«Усі втікають з Донбасу». Уривок з книги «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала»
У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» вийшла друком книга «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала». Її автор, польський репортер та письменник Мірослав Влеклий, описує подорож до СРСР британського репортера Ґарета Джонса, який вперше викрив правду про Голодомор в Україні.
Автор біографічного роману Мірослав Влеклий розповів про життя та загадкову смерть британського журналіста Ґарета Джонса, що першим розповів Заходу правду про життя в Радянському Союзі 1930-х років, зокрема про Голодомор в Україні. Також у книзі відтворено історію подорожі Джонса до Радянського Союзу, під час якої він опитував місцевих мешканців, робітників і селян, шахтарів з Донбасу.
Купити новинку можна на сайті видавництва.
Свои.City публікують уривок з книги «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала».
«Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала», автор Мірослав Влеклий
***
Комуністи швидко зрозуміли, що їжа – це потужний політичний інструмент.
1918 року Ленін у телеграмі, надісланій на український фронт, написав: «Заради Бога, вжийте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!!!»
Зерно в селян конфісковували «реквізиційні загони». У січні наступного року більшовики знову зайняли Україну. Вони намагалися справляти враження визволителів, які борються з українськими націоналістами, але їм ніяк не вдавалось узяти під контроль усієї території.
Одержимість їжею у більшовиків виникла не на порожньому місці. Проблеми почалися вже з початком Першої світової війни. Коли було централізовано й націоналізовано розповсюдження товарів, запанував хаос і ще більші нестачі. Особлива рада у справах продовольства вирішила позбутися посередників і запровадити некапіталістичну систему регулювання купівлі зерна, що тільки поглибило кризу. Нестача хліба була прямою причиною повалення царя і лютневої революції 1917 року.
Як зазначає журналістка Енн Епплбом, хоч завдяки голоду більшовики здобули владу, але з кризи, яка невпинно зростала, Ленін не зробив «висновку, що державна система продовольства, яку створила Особлива рада, це погана ідея; він вирішив, що його методи були недостатньо жорсткими, особливо в Україні». Тривала громадянська війна між «червоними» більшовиками і їхніми «білими» противниками.
«Воєнний комунізм» супроводжувався боротьбою з усіма формами вільної торгівлі. «Усі розмови на цю тему, – вважав Ленін, – усі спроби підтримати їх є великою шкодою, падінням, кроком назад від того соціалістичного будівництва, яке Компрод здійснює з неймовірними труднощами в боротьбі з мільйонами спекулянтів, котрих нам залишив капіталізм».
Він категорично наказав доставити хліб у столицю. Півднем Росії мав зайнятися Сталін. Дорогою до Царицина (невдовзі Сталінграда) у двох бронепоїздах його супроводжувало майже півтисячі солдатів Червоної армії. Він доповідав Леніну, що виявив там «вакханалії спекуляції», а через місяць заспокоював: «Ми не помилуємо нікого – ані себе, ані інших, а хліб вам дістанемо». Ця подорож спричинила перший конфлікт між ним і його майбутнім політичним суперником Левом Троцьким і була першою ластівкою його диктаторської позиції через десяток років по тому. Арешти, побиття, масові страти зрештою допомогли до краю заповнити зерном поїзди, що прямували до Москви.
Для комуністів це було необхідністю, бо завдяки твердому дотриманню принципів марксизму вони сприймали світ ієрархічно. Тому селян поділили на: куркулів, середняків і бідняків. «На цьому етапі більшовики насамперед намагалися з’ясувати, хто стане жертвою революції, а хто виграє від її перемоги», – вважає Енн Епплбом. Комітетам убогих селян пояснювали, що їхня доля залежатиме від того, чи обкрадуть вони куркулів.
У середині 1919 року українцям вдалося вигнати більшовиків із Києва. Тривав також селянський бунт, який вважають найжорстокішим у сучасній історії Європи. Селянська армія Нестора Махна, об’єднана під чорним прапором анархістів, прагнула повалити державність і виступала проти всіх: «австро-угорських загарбників», «денікінських найманців» (за прізвищем царського генерала Антона Денікіна), націоналістів Петлюри, зрештою навіть проти «диктатури більшовицько-комуністичної партії», до якої спершу була прихильна. Запанувала анархія, Київ переходив із рук у руки, а люди Махна нападали на всіх, хто в той момент переймав владу. «Усюди панували банди озброєних селян або мародерів, – зазначає американський історик Річард Пайпс, – які безкарно грабували та вбивали».
«Ми більшовики, – казали селяни в Україні, – але не комуністи. Більшовики дали нам землю, а комуністи забрали наше зерно, нічого за те не давши. Не дамо Червоній армії накинути на нас ярмо комуни! Геть комуну! Хай живуть більшовики!» На думку Енн Епплбом, панувала така плутанина понять, що ці речення можна було б переписати навпаки: «Геть більшовиків! Хай живе комуна!»
Бунт українського селянства не лише зруйнував села й започаткував поділи. Відтоді Україна вже назавжди залишиться для росіян місцем конфлікту, що може породити надмірно сильну опозицію. А їхню лють посилив Юзеф Пілсудський, узгоджуючи з Петлюрою створення Української держави.
Безжалісні конфіскації зерна 1920 року стали причиною того, що українські селяни почали менше дбати про ґрунти, посіви і зберігання.
Нестачу хліба знову відчули 1927 року, коли Сталін відходив від ленінської Нової економічної політики (НЕПу). До того ж, росіяни переймалися тим, що українці розраховують на вторгнення Польщі, яка мала б урятувати їх від чергової хлібозаготівлі. «Таємні служби доносили, що, на думку селян, “через два місяці на Україну прийдуть поляки і тоді настане кінець хлібозаготівлям” або [що селяни стверджували:] “у нас немає хліба, тому що влада його вивозить до Москви, а вивозить тому, що знає: невдовзі вона лишиться України. Ну нічого, приходить строк їм п’яти намазувати”».
У 1928 році за розпорядженням Сталіна в Україну поїхав В’ячеслав Молотов, член Політбюро ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). Він привіз лише погані новини: Україна з кожним місяцем збирала все менше зерна. Винними він вважав не тільки куркулів і спекулянтів, але й українських комуністів. Політична міліція доповідала, що один із них нарікав: «Більшовики ніколи так нахабно і цинічно не грабували України, як зараз. Безумовно, буде голод».
***
Невдовзі після повернення з Москви, на початку вересня 1930 року, Ґаретові Джонсу зателефонували з терміновим повідомленням. На нього чекають у Чарті, заміській резиденції Ллойда Джорджа у графстві Суррей. Першим класом він їде до Фарнема, де на нього чекає авто. Резиденція колишнього прем’єр-міністра – прегарна. Ґарета поселяють у кімнату з видом на ідеально підстрижений газон. Він іде освіжитись і повертається до салону. Нікого там не застає, тому вирушає до бібліотеки, де чує розмову, що долинає із саду, і впізнає голос Ллойда Джорджа. Невдовзі з’являється колишній прем’єр-міністр, по-дружньому усміхається. «Привіт, Ґарете», – поплескує він Джонса по спині. За мить приходить і Сібом Ровнтрі, уже тоді визнаний соціолог, спеціаліст із психології праці та спадкоємець шоколадної фабрики, в якій незабаром почнуть виробляти батончик KitKat.
Ґарет Джонс
– Вам не треба, бо ваші костюми темні, – кидає Ллойд Джордж, – я йду перевдягнутися.
Ровнтрі та Джонс сідають.
– Я зробив такий блискучий рапорт із нашої розмови про Росію, що вони тут же вирішили, що мусять покликати тебе сюди, – усміхається Ровнтрі.
– Справді, – визнає Джонс, – це значно захопливіше, ніж будь-який роман, тим паче у вашому виконанні; ви, без сумніву, маєте дар оповідача.
Вони встають і йдуть до саду. Серед квітів та овочів там росте й малина, яку так любить Ллойд Джордж, що один із її сортів назвуть на його честь. З’являється чоловік на ім’я Воллес Стюарт, а також Філіп Керр, маркіз Лотіанський, аристократ і політик, попередній секретар Ллойда Джорджа. Колишній прем’єр-міністр, зодягнений в оксамитовий фіолетовий плащ, долучається до них за хвильку, у нього чудовий настрій. Він одразу заходжується розпитувати Джонса про українських селян.
Джонс серед них наймолодший – йому 25 років, і кожен із присутніх чоловіків міг би бути його батьком. Але, попри юний вік, він має вигляд поважної людини. Статечності йому додають окуляри, високе чоло, яке не затуляє зачесане назад волосся, а також краватка й хустинка-паше в кишені піджака, які він почав носити, відколи його найняв колишній прем’єр-міністр. Коли Ґарет розповідає про куркулів, старші зосереджено його слухають, аж раптом Ллойд Джордж вибухає сміхом:
– У такому разі, виходить, я – куркуль, а ти, маркізе Лотіанський, – суперкуркуль.
Під час обіду вони хочуть почути більше історій.
– Розкажи ще про офіціанток, – наполягає Ровнтрі, а решта далі намовляє Ґарета згадати про блакитнооких комсомолок.
– Бідні люди, – на мить серйознішає Ллойд Джордж, бо Джонс воліє розповідати про побачене на Донбасі. – А скажи, що б вони з нами зробили, якби в нас тут була совєтська влада.
– Вони б могли вас застрелити, сер, – відповідає Джонс.
– А що б зробили з маркізом Лотіанським?
– Ой, могли б відправити його в табір на Соловецьких островах.
– А з Ровнтрі?
– Певно, зробили б його відповідальним за совєтське шоколадне виробництво і приставили б комуністичного куратора, який би уважно за ним стежив. А коли вже витягли б із нього всі знання, то одразу б позбулись його.
Ґарет Джонс
Безтурботне товариство переходить до просторого салону, де проводить ще кілька годин.
Коли Джонс згадує про бомби зі сльозогінним газом, про які чув, що їх застосовують на російських вулицях, Ллойд Джордж жвавішає:
– Є такі місця в Лондоні, куди б я з радістю підкинув такі бомби.
– Давнінґ-стрит, 10, – вибухає сміхом Воллес Стюарт, називаючи адресу резиденції прем’єр-міністра Великої Британії і уряду Його Королівської Величності. – О так, не завадило б їх там трохи розбуркати.
Однак Джонс не втрачає серйозного тону й розповідає про небачену енергію й ентузіазм у російській комуністичній партії.
– У нас я знаю кількох міністрів, які не мають ні енергії, ні ентузіазму, – знову жартує Ллойд Джордж.
Втім у маркіза Лотіанського після розповідей Ґарета погіршується настрій. Він переймається, що невдовзі повториться шістнадцяте століття.
– Ми звикли до думки, – каже він, – що протягом одного століття може бути тільки одна велика війна. А тепер століття, у якому, можливо, на нас чекає низка релігійних воєн. Тією новою релігією буде комунізм.
Ллойд Джордж зазначає, що в цій ситуації під найбільшою загрозою перебуває Польща, але й майбутнє всієї Європи бачиться не в рожевому світлі.
Із пів на дев’яту майже до одинадцятої всі уважно слухають Ґарета Джонса. Лише колишній прем’єр-міністр, втомившись, іде спати трохи раніше. Коли він виходить, Воллес каже:
– Я ще ніколи не бачив, щоб Ллойд Джордж слухав так, як сьогодні. Зазвичай це ми весь час його слухаємо.
Ґарет Джонс
Наступного дня Ґарет Джонс одягає вільне вбрання, випиває чаю і спускається до салону. Колишній прем’єр-міністр одразу пропонує піти на прогулянку.
Вони розмовляють про міжнародні справи. Джонс стверджує, що Райсверх, збройні сили Ваймарської республіки і Третього Райху, веде таємні переговори з Червоною армією.
– Правильно, – підтакує Ллойд Джордж. – Так я і думав. Я робив би те саме, якби був німцем. Завдяки цьому Німеччина позбудеться залежності від Франції. Попри твою наклепницьку атаку на совєтську Росію, я відчуваю, що одного дня все ж щось добре з цього вийде. Звісно, п’ятирічний план провалиться. Очевидно, що ні за два, ні за три роки не збудуєш заможної Росії. Бессарабія матиме проблеми. Польща вплутується у неприємності. Поляки такі безвідповідальні. Настане час, коли ми будемо змушені взяти їхні справи у свої руки.
Під час сніданку маркіз Лотіанський ще більше занепокоєний, ніж попереднього вечора. Стверджує, що озброєння в Європі не може призвести ні до чого іншого, окрім війни. І що наближається день, коли ревізіоністи й неревізіоністи стануть одні проти одних.
Розмова переходить на внутрішньобританські теми, але не надовго, бо незабаром хтось її перериває, питаючи, чи Сталін – це велика людина.
Колишній прем’єр-міністр відповідає:
– Єдиним великим організатором, якого мала Росія, був Троцький. Майбутнє Росії залежить від того, чи з’явиться там ще одна така ж велика постать. Це Німеччина – головна перепона на шляху більшовизму, а не Польща.
Однак це не погляди колишнього прем’єра сьогодні найважливіші, вони всім відомі. Зіркою вранішньої бесіди знову стає Ґарет Джонс. Маркіз Лотіанський настільки вражений його знанням про ситуацію в Росії, що вирішує познайомити його із Джофрі Довсоном, головним редактором The Times. Уже в жовтні престижна щоденна газета друкує серію із трьох текстів Джонса зі спільною назвою «Дві Росії».
У 2019 році історію Ґарета Джонса показали у фільмі «Ціна правди». Там його зіграв Джеймс Нортон
Однак перш ніж до цього дійде, Ґарет дебютує як міжнародний кореспондент у Liberal Women’s News із текстом «Нариси з радянської Росії», а одразу ж після цього у The News Chronicle анонімно публікує репортаж «Снобізм у совєтській Росії». Картина, що вимальовується у цих публікаціях, цілком цілісна.
Автор пише:
Хто мій батько? Пролетар чи буржуй?» Як же часто росіяни ставили мені це запитання! Дебелий офіцер Червоної армії, який обіцяв відвідати мене в Лондоні, коли почнеться світова революція, весь час випитував, чи я якось пов’язаний із капіталізмом чи не пов’язаний. Коли я зізнався, що я буржуй, він почав ставитися до мене співчутливо. Пророкував мені безрадісне майбутнє, коли нарешті буде утворено Світовий Союз Соціалістичних Республік. Попри це він вирішив, що раз я більше інтелектуал, ніж капіталіст, то моя доля все ж може скластися не так погано.
Ґарет описує й інші ситуації, які переконали його, що в Росії значно більше уваги звертають на те, хто твій батько, ніж на те, хто ти сам.
У театрі він дивився виставу про затяту молоду комуністку, яка на заводі розхвалювала робітникам п’ятирічний план. Коли виробництво знизилось, вона закликала інших працювати продуктивніше. І тоді вибухнула «бомба»: один п’яний чоловік відкрив ганебний факт у біографії дівчини. Її батько був царським поліцаєм. «Вигнати її з партії», – вимагали люди. І дівчина мусила піти.
Кадр з фільму «Ціна правди» про Ґарета Джонса
У магазині побутової хімії жінка з провінції зверталася до продавчині «юна пані», а не «товаришко», чим несвідомо викрила буржуазне походження і обурила інших покупців.
– Поглянь на цих дітей, – звернулася до Джонса за інших обставин одна росіянка. – Їм не пощастило, бо їхні батьки – не пролетарі. Вони ніколи не матимуть нормального життя, не зможуть навчатися в університеті й будуть голодувати, поки спершу не наїдяться діти робітників.
Співрозмовники Джонса зазвичай розуміли, що він – іноземець, але бувало, що вони думали, ніби спілкуються із росіянином. Ґарет намагався не нотувати. Блокнот розгортав одразу після розмови, найважливіше записував із пам’яті. Він усвідомлював, що люди ризикують, критикуючи совєтську владу перед незнайомцем – у газетних текстах він не називав їхніх імен.
В одному з репортажів він пише, що в кожному ресторані висять портрети Леніна, Сталіна чи Калініна (який походить із родини селянина-більшовика і від 1919 року формально очолює державу), а пропагандистські написи закликають: «Першого травня пам’ятай про пригноблених пролетарів у капіталістичних країнах!» На заводах розвішують плакати з гаслом: «Бог і алкоголіки – вороги п’ятирічного плану». Перед державною Третьяковською галереєю можна побачити напис: «Мистецтво – це зброя у класовій боротьбі». Інший транспарант застерігає капіталістів, що революційний рух принесе їм не спокій, а війну. А в готелі «Метрополь», де завжди найчастіше поселяються іноземці, Джонс бачить заклик: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Кадр з фільму «Ціна правди» про Ґарета Джонса
Російське суспільство, – пише Ґарет, – складається з десяти відсотків керівників, зазвичай членів партії, і дев’яноста відсотків керованих, переважно розчарованих комуністами, які бояться, чи переживуть наступну зиму.
Він цитує працівника заводу сільськогосподарського обладнання: «Усе валиться. Нічого не можна купити. Ні взуття, ні одягу. Робітники на моєму заводі заробляють 80–100 рублів, а 120 – це мінімум для виживання».
Шахтар, який утік із вугільного басейну, сказав Джонсові:
Інший шахтар: «Усе наше збіжжя відправляють за кордон, щоб будувати заводи».
Ще інший: «Ми не читаємо новин, усі ж знають, що там напишуть. Я не вірю тому, що в газетах і на плакатах. Вони всі брешуть, брешуть, брешуть».
Робітниця: «За місячну зарплату на повну ставку я можу купити тарілку помідорів і картоплі, а також маленьку порцію риби. Як жити?»
Колгоспники: «Собаче життя. Вже краще було б жити під землею. Нас змусили вступити в колгосп. Найкращих людей, які могли працювати вдень і вночі, заслали на Урал і в Сибір. Їхні будинки реквізували. Яка користь із такого життя?»
Багато хто з росіян повторював: «Якби лиш Ленін був живий, усе було би значно краще».
Кваліфікований робітник: «Я боюся з тобою говорити. Ти можеш бути шпигуном».
Командир Червоної армії: «Має початися війна. Вона неминуча. Можливо, її не оголосять нам британці, але точно використають для цього інших, тих же поляків чи китайців».
Джонс розмовляв із селянами, шахтарями, останніми приватними підприємцями, священиками, чиновниками й інженерами, а також журналістами московських газет. Писав теж на підставі своїх спостережень. Зрештою черпав інформацію з інших газет і розмов з іноземними експертами. Однак рідко його тексти мали риси об’єктивного журналістського репортажу. Це радше нотатки наочного свідка чи аналіз дипломата. Одні мають форму щоденника, написаного від першої особи, інші – більш аналітичну структуру.
Перші Ґаретові статті зазвичай виходили анонімно, а автор підписаний як «Англієць, який нещодавно повернувся з Москви» або який «зумів із перших вуст зібрати думки про режим і його норми» або і «спостерігач, який вільно говорить російською і один перетнув Росію». Він не названий там журналістом, а його особу приховували найвірогідніше з думкою про ймовірні наступні поїздки в Росію.
Однак приблизно через тиждень після серії статей у The Times Ґарет оприлюднює частину свого щоденника, який він вів під час подорожі. Лондонська газета The Star публікує їх фрагментами з його прізвищем, представляючи це як «один із найвидатніших і найреалістичніших репортажів із Нової Росії».
На вулиці:
Ви навіть собі не уявляєте, яке чудове чуття дорожнього руху мають лондонці. Це можна усвідомити, коли їдеш автівкою вулицями Москви. Твій шофер мчить на неймовірній швидкості бруківкою, перехожі тікають останньої миті, як стадо баранів. Усі ходять дорогою і ніхто не звертає уваги, чи їде машина. Якщо якась проїжджає, пішоходи лаються та кричать. Аж дивно, що наша дорога не стелилася трупами.
У перукарні:
Перукар намастив мене піною для гоління і запитав російською: «У вас є бритва?» «Так, є». Він пожвавився і я почув найбільш неочікуване прохання, якого можна сподіватися від перукаря. «Ви б не продали її мені?» – прошепотів він мені на вухо. «Але ж це ви перукар. Це ви могли би продати мені бритву, а не я вам». «Мені просто потрібна нова бритва. Усі наші вже ні до чого не годяться. Не голять, тому я не можу працювати. Я – приватник. Не належу до всіх цих новомодних кооперативів, як той, із протилежного боку вулиці під вивіскою Перукарня “Дорога до нового життя”. Будь ласка, продайте мені бритву».
Кадр з фільму «Ціна правди» про Ґарета Джонса
На вулиці:
Майже всі крамниці, за винятком кількох брудних ательє, були державними кооперативами, і завжди перед нами стояли довжелезні черги жінок із кошиками в руках. «Ви тут не стояли. Ви сюди влізли», – кричала жінка з червоним обличчям на якусь худорбу. «Брехуха, я тут стою від шостої ранку», – відповіла та.
На вікні висіла табличка: «Немає молока». Трохи далі, у кооперативній м’ясній крамниці, Ґарет помітив неакуратний напис від руки: «Сьогодні м’ясо тільки малими порціями, виключно за робітничими талонами і для дітей».
На прогулянці:
«Ти чув про це? – запитав малий росіянин, з яким я розмовляв у парку. – Ти ж знаєш, що ми зараз усе механізовуємо. Усюди запроваджуємо машини. Економимо робочу силу. Наше гасло – більше механізації».
«Так, бачив приклади вашої механізації», – відповів я цілком серйозно, не усвідомлюючи, що хлопець жартує.
«Але ти точно ще не бачив місця, про яке я тобі зараз розкажу, це чудовий приклад механізації. Є великий магазин, із десятками відділів: текстильний, продуктовий. А механізація там така потужна, що в цьому величезному магазині потрібен лиш один працівник».
«І що він там робить?» – знову серйозно запитав я.
«Стоїть на дверях і повідомляє покупцям, що немає товарів».
У кооперативному ресторані:
[…] офіціант, на око 30–40 років, уважно до мене приглядався. Коли я їв гарячий і жирний помідоровий суп, за яким відстояв 15 хвилин у довгій черзі, він підійшов до мене і запитав: «Ви колись були у Нью-Йорку?»
«Ні, а що?» – відповів я.
«Мій брат живе у Нью-Йорку, і я також хотів би туди поїхати. Я намагаюся і намагаюся, але мені не дозволяють виїхати з країни. Ні мені, ні комусь іншому. Я не хочу так жити. Їжа у нас жахлива. Як було б чудово поїхати до брата в Америку».
Кадр з фільму «Ціна правди» про Ґарета Джонса
Подальші статті, також уже підписані власним прізвищем, Ґарет пише для газети The Western Mail, яка виходить у вельському Кардіффі. Вони з’являються у квітні наступного року. До цього, в опублікованому на новий 1930 рік тексті про економічну кризу того року, Джонс обмірковував, чи світ накриє шторм, чи засяє сонце. У новому циклі статей він описав п’ятирічний план як третій акт п’єси більшовицької революції, яка тримає всіх у напрузі. Першим актом був початок жовтневої революції 1917-го, другим – 1921–1927 роки, коли Ленін, а потім його наступники намагалися узгодити комунізм з елементами капіталізму. Третій – п’ятирічний план – почався в 1928 році, його метою була індустріалізація, колективізація сільського господарства й винищення до єдиного капіталістичних елементів. Селянам дозволили залишити свої хати, курей, одну корову та свиню. Земля і машини тепер були спільними, а фермери перетворювались на колгоспників. Торгівля із закордоном стала монополією уряду. Масово експортували масло, яйця, м’ясо – таке бажане зараз у Росії – а навзамін постачали машини.
В одній зі статей для The Western Mail Джонс пише:
Трактори зазвичай псуються через кілька годин використання. Це зрозуміло. Завод, щоб виконати п’ятирічку, за визначений термін має виготовити 1000 машин. Якщо не вдасться, його директора можуть арештувати, можливо розстріляти або в нього заберуть продуктовий талон. […] На залізниці СРСР панує величезний хаос. Працівники допускаються жахливих помилок. На них за це чекає смертна кара. Мільйони тонн вугілля пролежують на Донбасі, бо їх неможливо транспортувати. […] Ймовірно, багатьох комуністів нещодавно убили селяни, які захищали свої землі. Торішня масова різанина худоби і свиней у рамках стрімкої кампанії колективізації спричинила нестачу у тваринництві, яка в Росії буде відчутна роками. Через класову боротьбу в російському селі та переслідування заможніших фермерів (куркулів), вигнання, а часом і розстріли, комуністи позбавляють Росію найкращих працівників.
Ще один текст у The Western Mail він підсумовував словами: «Успіх п’ятирічного плану посилив би позицію комуністів у всьому світі. Можливо, ХХ століття буде століттям боротьби капіталізму з комунізмом».
Однак багато росіян тоді переповідають одні одним жарт: у сні Ленін приходить до Сталіна й питає, як справи в Росії. «Вона набуває блиску, – відповідає Сталін. – Наші успіхи, пов’язані з виконанням п’ятирічного плану, вражають». Ленін питає, що Сталін планує далі, коли вже виконає план. «Тоді ми почнемо наступну п’ятирічку». «До того часу, – відповідає Ленін, – усі в Росії вже помруть, приєднаються до мене й ти будеш єдиною людиною, яка зможе довести твій другий п’ятирічний план до кінця».
Довідка:
Мірослав Влеклий – польський письменник і репортер, автор репортажних книг «Я був тут. Тоні Галік», «All Inclusive. Рай, у якому секс є богом», «Рабан! Про церкву з іншого світу».
Мірослав Влеклий
Співавтор декількох репортажів, за якими створено театральні вистави «Сварка», «Листи на волю», «Бог у дім», «Львів не віддамо».
Лауреат премії «Маґеллан» у номінації «Репортажна книга» («Я був тут. Тоні Галік»), номінований на премію ім. Беати Павляк та тричі – на премію Newsweek ім. Тереси Торанської.
«Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» – це перша книжка Мірослава Влеклого, перекладена українською мовою. Переклад виконала Олена Шеремет. Публікацію книги в Україні підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».
Свої в Telegram 
