірка, там буде написано, з якої вона тканини, де виготовлена. Таким чином ми перевірили факти про цю кофту.
Якби я працював у деяких медіа, то я б розумів, що це нецікаві факти і їх ніхто не читатиме, написав би: "Вінтонів виступав у Слов’янську у кофті з діркою під пахвою". Це, до речі, правда. Ось вона. "Прикиньте, приїхав спікер з Києва, в дірявій кофті в Слов’янськ, оце він ніщєброд, стидоба". І всі би обурювалися, всі би запам’ятали цю історію. Але це мало би зовсім інше інформаційне навантаження.
Перевірка факту в трьох джерелах - це як дивитися на об’єкт з трьох різних боків. Це дозволяє нам уникнути одразу багатьох неправильних припущень. Це важливо робити в професійній журналістиці, але насправді, ми всі це робимо у звичайному житті щодня. Наприклад, ви заходите в під’їзд, там стоїть ваша вгашений сусід Стьопа і каже: "Ти знаєш, той сусід-наркоман Коля вкрав в мене диван". Що ви робите в першу чергу, дзвоните в поліцію? Ні! Ви питаєте в когось іншого - "Слухай, то правда, що Коля вкрав диван?" - "Та нє! А хто тобі сказав?" - “Стьопа" - "Та ти Стьопі вір!"
Якщо цей сусід як джерело інформації не викликає у вас довіри, ви підете до Колі, і щоб не отримати від нього в дюнділь, ви не кажете йому "Чо ти вкрав диван", а питаєте "Слухай, а той Стьопа каже, що ти вкрав диван, то правда?" - "Ні, не правда". Це третє джерело інформації, і ви помітите, чи він хвилюється в цей момент чи ні, та вирішите, чи можна йому довіряти.
Є проблема: у житті ми перевіряємо чутки і інформацію, але коли ми читаємо новини, оце бажання перевірити кудись зникає. Я чомусь автоматично вірю. І майже насильно себе стримую, щоб не поширити, не написати, щоб не повірити в ідіотські новини. Мені здається, що ми якось за інерцією продовжуємо вірити новинам, вважаючи, що в редакціях сидять якісь надлюди, які от точно вже знають правду про всьо, що відбується в цьому світі.
Насправді, ні. Як правило, там сидять люди доволі далекі від правди, далекі від того, щоб шукати. Вони не особливі. Єдина відмінність - у них журналістська освіта. Що за освіта - незрозуміло. Якби я був економіст - розумівся би на економіці, писав би розумні економічні статті. Мав би музичну освіту - добре б розумівся на музиці. А я журналіст - і єдине, що я точно знаю, що не можна нумерувати першу сторінку курсової.
Будь-який журналістський матеріал - це гра в зіпсований телефон. Я приїжджаю на подію, питаю у свідка "що сталося?" Цей свідок мені розказує "я бачив щось", я послухав своїм вухом, потім я приїжджаю в редакцію і переповідаю редактору. Він слухає, але переписує мій текст. Я йому пояснюю, що сталося трохи не те, що він подумав. Фактично, це мінімум чотири рази інформація передається з вуха у вухо. Це точно зіпсований телефон, особливо коли одне одного слухають неуважно.
Професійні журналісти враховують, що на кожному етапі може бути спотворення інформації, і для того, щоб її уникнути, максимально чітко і точно прописують кожний факт і тезу, перевіряють їх.
Медіа нас дурять, вводять у ступор, змушують ненавидіти того, про кого пишуть, хоча на це не завжди є підстави - інколи це інформація, висмоктана з пальця.
Я колись аналізував одну українську програму розслідувань. Там було про Коломойського, про те, що він був десь там у Женеві і що до нього приїхав на переговори Ложкін. Вони десь у ресторані зустрічалися. І ось цитата з сюжету, з такою змовницькою начиткою: "За тисячі кілометрів від України відбуваються важливі розмови без зайвих очей". Я такий думаю - так це ж можна сказати так про будь-яку непублічну подію.
Тобто, якби хтось хотів про мене щось погане сказати і тут не було б камер, він міг би написати "За 700 кілометрів від Києва Майкл Щур у Слов’янську проводить важливі розмови без зайвих очей". Тут факту ніякого немає - є тільки те, що була якась розмова. Про що говорили - незрозуміло.
Журналістський текст нічим не відрізняється від чуток, які поширює ваша сусідка баба Галя. І ставтеся до цього саме так - постійно сумнівайтеся. Одна з перших ознак - це відсутність джерела. Якщо його немає - можна далі навіть не читати, вони намагаються нас нажухати. Бо якщо немає джерела, то звідки журналіст взяв цю інформацію?
Ось це просте оголошення - "Сім’я зніме квартиру без посередників". Але навіть з цієї інформації можна зрозуміти більше. На перший погляд, воно ніби від руки написано, але якщо придивитися, то видно, що надруковане на принтері.
Навіщо мені, якщо у мене є комп'ютер, малювати на ньому, ніби це написано рукою, і друкувати це потім на принтері? Якщо я можу просто набрати текст і роздрукувати. Для чого імітувати, що це від руки написано? Бо це агентство. Вони вдають з себе родину, щоб їм швидше подзвонили. Такі ознаки невідповідності є у всіх журналістських матеріалах, де є брехня. Їх можна неозброєним оком побачити.
Коли такі повідомлення продовжують бомбардувати нас з медіа, ми починаємо одне одному не довіряти. Ми починаємо бути впевненими, що навколо нас одні гандони. Тому що напишуть щось про Слов’янськ, про Київ, про Щура чи ще про когось, і ми починаємо один на одного косо так дивитися. І не вірити одне одному.
Знаєте, є "презумпція оптимізму", коли "все буде добре". От ми ніби довго вірили в це, зрозуміли, що це неправда, нічого кращого не відбувається - і ми придумали нову - "презумпцію гандонистості".
Я виписав її пункти. Чому ми так погано думаєм про інших людей? Я впевнений, що серед них є хороші люди, але ми впевнені в тому, що вони всі погані. Я думаю, що це через те, що медіа пишуть про цих людей, як про гандонів. І навіть якщо ми критично ставимося до цих повідомлень, все одно трохи починаємо в це вірити. Кого ми не знаємо особисто - ми одразу ставимося до нього підозріло - шукаємо цей мінус, який зробить цю людину гандоном.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтеся на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
