Масове божевілля. Роздуми письменниці Олени Стяжкіної про переселенців і війну
Письменниця, історикиня, професорка кафедри історії слов’ян Донецького національного університету імені Василя Стуса Олена Стяжкіна дала розгорнуте інтерв’ю радіо «Культура». Говорили про те, як Донеччина виборювала собі свободу від радянських окупантів у 20-ті роки ХХ століття, про колаборантів, які в той же час рятують своїх, про те, як зараз Донецьк чекає на визволення.
Свои.City обрали сім цитат-роздумів Олени Стяжкіної.
Про те, як у 20-ті роки ХX століття на Донеччині знищували українців
Скажімо, історія 1920-х років Донеччини – це історія про те, як формувалася армія УНР. Про те, як ішли туди і добровольці, і штатні вояки. Але, зрештою, для мене найбільш потужна історія – це історія про спротив і поразку 20-х років, про які майже ніхто не знає, хоча історики Донеччини і Луганщини про це багато писали. Про спротив, який почався у 1921-1922 роках, отаманський спротив. У радянській історіографії це називалось «бандитські кубла», а насправді це були українці, і їхніми гаслами були гасла єдиної України, волі України. І голод, який стався в Ставропільській, Луганській області, взагалі на Луганщині, був першою спробою радянської влади упокорення голодом. Було прийняте рішення припинити постачання, щоб ці повстанці повернулися додому. Зрештою, оці всі напрацювання потім «прекрасно» були застосовані до всієї України.
Військові частини Української народної республіки в Бахмуті 12 травня 1918 року
Про вивезені до Москви архіви
Що мені дуже гірко – те, що архіви з Донецька і Луганська з 20-х років були вивезені. Вони просто вивезені, тому що там є правда про те, чим була Донеччина і Луганщина до голодоморів, міграцій, трудових мобілізацій. Я думаю, що, коли ми переможемо, ми просто з Москви їх заберемо і ще прочитаємо поширше трошечки. Ми ще їх відкриємо, але станом на зараз, я боюсь, ми їх втратили. Проте роботи з того приводу написані. Я можу говорити про цей доробок дуже багато, але якщо концентровано, то є прекрасна робота Станіслава Кульчицького і Лариси Якубової «Триста років самотності». І це прекрасна робота, яка спирається на роботи донецьких і луганських істориків. Там дуже багато фактичного матеріалу і прекрасна концепція. Цю працю я б рекомендувала прочитати тим, хто хоче полюбити цей край.
Про «Русскую премию»
Довідка від Свои.City: У квітні 2014 року під час вручення премії літературного конкурсу кращих російськомовних письменників в Москві Стяжкіна промовила: «Русский язык не нуждается в военной защите».
Олена Стяжкіна на отриманні "Русской премии"
Коли я зараз пишу своє резюме кудись, я не включаю «Русскую премию», не хочу. Мені боляче, мені соромно, для мене це не відзнака, для мене це, з одного боку, місце сорому, з іншого боку, це місце мого говоріння, бо ця премія збіглася з початком російсько-української війни. І мені тоді здавалося, що якщо я скажу свої слова тоді, на врученні цієї премії, якщо я скажу, що не треба мене захищати, якщо я скажу: «Вова, не делай маме нервы», то я зможу щось зупинити. Але нічого не вийшло. Ну, окрім того, що я це сказала. І я не знаю, чи правильно це – можливо, так, можливо, ні. Але на тому все. Я не можу зректися, я не хочу, це не та історія, ми не в тій країні, де треба зрікатися свого минулого. Це частина мого минулого, частина мого життя. І я про це буду думати, скільки буду жити. І я не знаю, чи я знайду там місце для свого виправдання.
Про сумування декотрих за Радянським Союзом
Я дійсно вважаю, що історія про Радянський Союз, в тому числі у його пізньорадянському зводі – це історія про ГУЛАГ, який став мати доволі дисперсний, розчинений і дисемінований характер. Табори вже були не потрібні, бо в табір можна було зайти через двері магазину, де всі, хто там працював, хто там щось купував, були дисциплінаторами і контролерами, в тому ж числі контролерами твоїх думок.
Счастье проходит мимо
До ГУЛАГу можна було потрапити через дитячий садочок, через садистську лікарню, через школу. Скрізь, де тобі говорили, що ти не гідний, якщо ти живий, а не вмер, бо в твоєму віці Зоя Космодем’янская вже померла, а ти живий, а значить, поганий.
Усе це означало, що ГУЛАГ працює на внутрішньому рівні, і зрештою це була така орвелівська історія. На цій думці я не наполягаю, це моє відчуття.
Про колаборацію з ворогом
Моя найбільш показова історія там (в книзі «Стигма окупації. Радянські жінки у самобаченні 1940-х років» , – Свои) – це історія про маріупольчанку Єлизавету Бірюкову, яка була звинувачена у тому, що вона була коханкою німця, директора консервного комбінату, і видавала комуністів, працювала на Вермахт і таке інше. Вона отримала вирок – 25 років каторжних робіт. Не просто в таборах, а в спеціальних, для зрадників і зрадниць. І люди почали писати листи про те, що вона не винна, і більше того, що вона годувала, вона рятувала… У одному листі на ім’я Сталіна було написано, що «рыбоконсервный комбинат превратился в лагерь спасения, она спасла не меньше чем 150 человек». Тобто ця історія – це такий собі «список Шиндлера».
Але чим ця історія була для мене ще. Уявіть собі, ці люди ніколи не написали жодного слова про те, чи була вона коханкою того німця, чи не була. Тобто це була абсолютна зона умовчання.
Єлизавета Бірюкова
І скоріш за все – десь там було в одному листі, – що він, оцей німець, її захистив, коли гестапо хотіло її посадити. І, скоріш за все, якісь стосунки в них точно були. І як це виглядало отам тоді, коли вона була в окупації? Він її, мабуть, проводжав додому, мабуть, вони десь ходили за руку, мабуть, хтось бачив, як вони цілувались, мабуть, хтось бачив, як вона на нього дивилась. І її проклинали ж, правда? Ну точно, її проклинали. І ті люди, які написали на неї, точно мали до неї гнів і ненависть. Тому що вони бачили тільки ту картинку, як вона тримала його за руку. І вони не бачили картинки про 150 людей, яких вона врятувала.
Тому я, коли дивлюсь на фото з окупованих територій, де такі собі прекрасні жінки стоять поруч з російським окупантом, відчуваю страшенну ненависть – це перший мій настрій, навіть не настрій – хвиля . І потім, видихаючи цю хвилю, я думаю: «А чи вона не Бірюкова?»
Для мене була лікувальна терапія, ці жінки мої. І коли я про них писала, я працювала і зі своїм гнівом у тому ж числі. І зі своїм нерозумінням. І мені здається, що коли я її написала, то я трошки краще керую своїм настроєм отої відрази.
Про першу хвилю переселенців
Це було колективним божевіллям, коли всі, хто їхав влітку, в принципі розуміючи і знаючи, що вони їдуть дуже надовго, вмовляли себе і інших, що вони їдуть у відпустку. Десятки, сотні людей поїхали влітку, усе розуміючи, але взявши тільки літні речі. Бо здавалось, що, якщо ми візьмемо теплі, то ми не повернемось ніколи.
І це було масове божевілля, масове чаклунство. Я питалася у дуже багатьох своїх друзів, які поїхали – ми всі зробили те саме, ми всі взяли тільки якісь шльопанці, штанці, купальники, креми для засмаги. Ми взяли речі, які нам просто не пригодились ніколи, бо ми не поїхали на моря, хоч і говорили про відпустку, але зрештою поїхали кудись шукати собі прихисток.
Первая волна переселенцев, 2014 год
А з іншого боку, мені подруга говорила, що вона діставала светри, пальто, які ще можна вивезти машиною, але заховала все у шафу і думала, що не буде так зраджувати своє місто, не буде це все брати, що вона смілива і повернеться. І це такий колосальний феномен.
Про тих, хто залишився в окупації
У мене там зараз живуть дуже близькі друзі. Я часто це цитую, але мій друг не втомлюється повторювати цю фразу. Ця людина каже: «Я тут, я в Донецьку для того, щоб було кому з квітами вітати українську армію». І вона повторює мені це чи не кожного разу, коли ми спілкуємось чи листуємось. Коли я питаюсь, чи не страшно їй там, і прошу про трохи менше активності у соцмережах і таке інше, ця людина каже мені одне й те саме: «Я не боюсь, я тут для того, щоб з квітами вийти на вулицю…» І далі вона мені додає: «І нас таких, з квітами, тут багато».
Свої в Telegram 
