«Покинуті люди». Вивчаємо історію шахтарського Донбасу 1990-х за фотографіями Валерія Мілосердова
У 1994 році фотограф Валерій Мілосердов створив серію «Покинуті люди» про життя шахтарського Донбасу у період змін. Серія отримала спеціальну премію журі на міжнародному конкурсі Le Grand Prix Images Vevey у місті Веве, Швейцарія. Пан Валерій продовжив тему і знімав шахтарів, їхній відпочинок і побут до 1999 року.
У 2011 році Валерій Мілосердов пішов із фотожурналістики. Працював у фонді «Ізоляція», який переїхав з Донецька до Києва, зараз працює у меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр», створив курс з фототеми у Школі фотографії Віктора Марущенка.
Він розповів Свои.City, у чому цей зв’язок і як створював серію, частина якої увійшла до фондів фестивалю візуальних мистецтв Images у Веве. Далі – пряма мова Валерія Мілосердова.
«Тема шахтарів цікава в усьому світі: Англія, Північна та Південна Америка, Південно-Африканська республіка»
На початку 1990-х я працював у газеті «Киевские ведомости». У нас був карт-бланш: можна було обирати теми і місця, куди поїхати, щоб з ними працювати.
Наприкінці 1994 року зі Швейцарії повернувся Віктор Марущенко (український гуру фотографії, брав участь у виставках у Штатах, країнах Європи, у Чилі, засновник школи фотографії. – Свои). Ми говорили, що тема шахтарів дуже цікава в усьому світі. Ще була жива ситуація з англійськими шахтарями, коли Тетчер закривала шахти, були шахтарі в Північній та Південній Америці, у Південно-Африканській Республіці.
Антрацит, шахта «Партизанська», 1995 рік
Зайшлося про те, що шахтарі – це завжди велика сила. У радянські часи шахтарі Донбасу були в особливому становищі, розвитку регіону приділяли велику увагу. Ми з Віктором вирішили подивитися, що відбувається на українському Донбасі тепер.
«У Донецьку нас ледь не охопив відчай, бо там не було шахти, де можна знімати зі спалахом»
Спочатку поїхали до Донецька, і там домовились про якісь зустрічі. Вийшли на обладміністрацію. Єдине, чим там допомогли – замовили свій готель, який раніше називався «Київ» і належав обкому партії (у 2010-х цей готель став Park Inn Donetsk, належав «ЕСТА Холдингу» зі структур Ріната Ахметова. – Свои).
Спілкувалися з донецькими колегами, і вони порадили вийти на профспілки. Профспілки тоді намагались зайняти своє місце в регіоні, через них ми все і зробили. Вони домовлялися про зйомки на шахтах, зустрічі з людьми, радили, з ким поспілкуватися.
Донецьк, пам'ятник Леніну на однойменній площі
У Донецьку нас ледь не охопив відчай, бо там не було шахти без метану – а тільки в такій можна знімати зі спалахом. Але, можливо, це було приводом для відмови. Ми поїхали в горлівську шахту №2 імені Леніна. Там була доволі сильна профспілкова організація, тому домовились і змогли зняти.
«У забої 60 сантиметрів заввишки сидить шахтар і рубає вугілля»
Тоді почали закриватися шахти. Для документаліста, для журналіста це цікавий період. Радянський час закінчився, з’явилась нова країна – Україна, змінились правила гри.
Вугілля Донбасу дуже дороге у видобутку. Це круті пласти: знизу їх підтиснула магма, і вони вигнулись. Ці пласти невеликі. Там, де ми були, товщина пласта – 40-60 сантиметрів.
Уявіть, ми спускаємось у шахту. Ліворуч – жолоб, яким вугілля потрапляє до вагонетки. А за жолобом починається забій 60 сантиметрів заввишки, де сидить шахтар і рубає вугілля. Спека під 40 градусів.
Гірник готується рубати вугілля на шахті №2 імені Леніна у Горлівці, 1994 рік
Україні було дешевше купувати вугілля в Польщі або Туреччині, тому шахти і закривали. А закриття будь-якої шахти – це загибель селища навколо неї. Не було жодної програми розвитку цих територій, з перекваліфікації, можливо, навіть з переселенням цих людей. Насувалась велика проблема, яка вибухнула у 2014 році. Я вважаю, що саме те було першопричиною нинішніх подій.
«Економічної присутності України на Донбасі не було»
Зв’язки донецького регіону були більш розвинені з Росією, ніж з Україною. Наприкінці 1994 року ми знімали родину в Горлівці. Він – бригадир. Але його шахту закрили, і він із дружиною їздить торгувати. За товаром їздять у Ростов, продають його в Україні.
Раніше чоловік на фото був бригадиром на шахті, але підприємство закрили. Щоб заробити на життя, він із дружиною почав закупати товар у Ростові і продавав його в Україні. Горлівка, 1994 рік
Головний спосіб присутності – економічний. А економічної присутності України на Донбасі не було, як і культурної. Такий регіон – не Росія і не Україна. Так і залишається.
«Шахтарі – це напіввоєнізована організація»
Вугільний регіон Донбас охоплює Донецьк, частину Луганської області і Західний Донбас – частину Дніпропетровської області, де є відкритий видобуток вугілля. У цьому регіоні тоді жили близько 10 мільйонів людей. Велика європейська країна.
Шахтарі – це напіввоєнізована організація. Є бригада, ділянки, за радянських часів у них була форма. Ці люди щодня зустрічаються зі смертю. Гірник заходить зранку у шахту і не знає, чи повернеться ввечері.
Донецьк, Щегловський цвинтар. Ховають гірників. Цією дорогою через цвинтар щодня їздили на роботу працівники донецької шахти імені Засядька
24 серпня 1991 року, коли проголосили незалежність України, президент Леонід Кравчук поїхав спершу до шахтарів Донбасу. Коли закінчились урочистості, він сів на літак і полетів до Донецька. Тоді шахтарі були єдиною згуртованою силою. Якби була загроза незалежності України, Кравчук міг би звернутися до шахтарів Донбасу і попросити допомоги. Суто фізичної – щоб прийшли і захистили Київ. Бо всі війська підпорядковувались Москві.
Марш шахтарів на Київ, 1998 рік
І згадайте, як Кравчука зняли? Прийшли шахтарі і сказали – давайте вибори (у 1993 році проходили масові страйки шахтарів, які вимагали відновлення відносин з Росією, більше прав для Донбасу та відставки Леоніда Кравчука. – Свои).
«Завершив серію зйомками аварії на шахті імені Засядька»
Доволі випадково відправив шахтарську тему на конкурс до Швейцарії. Спочатку – 10 фотографій. Там була виставка, я отримав спецприз журі. Це був подарунок від спонсора, який має допомогти працювати з темою далі, у моєму випадку – апаратура Nikon. Потім компанія дала 2 тисячі доларів на розвиток проєкту.
За ці гроші зміг з’їздити у Луганськ, Антрацит, Старобільськ. Мені було цікаво заїхати в глибинку.
У середині 1990-х у місті Антрацит не всюди було централізоване водопостачання. Питну воду часто доводилося брати з колонки. Місцеві жінки приходили туди ввечері, спілкувались, це був наче клуб
За контрактом через рік відправив до Веве 60 фотографій, вони увійшли до їхньої колекції. Розумів, що треба знімати далі. Знімав марш шахтарів на Київ, масові поховання шахтарів, відпочинок шахтарських родин на Азовському морі.
Луганська область, Антрацит. Діти відпочивають на тлі терикону
Завершив зйомками аварії на шахті імені Засядька в Донецьку в 1999 році, через яку загинули 50 гірників. Вважаю, що зробив там усе, що вважав потрібним.
Рятувальники, які ліквідовували аварію на шахті імені Засядька в Донецьку. Тоді, у 1999 році, там загинули 50 людей. Цим знімком завершується шахтарський цикл Валерія Мілосердова
«Шахтарі були на вістрі змін»
Борис Михайлов знімав безпритульних (класик сучасної фотографії родом з Харкова, часто його героями ставали безпритульні, зокрема, у серіях «Біля землі» та «Історія хвороби». – Свои). Для нього це були знакові люди, бо ми всі тоді вийшли з країни, з Радянського Союзу. А нової країни ще створено не було. Тому ми всі були за своїми відчуттями бомжами – людьми без певного місця проживання. І Михайлов показав їх як типових представників того часу. Шахтарі Донбасу були такими самими.
Економічні і соціальні проблеми були там сконцентровані. Люди залишились без роботи і засобів для життя, з поганими перспективами. Зароджувались нові реалії, і шахтарі були на вістрі змін. Усе пішло за найгіршим сценарієм.
Київ. Шахтарі страйкують біля Верховної Ради України, 1998 рік
«За допомогою, на жаль, війни держава і суспільство звернули увагу на схід»
У 2015 знімав схід разом із Дімою Сергєєвим з «Ізоляції». Ми працювали у Маріуполі, Слов’янську. У шахтарських містечках не були, більшість із них окуповані. Після поїздок зробили книгу Wariupol. Вважаю це певним продовженням теми, бо нинішні події – результати того, що спостерігав у 1990-х.
Церква у Старобільську, 1995 рік. З міст і містечок, де у 1990-х знімав Валерій Мілосердов, нині тільки він неокупований
За допомогою, на жаль, війни держава і суспільство звернули увагу на схід. Тоді, наприклад, вперше молодь з Ужгорода приїхала до Маріуполя і навпаки. Студенти побачили, що і там, і там – люди.
Дівчинка з Антрациту, 1995 рік
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
