Замість машини – «Нація». Заради чого Ксенія Малюкова чотири роки шукала старовинне вбрання зі сходу
Ксенія Малюкова за два роки зібрала більше ста автентичних строїв українського жіноцтва кінця ХІХ – початку ХХ століть. Це вбрання з усіх регіонів України, його носили дівчата, молоді жінки і наречені. Ксенія робила це в рамках проєкту «Нація», де є авторкою та кураторкою.
Нещодавно Ксенія з командою відзняла модель у вбранні, яке колись носили на Донеччині. Під час інтерв’ю Ксенія розповіла, що для проєкту не вистачає сорочки з Луганщини. Вона сподівалась, що завдяки статті пошуки прискоряться. Але не пройшло і трьох годин після спілкування з ініціаторкою проєкту «Нація», як святковий елемент гардеробу знайшли.
Захоплення народним одягом почалося з танців
Ксенія Малюкова народилася на Слобожанщині – у Лисичанську Луганської області. Зараз у будинку, де вона колись жила, мешкає її дядько з родиною.
Батько Ксенії був спочатку адміністратором, а потім директором Луганської обласної філармонії – пропрацював там 15 років. Тож дівчина росла в атмосфері любові до української культури, українських пісень. Коли Ксенії було сім років, вона разом з батьками переїхала на батьківщину дідуся-військового. Він походив із села Калюс Новоушицького району Хмельницької області, якого на сучасних мапах вже не знайти.
У п’ять років Ксенія почала займатись народними танцями в ансамблі «Подолянчик». Саме там вона захопилась українським вбранням та українським народним танцем.
Після школи навчалась на дизайнера одягу у Хмельницькому. Деякий час Ксенія мешкала у рідному місті, там вийшла заміж і народила двох синів. У Хмельницькому стало «мало місця» для творчості, і у 2008-му вона з сім’єю переїхала до Києва, де живе з 2008 року.
Девізом Ксенії стала фраза: «З любов’ю зробити ваше життя трішечки яскравішим».
«Інтерес до ретро-стилю не вичерпається навіть через десятиріччя»
Ксенія постійно поповнювала свою колекцію новим вбранням і зібрала чимало старовинних образів. Це сукні, шляпки, намиста, боа, сумочки – аксесуари, якими користувались модниці XVII-XX століть.
– Популярність ретро-стилю з кожним роком зростає, інтерес до нього не вичерпається навіть через десятиріччя. Можливо, тому що ретро, як жоден інший стиль, дає можливість жінці відчути себе актрисою, – розмірковує Ксенія. – Жіноча натура артистична, зіграти героїню іншої епохи мало хто відмовиться, тому ретро-образи так прийшлись до смаку моїм клієнтам.
Бізнес розвивався, приносив прибуток, Ксенія мріяла змінити стару автівку на сучасну.
– Я сиділа у кав’ярні, роздивлялася гарні види за вікном і розмірковувала, яким буде моє наступне авто. Пройшли роки, я все їжджу на старому, але тепер у мене є неоціненний скарб – це проєкт «Нація», в який я зі своєю командою вклала багато сил, енергії, материнської любові та трошки грошей з тієї машинки, яку так і не придбала, – сміється кураторка проекту.
«Сорочки стали такі чорні, що було непомітно, вишиті вони чи ні»
Зробити декілька українських автентичних костюмів Ксенія вирішила після Революції Гідності 2014 року. Люди на Майдані захищали країну, а вона вирішила розвивати її, зберігаючи старовинні строї.
– Мої діти з першого дня їздили у центр Києва, а мене туди не пускали. Я дивилась трансляції в інтернеті і місця собі не знаходила, переймалась долею людей. Я не могла залишатись осторонь, мені хотілось висловити підтримку співвітчизникам, – згадує Ксенія. – Тоді з’явилися перші плахти, зі шматочків тканини зшила першу сорочку, яка була прикрашена машинною вишивкою. У ці костюми я вклала багато сил і часу, вийшло гарно, але в них не було душі.
Одного вечора до Ксенії приїхала кума з подарунком – дві тернопільські сорочки з бабиної скрині. Сказала, що сорочкам сто років і вони точно стануть у нагоді.
Коли Ксенія взяла сорочки в руки, по шкірі побігли мурахи.
Ксенія захотіла побачити повний автентичний стрій Тернопільського регіону, тема захопила її. Коли зібрала перший стрій, притаманний Поліссю, то виклала світлини на сторінці у Facebook.
– Було стільки відгуків! Але один коментар змусив мене замислитися. Молодий чоловік написав, що речі дуже гарні, але кожен елемент одягу притаманний різнім районам Полісся, – розповідає Ксенія. – Відтоді я стала більш прискіпливо вивчати історію українського одягу.
Колекціонерка з’ясувала, що в одному районі жіночки носили зовсім різні строї. Багаті використовували дорожчі тканини, бідні – простіші, існував повсякденний і святковий одяг. Ксенія ночами не вилазила з інтернету – настільки цікавила тема. Також вона писала фахівцям, бо інформації знаходила мало.
Мрія про нове авто остаточно пішла від Ксенії, як вона каже, у далекі гори та широкі полонини.
Одяг з Донеччини та Луганщини шукала більше чотирьох років
– Знайти старовинний одяг Донбасу було важко, тому що практично нічого не збереглося. Старовинний одяг, притаманний Донеччині та Луганщині, я шукала більше чотирьох років, – зізнається Ксенія. – Зрештою знайшла колекціонерку з Донецька, з якою довгий час переписувалась у соцмережі. У неї були старовинні речі, серед яких старовинна сорочка з Донецької області – хоча не така і стара порівняно з іншими речами колекції.
Більшість одягу в колекції Ксенії датована кінцем XIX – початком XX століття, а ця сорочка створена наприкінці минулого століття.
– З Донецька повз Волноваху до Києва, окрім сорочки до мене приїхала коробка зі старовинним вбранням, – продовжує колекціонерка. – Я попросила вивернути речі, щоб приховати вишивку, і скласти їх під іншим одягом, щоб на блокпосту не знайшли, заради безпеки жінки. У тієї жінки була ціль – зберегти автентичний одяг, а у мене – показати красу жінок Донеччини через вбрання.
Ксенія не назвала ціну скарбу, лише зазначила, що понад півроку збирала кошти на цю посилку.
Колекціонерка каже, що разом із етнографами довго розглядала вивезену з окупації сорочку.
– Ми звикли, що для старовинної Донеччини притаманна вишивка у червоно-чорних кольорах. Ця сорочка інша. Можливо, тому що зроблена значно пізніше. На ній є мережка на рукавах, дерево життя, та й тканина не домоткана, це фабрична бавовна, – пояснює Малюкова.
«Дивина» на зйомках
25 липня пройшли зйомки строю з Донецького регіону. Моделлю стала Єлизавета Цілих, студентка четвертого акторського курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Вона вже грала в «Дикому театрі», знімалась у серіалах, повному метрі, зокрема, у фільмі «Гуцулка Ксеня», де також одягала автентичний стрій.
Зйомки пройшли добре, під співи фольклорного гурту «Дивина». Цей колектив створений у Донецькому національному університеті наприкінці 1998 року. Гурт співає обрядові автентичні українські пісні, більшість записані у фольклорних експедиціях Україною – у Донецькій, Харківській і Полтавській областях, а також в українській діаспорі – у чорноморських станицях Кубані, українських селах Західного Сибіру та Алтайського краю.
У 2014 році через російську агресію на сході України гурт на короткий час перестав існувати. Але учасниці, які стали переселенками, відновили діяльність «Дивини» в Києві, тут колектив продовжує досліджувати та презентувати переважно пісні Донеччини.
З гуртом «Дивина» під час зйомок строю з Донеччини
Ксенія відчуває, ніби хтось веде її за руку: вона зустрічає багато людей, які допомагають їй у створенні проєкту «Нація».
– Саме так я зустріла талановитого фотографа Тетяну Гурковську, яка своїм професіоналізмом і талантом зробила наш спільний проєкт таким особливим. Вона ладна годинами, без перерви працювати в студії, робити тисячі кадрів заради тих трьох-чотирьох перлинок, які покажуть красу та глибину нашої нації, – каже Малюкова.
«Кожна намистинка має вікову історію»
Незабаром новий знімальний день, один зі строїв – з Луганського регіону. У колекціонерки були його деталі: сережки з коралами і срібними монетами у 50 копійок, парчевий очіпок, шовкова хустка, спідниця, корсетка, стародавні чобітки.
До цього керівниця проєкту «Нація» зробила копію головного убору, який створили майстрині з Луганщини. Коли дівчата були на виданні, їм замовляли так звані «шведки», до яких пришивали павичеве пір’я.
– Але це все попереду, стежте за розвитком проєкту в соціальних мережах, впевнена, буде цікаво, – запевняє Ксенія Малюкова. – Я хотіла зібрати в одному проєкті строї всіх областей України. У мене вийшло! Кожна намистинка має вікову історію. Старовинний народний костюм – це обличчя нації. Тому наш проект називається саме так – «Нація»!
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у «Фейсбуці» і
Свої в Telegram 
