Як вчити українську, якщо вам за 30 і ви соромитесь помилок. Розповідає Олена Росінська з Донеччини
У моїй фейсбук-стрічці дедалі більше дописів українською мовою. При тому, що левова частка друзів – переселенці з Донецької і Луганської областей. Хтось хоче перейти на українську, але стикається з певними бар’єрами. Про те, як долати такі перешкоди, розповіла викладачка української мови та літератури з 20-річним стажем, кандидат філологічних наук Олена Росінська.
Олена до війни жила в Донецьку, зараз – у Києві, викладає в Інституті журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, а у вільний час навчає інших, у тому числі земляків, говорити чистою українською.
«Три вчительки з української мови відмовляли мене вступати на українську філологію»
– Я народилась у селі Малоорловка Шахтарського району, з раннього дитинства жила у Донецьку, – розповідає про себе Олена. – Я багато читала – і російською, й українською. Напевно тому, що мама працювала в бібліотеці й книжки мене оточували завжди.
Хоча на випускному іспиті три вчительки з української мови хором відмовляли мене вступати на українську філологію, бо це, мовляв, неперспективно, пішла шляхом своїх зацікавлень.
Це були часи, коли батьки могли написати заяву й відмовитися від того, щоб їхня дитина вивчала українську мову та літературу. Навіть у моєму класі було двоє таких дітей: вони просто сиділи на уроках і нічого не робили. Можна уявити, як це зачіпало професійну самоповагу вчителів української.
Але я все одно зробила так, як хотіла сама, і ніколи про це не пожалкувала. Отримала диплом філологічного факультету ДонНУ, через певний час захистила дисертацію за творчістю Василя Стуса в університеті, який згодом став носити це ім’я.
«У степових говірках можна віднайти елементи впливу сусідньої російської мови, однак не слід це перебільшувати»
– Ви казали, що спілкувалися українською у селі Донеччини. Там була чиста мова?
– Навряд чи десь по селах України ми почуємо літературне мовлення, адже скрізь свої особливості, сформовані історично чи під впливом сусідніх мов. Села Донеччини, відповідно, говорять степовими говірками.
– А чим вони відрізняються, наприклад, від говірок Львівщини?
– Звичайно, відмінність істотна.
В університеті мені пощастило писати дипломну роботу з діалектології, і я тоді зібрала багато цікавого матеріалу, користуючись питальником Йосипа Дзендзелівського.
У говірці сіл Шахтарського району є багато специфічних слів, що або відомі тільки тут, або мають нетипове для інших говірок значення. Наприклад, «тином» називається паркан з плаского каменя, а «тирло» – це місце, на яке вдень пастухи приганяли корів для доїння.
«У 2014-2015 роках багато дорослих людей хотіли опанувати українську»
– Як склалося ваше життя після університету?
– Спочатку два роки працювала викладачем української мови та літератури в гуманітарному ліцеї, потім рік у школі, а потім більше 10 років у Донецькому інституті соціальної освіти.
Останнє місце роботи – Макіївський економіко-гуманітарний інститут, була там завідувачкою кафедри української філології. Це приватний заклад, і хоча він був невеликий, мав хорошу матеріальну базу, а керівництво сприяло тому, щоб українська філологія розвивалась. Усе керівництво інституту в офіційному форматі спілкувалося українською мовою. Тому, хоча я жила в Донецьку, із задоволенням щодня їздила до Макіївки. Мені дуже подобалася атмосфера у колективі, прагнення рухатися вперед, розвиватися.
Зараз уже важко уявити співмірність повної зали дітей і вчителів у вишиванках та російських прапорів біля міськради.
На початку вересня довелося звільнятися й залишати все напрацьоване роками. Ректор казав мені тоді, що «роблю дурне, нічого з моєю українською філологією не станеться, і тому не треба звільнятися». Але я розуміла, що не зможу там жити, бачити ці прапори невизнаної республіки. Було таке відчуття, ніби щось виштовхує мене звідти. Коли приїхала з Києва на три дні, навіть спершу не змогла увійти до власної квартири, бо ключ не прогортався.
Ми з сином, подругою та її сином поїхали з Донецька до Києва в липні 2014-го. Спочатку на запрошення друзів десь на місяць, як і багато хто з нас, вірячи, що скоро повернемося. Після Іловайська стало зрозуміло, що сподівання не справдилися, тому треба виживати так, як є, без речей, роботи, помешкання.
Перший рік був найважчий, але заняття з учнями українською стали соломинкою, яка витягала з прірви.
Для них стало важливо у цей момент їхнього життя опанувати мову, котру вважали рідною, але якою не говорили постійно досі. Приблизно з 2017 року такий попит, на жаль, став трохи спадати.
У Донецьку я майже не давала приватних уроків, зазвичай тільки тоді, коли просили знайомі чи колеги, бо мала багато роботи у видавництві, писала підручники, перекладала. І хоча в Києві це стало, з одного боку, необхідністю, адже виникла потреба просто вижити, оплатити житло та інші потреби, з іншого боку, завжди краще заробляти улюбленою справою. Навряд чи я б змогла зробити це своїм єдиним заняттям, адже потребую роботи в колективі, постійного руху. Але й полишати цих занять не хочу, бо вони надихають, дозволяють бачити результат реально, коли людина починає говорити українською все краще.
«Іноді мої учні також стають моїми вчителями чи помічниками»
– Де зараз вас можна зазвичай побачити?
– Я працюю в Київському університеті імені Бориса Грінченка, в Інституті журналістики. Займаюся дослідженнями з медіапсихології, викладаю майбутнім журналістам предмет «Проблематика ЗМІ». Але про репетиторство не забуваю, це для мене тепер насолода, хобі.
Іноді мої учні також стають моїми вчителями чи помічниками, а я за це можу віддячити їм заняттями. Наприклад, хтось має можливість поговорити зі мною польською чи допомогти перекласти текст англійською. Оскільки я також люблю вчитися й роблю це постійно, простір тут великий.
– Іноді можна почути думку, що жителів Донбасу важко навчити розмовляти українською.
– Я би не казала, що для земляків, з котрими мені доводилось працювати, є якісь труднощі у вивчені української мови.
Принаймні, я розмовляла українською й жодного разу не зазнала агресії. Вважаю, що результат – заговорить або ні – залежить від бажання учня і здатності вчителя зняти психологічні бар’єри.
Перш ніж почати працювати з людиною, треба обов’язково встановити психологічний контакт, знайти спільну мову і якісь дотичні моменти, спираючись на які можна полегшити навчання. Адже тільки за умови психологічного комфорту заняття будуть результативними.
Часто у дорослих проявляється страх бути не на висоті, помилятися, робити щось недосконало, адже люди, успішні у своїй сфері, прагнуть досконалості в усьому, їм хочеться робити все якнайкраще.
Можна знайти контакт через гумор, наприклад, згадати наші специфічні регіональні слова – тормозок, тремпель, терикон – і пошукати їхні відповідники в літературній української мові.
«Навіть у дорослому віці вчитися – це весело»
– Чи важче навчити літературній мові людину, яка взагалі не говорила, ніж того, хто є носієм однієї з українських говірок?
– У класичній методиці є думка, що легше літературній мові навчити людину з нуля, ніж того, хто вже говорить, але нелітературно. Але я не сказала б, що хоча б одна людина з Донбасу починала вчитися з нуля, не читала українською, не розуміла її, не дивилася телебачення. Люди зазвичай мають мову в пасиві, і їм треба просто зробити крок, щоб заговорити.
– Які поради ви би дали землякам, що прагнуть вивчити українську?
– Передусім – не забувати, що вони не менш українці, ніж усі інші, тож не треба зважати на стереотипні думки щодо їхнього міфічного неволодіння українською. У контексті двомовності чи багатомовності ми тільки збагачуємося.
По-друге, навіть у дорослому віці вчитися – це весело. Я завжди кажу це своїм учням і студентам. Якщо ваш учитель може зробити навчання веселим, легким і цікавим, ви самі не помітите, як усього навчилися.
У навчанні будьте трохи дітьми, дозволяйте собі дивуватися, радіти, бути живим.
Якщо хочете, то такі уроки – своєрідна терапія стресу та посттравми. Це в мені вже психолог заговорив, адже нещодавно стала магістром психології.
Якщо думаєте, що вам пізно вчитися, просто забудьте про це, і це допоможе почуватися впевнено. Вік – це тільки ще один щабель досвіду.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
