«Не можу знайти кухаря в кафе». Чому робочі професії потрібні, але не популярні – приклад Луганщини
Цього року за підтримки Програми розвитку ООН у Луганській області дослідили ринок праці. Виявилось, що найзатребуваніші професії тут – «непрестижні» тракторист, кухар, токар і будівельник.
Дані озвучила Тетяна Поскрякова, начальниця відділу професійної освіти та науки профільного департаменту Луганської ОДА під час дискусії на Фестивалі думок у Сєвєродонецьку щодо майбутнього робочих професій.
У коледжах вчать і менеджерів, і шахтарів
На думку Тетяни Поскрякової, в Україні забагато закладів вищої освіти.
– Якщо порівнювати з Польщею, ми в країні маємо втричі більше вишів, якщо порівнювати з Німеччиною – в чотири рази більше. До того ж, ніхто не вивчає ринок праці, – додає фахівчиня.
Олеся Дорофєєва, викладачка однієї зі шкіл Лисичанська, зауважила:
– Коли діти закінчують дев’ятий клас, перед ними постає вибір – йти далі вчитися у десятий та 11-й або обрати робітничу спеціальність. Але ті два заклади середньої освіти, що є в Лисичанську, пропонують такі напрямки: менеджмент, гірнича та шахтарська справи, економіка та бухгалтерія, технолог нафтовиробництва.
З 2019 року випускники технікумів і коледжів замість держатестації проходять зовнішнє незалежне оцінювання з трьох предметів: з української мови та літератури, з історії України або математики, ще один предмет на вибір.
Євген Назаров, директор Луганського центру професійно-технічної освіти, коментує:
– Раніше, якщо людина мала недостатньо знань, але розуміла, що зможе працювати руками, вона одразу йшла здобувати робітничу спеціальність, розраховуючи, що не доведеться писати ЗНО. Зараз, усвідомлюючи, що від тестування нікуди не дітися, обирають вищу освіту. Саме диплом, а не фах.
Зазвичай на цьому наполягають батьки, бо діти до другого-третього курсу не розуміють, ким хочуть стати та чим займатися. Тільки після цього шукають себе, перевчаються для професії, до якої лежить душа. Одиниці з першого разу обирають те, що приноситиме задоволення все життя.
На думку Назарова, держава має лобіювати технічну освіту, зокрема у Верховній Раді.
«На офіціанта теж потрібно вчитися»
– Коли ми говоримо про провину держави, не говоримо чомусь про бізнес, – зауважує Андрій Кононенко, науковий співробітник Інституту професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України. – Практично весь бізнес сьогодні у приватних руках. Хто із бізнесменів щось зробив для профтехосвіти? Для тих самих швачок чи кухарів?
Випустіть свою продукцію із біркою «це створив такий-то навчальний заклад» або повісте табличку у їдальні «вас обслуговує такий-то навчальний заклад». Все це в наших руках! Хтось із бізнесменів відкриває навчальні майданчики на своїх підприємствах? Ні.
Сєвєродонецький бізнесмен Григор Адамян погоджується, що бізнес і освіта мають співпрацювати.
– Я не один раз стикався з проблемою нестачі кадрів. Три роки тому я побудував невеликий готель, мені потрібні були працівники. Знайти було складно. Зараз хочу побудувати кафе і не можу знайти кухаря. Приходять на співбесіду, нехай і з досвідом роботи в місцевих закладах, але без середньої технічної освіти, – пояснює Адамян.
Вважаю, що навіть на офіціанта потрібно вчитися, це важлива професія! Як підійти, як запропонувати ту чи іншу позицію, як подати страву… Усе це вимагає знань. Хочеться, щоб наші училища давали фах у сфері обслуговування. Адже це ті люди, з якими ми стикаємося щодня – у кафе, супермаркеті, перукарні.
«Чому обрав університет? Навіть і не думав»
Після дискусії на вулиці, поруч зі Східноукраїнським національним університетом імені Даля, упіймала студента. Розпитала, звідки приїхав, куди вступив та чому. Антон відповів під обіцянку не фотографувати:
– Приїхав з Луганська, поступив до СНУ імені Володимира Даля. Хотів кудись, аби в Україну. Там (на непідконтрольній Україні території. – Свои) навчатися страшно і не розумію навіщо. Ті дипломи «до дупи», а хочеться ж і роботу нормальну потім знайти.
Не знаю, чи буду колись працювати економістом, але це для мене шанс вирватися та спробувати змінити своє життя.
Чому обрав університет? Навіть і не думав, всі навколо говорили про те, щоб здобути диплом про вищу освіту. Я і не замислювався про те, щоб іти кудись у ПТУ.
«Ліпше працювати «на дядю» за кордоном»
Кравчиня Лариса Талько, послугами якої я користувалася кілька років у період життя в Києві, на початку серпня закрила своє невеличке ательє та переїхала до Німеччини працювати за наймом. Свій вибір вона пояснює так:
– Дітей вивчила, роз’їхалися Європою, з чоловіком розійшлася. Працюю сама на себе, а заробляю копійки порівняно з колежанками, що вже давно за кордоном. Вирішила, що мені ліпше працювати «на дядю», так більше зароблю. Помандрую на старості.
Я її розумію. В одному з моїх дипломів написано «затягувальник взуття». Кажучи людською мовою, я могла б працювати майстринею з ремонту взуття (і мені це подобається!), але грошей ця справа не приносить. Коли звертаюсь по ремонт черевичків, майстри просять за ремонт смішні гроші. Смішні, бо я вмію рахувати й досі відстежую, скільки коштують нитки, шмат шкіри чи поліуретану для виготовлення підошви тощо.
Так, робочі професії вже затребувані на ринку праці, але досі програють «білим комірцям».
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у «Фейсбуці» і
Свої в Telegram 
