Вперше усвідомив, що є греком, після перевірки КДБ. Три історії греків з Донбасу
На Донеччині нараховують понад півсотні грецьких товариств. Це найбільший показник по всій Україні. Хтось вперше відчув, що він грек, у дитинстві – після перевірки КДБ, хтось відкрив грецьку культуру у дорослому віці. Свои.Сity записали три історії про такий пошук ідентичності.
«Якщо є сироти на шкірі від грецької музики, значить, ти грек»
Валерій Данилевський, пенсіонер, колишній голова Артемівського регіонального грецького товариства «Данайці»:
– Я народився в родині військовослужбовця в Артемівську (нині Бахмут. – Свои) Донецької області. Батько в мене українець з польським корінням. Мати – грекиня. Вона родом з Донецька. До речі, вчилася в одному класі з Василем Стусом, але середню школу закінчила в Артемівську. В неї 50% грецької крові, у мене – 25%, відповідно.
У мого дідуся було прізвище Хримлі. Він з греків-урумів. Він родом з села Стара Карань – зараз Гранітне, але мешкав спочатку в Донецьку, а потім в Маріуполі. Його предки – біженці з Туреччини, зі Стамбула.
Як я себе ідентифікував, що я грек або принаймні маю грецьке коріння? Мені було вісім років, коли я з батьками поїхав до Алжиру на нове місце служби батька. Нас з мамою три місяці КДБ перевіряв у Москві щодо нашого грецького коріння та лояльності до радянської влади. Ми там жили в готелі «Варшавського договору» на повному державному забезпеченні. І нас не випускали, поки не переконались, що родичів за кордоном та «ворогів народу» у нашому роду не має. Це був 1969 рік.
Після повернення на батьківщину до Артемівська в 1972 році, я всього раз був у гостях у своїх родичів-греків у селі Карань. Там я вперше побачив справжній грецький побут, слухав урумську мову, їхні пісні.
Ми, грецька громада Артемівська, були одними з найкращих. У нашій громаді було близько 250 людей, з них греків – приблизно 200. Ми активно співпрацювали з музеєм, у нас був викладач грецької мови – жінка-гречанка, яка років десять працювала в Греції і вивчила мову, намагалася навчити нас хоча б на побутовому рівні.
У нашій родині ніяких грецьких традицій немає. Мову ми не знаємо. Зовнішньо наш рід схожий на греків, але також і на турків. Коли я в Німеччині служив, ходив на ринок, то в мене питали турки-торговці: Du bist Turkisch? (з німецької – «Ти турок?»).
В Україні мешкає найбільш компактна і густонаселена спільнота етнічних греків – фактично 350 тисяч. Греки, коли сюди приїжджали, були вражені тим, що давньогрецька мова, традиції, танці, культура, кухня – це все ще з часів Еллади. У них цього вже давно немає.
Наші українські греки фактично не змогли повністю асимілюватися в Російській імперії, в СРСР, а в незалежній Україні отримали можливість збереження та розвитку всього грецького.
У буремні 2000-і у мене були думки зібрати всіх докупи і поїхати на історичну батьківщину. Я поїхав у розвідку. Нас восени 2001 року відправили до Греції на вивчення грецької мови на два тижні, шість людей з України. Це було коштом програми уряду Греції.
Ми їхали через всю Україну автобусом, потім – Молдова, Румунія, Болгарія і, нарешті, Греція. Основна база була – острів Скопелос. Були також у Салоніках, на острові Скіафос та інших. Нас там поселили, ми ходили на заняття в школу, вивчали мову. За нами закріпили шістьох викладачів Салонікійського університету, і вони були нашими кураторами і екскурсоводами. Ми відвідали все, що тільки можна в тій північній частині Греції. Дуже було цікаво, враження неймовірні. Я відчув себе як вдома.
Розвідка моя не вдалася. Ким ти там будеш? Кому ти там потрібен? Греція – дуже кланова країна. Якщо ти пекар, то і твої діти й онуки будуть пекарями. Я зрозумів, що ми там все одно чужі, хоча греки добре нас приймали і вважали за своїх.
«Не захотіла залишати прізвище, бо в дитинстві з ним намучилась»
Вікторія Філатова, директорка школи мистецтв міста Часів Яр:
– У мене по батькові було прізвище Кічіджи. У нього всі в роду були греками. Він не говорив грецькою, тільки розумів. Дідусь із бабусею завжди говорили грецькою мовою, і коли я це чула, це було цікаво, весь час слухала.
Тато був лікарем, і мене теж хотіли віддати на медицину. Спочатку я була згодна, а потім, коли мене віддали в музичну школу, сказала, що не стану лікарем, буду викладачем музики. Наполягла на своєму і не пішла в медицину.
Коли я виходила заміж, мені пропонували залишити своє прізвище. Навіть чоловік хотів взяти моє прізвище. Я не захотіла, бо в дитинстві з цим прізвищем намучилась, його ніхто ніколи з першого разу не записував, всі по буквах писали.
У дитинстві, коли у мене питали про національність, я завжди говорила, що українка. Дуже соромилася говорити, що я грекиня. А коли виросла, почала пишатися цим.
Після початку війни моє життя не змінилося. Хіба що з братом стала рідше бачитися (чоловік живе у Донецьку. – Свои). Він раніше часто приїжджав до мами. З початку війни він жодного разу не приїжджав. Сказав, що він невиїзний, не можна йому сюди їхати. Спілкуємося у Skype.
«Знайомий навчає мене грецьких слів. Для мене це не чуже»
Оксана Болотюк, керівниця громадської організації «Бахмутська ліга правозахисників», переселенка з Донецька:
– Нещодавно я по-новому відкрила своє коріння. Виявляється, у мене в роду є грецька кров. Бабуся по батьковій лінії мала родичів-греків, які були переселені у 18 столітті Катериною ІІ з Криму. Ця історія про переселення з Криму в їхній родині зберігалася. Якщо вона дійшла навіть до нас, то я думаю, що це були дуже болючі спогади, які передавалися від покоління до покоління.
У нашій родині збереглося мало традицій. У наших родичів онуки їздили до Греції, обмінювалися якимсь досвідом, вивчали грецьку мову, підтримували зв’язок з рідними. Зараз зв’язку з ними немає, вони скоріше за все досі живуть на окупованій території. Якщо в нас і були якісь фотографії, то вони, на жаль, залишилися на окупованій території.
Знайомий навчає мене грецьких слів. Мені це приємно, для мене це не чуже.
Підсвідомо розумію, що мені приємні греки. Вони дружньо до нас ставляться. Бувало, що я відчувала гордість.
Я переїхала з Донецька через фізичну загрозу своєму життю і здоров’ю. «Гради» наді мною літали. Я не стала випробовувати долю. Влітку ми виїжджали в Урзуф, а коли восени 2014-го року повернулися в Донецьк, то я чула постійні обстріли, які починалися о четвертій ранку. Я бачила настрої населення. Сусіди мені говорили, що вони не ходять далі свого будинку, переховуються у підвалах. Це реальна війна.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у Facebook і Teleg
Свої в Telegram 
