Забуті і вражений. Німецький фотограф, який бачив десятки війн, розповідає про роботу на Донбасі

Тілль живе у Бамберзі, є редактором щоденної газети Obermain-Tagblatt, також співпрацює зі Spiegel online та іншими медіа. Уперше в Україні фотограф побував ще у 2007 році: він приїхав до Львова, щоб підготувати репортаж про жертв концтаборів нацистів. Після того регулярно повертався до країни – робив нові проекти про тих, хто постраждав від нацизму та сталінізму, і збирав їм допомогу.

Тілль Майєр Хендрік Стеффенс (Hendrik Steffens)

У 2017 році друзі запропонували Тіллю написати про війну в Україні, і він погодився. Був у Маріуполі, під Авдіївкою, у травні цього року приїздив у Широкине. Свои.City фотограф розповів про побачене, про те, як робити тему Донбасу цікавою для європейців, і про те, чим події в Україні відрізняються від інших бачених ним конфліктів. А почали ми з того, як Тілль став знімати війни.

«Я фокусуюсь на історіях, які залишаються поза увагою медіа»

Першою країною у конфлікті, де я працював, стала Боснія, це було на початку 1990-х. У Німеччині було багато біженців звідти. Я вже працював у газеті, зробив кілька матеріалів на тему, проводив все більше і більше зустрічей, присвячених цьому, і зрозумів, що для журналіста важливо працювати з такими питаннями. У 21 рік у мене з’явилась можливість поїхати разом із гуманітарним конвоєм до Мостара, це і була моя перша поїздка в зону конфлікту.

Зі своїми матеріалами я подався до Червоного хреста, щоб співпрацювати. Незабаром потрапив до Руанди, там тривала громадянська війна. В основному, я бував в африканських країнах: у Ліберії, Сьєрра-Леоне, Сомалі тощо.

Халіма з Чаду, героїня однієї з історій Тілля для Spiegel online. Терористи «Боко харам» змусили Халіму стати смертницею, але під час вибуху дівчині вдалось вижити  Тілль Майєр

Думаю, важливо показувати, як виживають люди на війні, через що вони проходять. Я фокусуюсь на тих історіях, які залишаються поза увагою медіа, такі забуті війни.

Утім, моє життя – не суцільні війни. Я маю гарний побут у Німеччині, пишу для різних видань. Це наче два різних життя.

«У своїх текстах намагаюсь показати, що мир може раптово зникнути»

У людей може відрізнятися колір шкіри, але загалом усі вони люблять своїх дітей, хочуть жити у мирі. Я намагаюсь пояснити німцям, через що проходять люди, такі самі, як вони. Прагну викликати певну солідарність.

Лівія. Повернення до зруйнованого Тілль Майєр

Ще у своїх текстах я намагаюсь показати, що мир – не щось, що дано назавжди, він може зникнути дуже раптово, як ми це бачили в Україні. Ось ви проводили Євро-2012, і незабаром почались бойові дії у Донецьку. Тож ми маємо бути вдячні за мир, ми повинні захищати його.

Про роботу з жертвами концтаборів

У 2007 році я займався проєктом німецької та української організацій Червоного хреста. Йдеться про невеликий медико-соціальний центр у Львові – три кімнати, де мешкає багато людей, які вижили в концентраційних таборах нацистів і також були в ГУЛАГу. Я потрапив туди на різдвяну вечірку, представився, сказав, що буду вдячний, якщо хтось захоче поспілкуватися. Відгукнулись так багато людей, що зрештою була створена книга, ми провели виставку, яку показували в багатьох школах Німеччини та Львова. Також ми збирали гроші для цього центру.

Львів Тілль Майєр

Через два роки я думав, що цей проект добігає кінця, приїхав до Львова, так би мовити, попрощатися. Місцеві сестри-доглядальниці, з якими я здружився, запропонували навістити разом з ними літніх людей, про яких вони дбають. Побачене мене засмутило, бо умови, в яких жили ці люди, були жахливі, мешканці притулку не мали родичів, які могли б їх підтримати. Я зробив історію про це, і ми отримали багато пожертв. Так Україна стала дуже близька мені.

«Вперше працював із військовими»

Якось українські знайомі сказали мені, що от я зробив стільки матеріалів про війни, а зараз в Україні триває війна на сході, тож чому б не показати її? Вони були праві, і я поїхав на Донбас.

Вперше я поїхав до Авдіївки та Кам’янки. Подивився на ситуацію зі сторони українських військових і мирних жителів, зокрема літніх людей, які живуть неподалік від лінії фронту. Більшість молоді покинули ці містечка, бо там для них немає жодного майбутнього – з економічних причин, а також через обстріли, які були щоночі. Але літні люди не мали куди виїхати, вони залишились, і про це була одна з історій з Авдіївки.

Донбас Тілль Майєр

Взагалі для мене цей досвід був новим, бо раніше я розповідав про конфлікти з точки зору представника гуманітарної місії, приїжджаючи з Червоним хрестом або міжнародними організаціями. На Донбасі я зокрема перебував із військовими. Я бачив молодих солдатів, те, як вони захищають свою країну.

«Я пропоную: вирушайте в Широкине, бо раніше воно було місцем відпочинку»

Широкине – божевільне місце, і це причина, чому я туди вирушив. Мені як фотографу важко дати цю історію німецьким медіа, тому що війна на Донбасі не надто у фокусі. Я вважаю це соромом, бо ця війна відбувається в Європі. На мою думку, Європейський Союз подав багато надій, і зараз деякі обіцянки забуті. Я хочу повернути це питання, щоб люди почали дискутувати про нього.

Завжди шукаю спосіб подачі теми Донбасу для німецьких видань. Зараз у Німеччині багато людей починають замислюватися, як провести відпустки. І я пропоную: вирушайте в Широкине, бо раніше воно було місцем відпочинку.

У Широкиному я зустрів солдата Вадима, який з 2011 року, до війни, їздив туди на відпочинок. Коли він потрапив туди як солдат, все, що він бачив там раніше, було зруйноване. Він був моїм, так би мовити, туристичним гідом, розповідав про життя в селі раніше. За кілька днів після того, як я поїхав, цей солдат був убитий на лінії фронту.

Військовий Вадим, який став «гідом» Тілля у Широкиному і загинув за кілька днів після від’їзду фотографа Тілль Майєр

До речі, чотири мої поїздки на Донбас були разом із фотографом Олесем Кромплясом, який раніше воював. У Широкиному я навіть побачив його позицію. На багато речей у нас із Олесем різні погляди, але ми навчились працювати разом, бо поважаємо роботу одне одного і стали друзями.

«Основна аудиторія моїх проєктів – молодь, бо вона нічого про це не знає»

Виставка «Вражений» – про тих, хто страждає від обстрілів і вибухів, від війни. Зрештою саме життя потрапляє під цю ударну хвилю – хтось отримує поранення, хтось має утікати.

На цій виставці представлені герої з різних країн. З України – пенсіонерка Валентина з Кам’янки, яка залишилась у рідному селищі, але це дуже важке життя. Коли я там був, одного вечора граната вибухнула в її садку. Але вона все одно вирощує томати, огірки тощо. Валентина справді сильна людина, вона ніколи не скаржиться, вона – з тих, ким захоплюєшся.

Валентина з Кам’янки Донецької області Тілль Майєр

Після Бундестагу виставка почала мандрувати по містах Німеччини. Наприклад, її представляли в школах Мюнхена. В основному, мої проєкти показують молодим людям – у школах, університетах тощо – бо вони нічого про це не знають.

Одного разу я пішов до школи, там було десь 150 учнів у віці близько 17 років. Я запитав їх, чи знають вони про військовий конфлікт на сході України, і ніхто з них нічого не знав. Але коли я розповідаю їм про це, показую фотографії звідти, це чіпляє. Тобто, їхнє незнання – не тому, що вони мають серця з каменю, а тому що їм нема де взяти таку інформацію. Соціальні мережі не розповідають про це, і задача моїх виставок – змінити ситуацію.

Про майбутню книгу

Видання про Донбас буде у трьох частинах, в основному, там будуть фото. Так, головна частина буде містити переважно фотографії, також – статтю про цю війну з точки зору солдатів. Ця частина займе десь 60% книги. Інша частина – про мирних жителів, які живуть поруч з лінією фронту, про те, як триває їхнє життя в таких обставинах.

Львів Тілль Майєр

У третій частині хочу показати, як війна впливає на кожного в Україні. Для цього я приїхав до Львова і зробив історію місцевої пенсіонерки. Зараз грошей у неї ще менше, ніж до війни, її життя стало набагато важчим. Під час Другої світової вона втратила багатьох, і ця нова війна для неї – трагедія. Вона бачить її, бачить по телевізору, як гинуть люди. Її мати була росіянкою, у радянські часи вона побралась з хлопцем зі Львова і переїхала до міста. Він загинув під час війни, воюючи на боці радянської армії. Понад рік мати моєї героїні намагалась знайти його тіло, щоб поховати у Львові і мати місце для скорботи. І для жінки зі Львова, з якою я спілкувався, нинішній конфлікт дуже болісний ще й тому, що вона має багато родичів у Росії.

«Моя мрія – створити простір для українських ветеранів»

Звісно, у мене є друзі на сході України. Наприклад, у готелі в Авдіївці. Коли ти приходиш туди, вони радять оселитися в Донецьку. Та я знаходив місце, щоб поспати. У першу ніч там поруч були студенти з усієї країни, які втратили помешкання, що були зруйновані через війну.

Чоловіки вертаються з війни зовсім іншими людьми, і їхнім дружинам важко це зрозуміти. Тож дуже добре, коли є психолог, який підтримує цих молодих жінок

Моя мрія – у львівському проєкті назбирати стільки грошей, щоб створити простір для ветеранів, де вони змогли б зустрічатися, отримувати соціальну підтримку. Особливо це стосується молодих ветеранів, яким 23 чи 25 років. Чоловіки вертаються з війни зовсім іншими людьми, і їхнім дружинам важко це зрозуміти. Тож дуже добре, коли є психолог, який підтримує цих молодих жінок, пояснює, як реагувати на різні вчинки чоловіка.

«Я ніде не бачив стільки клумб, як в Авдіївці»

Для мене було дуже дивним, що в Авдіївці ти можеш піти в магазин – я трохи залежний від енергетиків, тож завжди купую їх – потім сісти до машини військових, а за п’ять хвилин починається обстріл, все зруйновано. Ніколи і ніде такого не бачив. В якісь дні ти чуєш чимало обстрілів, але люди вже навіть не реагують на них. Вибухи гранат стають чимось звичним. Ти можеш бачити, як неподалік вибухає граната, а хтось навіть не припиняє їзди на велосипеді.

Життя не припиняється… Я ніде не бачив стільки клумб, як в Авдіївці. Люди, наприклад, літні жінки, вирощують квіти та інші рослини, це справді красиво. Думаю, вони роблять це зокрема тому, щоб подолати нинішню погану ситуацію.

Щодо сприйняття війни в інших регіонах України, то ось Львів – чудове туристичне місце з цікавими пам’ятками. Помічаю, що деякі люди там не хочуть бачити те, що відбувається на Донбасі, бо мають багато проблем у власному житті. Війна – то для них занадто. І цим теж війна в Україні відрізняється від того, що я бачив в інших країнах.

Вам буде цікаво:

Мой прадед-голландец был директором соляной шахты на Донбассе. Вот что я увидел здесь спустя сто лет

Художник Дмитро Коломойцев: «Я далекий від війни, але мені пощастило, що потрапив туди»

Как живет прифронтовое село «пенсионеров и безработных» Гранитное, куда 3 года не ходили автобусы

Супруги Ткачевы купили 3 дома в Часов Яре и открыли хоспис для стариков, которые никому не нужны

Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у «Фейсбуці» і Телеграм-канал «Свой в доску».