Учитель з Луганська опублікував «Переселенські хроніки». Ось як він сам проходив цей шлях
Знати, що таке війна і зустрічати кожен новий день, як останній. А потім кинути все, заради найголовніших цінностей – життя та свободи. Про це книга Тараса Кучеренка «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості» з історіями людей, які не здалися і вже в нових містах облаштовують своє життя. Автор розповів Свои про власний шлях переселенця та роботу над книгою.
Ти – до війни
Саме з цієї фрази починається роман вчителя історії з Луганська Тараса Кучеренка. Чоловік розповідає, все життя прожив в цьому місті, отримав диплом та прийшов працювати до школи.
«У нас навчалися талановиті та мотивовані діти. Вони прагнули розвиватися, розуміли, для чого це потрібно. З ними було цікаво, і ми, вчителі, знали до них підхід», - каже автор.
Здавалося б, все йде за планом. Є улюблена робота з відзнаками і перемогами, поруч кохана дружина, яка подарувала Тарасу довгоочікувану дитину. Але в 2014 році майже ідеальне життя пішло під укіс.
Тоді чоловік повертався з роботи. Проходив тією ж дорогою, в яку за годину після того влучив снаряд.
Вдома нікого не було. Жінка повезла дитину у візочку на прогулянку.
«За декілька хвилин я почув потужний вибух. Пролунав він саме там, де зазвичай гуляли жінка з дитиною. Я, наче скажений, вилетів на вулицю. Бачу, дитячий майданчик цілий, але там немає моїх. Продовжую пошуки. Виявилося, що дружина з подругою пішли на пошту. Від них метрів за 600-800 була лінія попадання».
Вже наступного дня Тарас відправив півторарічну дитину з жінкою в село під Щастям, до тещі. Сам лишився в місті, а вже за два дні директорка школи відпустила всіх у відпустку. Він поїхав до дружини, а його батьки лишилися в Луганську.
«В селі ми потрапили в окупацію. Згодом були звільнені. Але активні дії в регіоні тривали. Від нашого місця перебування до Луганська відстань в 16 кілометрів. І ця межа стала між нами і моїми батьками».
В серпні, розповідає Тарас, очікували звільнення і Луганська. Але активні бойові дії продовжувалися, через них пропав мобільний зв'язок.
«Нервів в мене вистачило на тиждень. Дуже переживав за батьків, тому рушив до них. Загострювали ситуацію і новини про ситуацію в місті. Йшлося про те, що в Луганську не було ні газу, ні води».
Приїхавши в рідне місто, чоловік його не впізнав. Каже, словами це не передати – повна розруха. Тому батьків хотів забрати з собою, але через проблеми з житлом, вирішили лишитися.
Наступного ранку Тарас рушив до своєї родини в село. І ось тут, говорить, почався справжній жах. Новообраний «народний губернатор» перекрив виїзд з міста всім чоловікам, тому йому довелося знов повернутися до батьків.
«Зв’язку не було. Передати своїм вістку ніяк не міг. Але потім дізнався, що на околиці Луганська є місце, де ловить мобільний. Я негайно рушив туди. Поруч, наче охоронець, йшов мій батько. Боявся відпускати одного. Смішно виглядало, але нічого не поробиш. Діставшись зазначеного місця, дуже здивувався. Там на пагорбі був натовп, які водили телефонами з боку в бік, намагалися зловити мережу. І це вдавалося. Так я зв’язався з жінкою».
За два тижні, коли відкрили кордони, Тарас повернувся в село, де були жінка і його дитина.
Суворі реалії нового життя
Чоловік розумів, назад дороги немає – повернутися до Луганська можна лише після його звільнення. Тому почав активно шукати роботи. Він їздив по області, зупинявся в населених пунктах, знаходив школу і питав про відкриті вакансії. Одного разу доля йому посміхнулася і чолові влаштувався одразу на три роботи. Потім почав шукати житло. 31 серпня 2014 року родина Кучеренків переїхала до міста Кремінна. З 1 вересня Тарас почав вчителювати.
«Я працював в інтернаті для дітей з родин, позбавлених батьківських прав та дітей-сиріт, в приміській школі на заміні та в сільській школі. В останній було всього дев’ять класів, в яких навчалися 32 дитини, а парти, за якими вони сиділи, були музейними».
Крім роботи вчителя історії та права, Тарас обіймав посади географа, завідувача музею, а в інтернаті – вихователя.
Фото: З архіву героя
«Цей рік був для мене справжнім куражем. Мабуть, вперше в житті зробив такий важкий вибір і зрозумів, що все треба самому витягати. За цей перший рік в мене був найбільший страх – заморозити родину. Там, де ми орендували житло, було дуже холодно. І в перервах між роботою мені доводилося утеплювати нашу нову квартиру».
Так пройшов рік. Згодом Тарас зрозумів, що в роботі не дає того результату, який давав раніше, тому на сімейній нараді прийняли рішення про переїзд до нового міста.
Поштовхом до таких змін стало професійне вигоряння. Тепер підхід до пошуку роботи змінився: Тарас почав шукати вакансії, телефонуючи в школи. Так йому вдалося працевлаштуватися до приватного ліцею в Дніпрі. Знов пошук житла і переїзд. З літа 2015 року родина живе у тут.
«Я працював в приватному ліцеї. Там був страшний досвід. Діти своєрідні, у них все є, окрім мотивації для навчання. Згодом перейшов у приміську школу, потім – у велику міську», - ділиться Тарас Кучеренко.
Тепер Дніпро став новим рідним містом для колишніх жителів Луганська. І вже в ньому дев’ять місяців тому в родині Кучеренків народилася друга дитина.
Робота над книгою
На перший новий рік після переїзду родина Кучеренків поїхала до родичів в Київ. Там Тарас зустрівся зі своїми друзями-переселенцями.
«Звичайно, ми обговорювали болючу для всіх нас тему війни. Багато з приятелів переїхав з Луганська ще до війни, тому вони переживали все з моїх слів».
За півроку Тарас Кучеренко взявся за написання книги. Для нього, каже, це стало своєрідним релаксом. До того ж, на думку чоловіка, доля дала йому своєрідну підказку, що треба писати.
«В 2018 році знайшовся покупець на нашу квартиру в Луганську. Звичайно, аби провести угоду, довелося туди поїхати. Хоча, зарікався не їхати в місто, доки там не замайоріє український прапор. Тринадцять днів, які я там пробув, привели мене у шок, я не міг про це не написати. Ти розумієш, що будинки там стоять твої, а вулиці – чужі. Відчуття дивне, від якого після повернення в Дніпро я відходив декілька тижнів».
Книга Переселенські хроніки Тараса КучеренкаФото: З архіву героя
Поступово і ця історія була перенесена на папір. В основу книги лягли три основні питання. Перше – спроба знайти відповідь і зрозуміти причини початку війни. Друге – історія життя тих, хто покинув рідні міста і тих, кому довелося лишитися на окупованих територіях. До речі, там згадуються історії та думки більше двохсот людей.
«Прототипами героїв стали жителі Донбасу, їхні історії, відгуки лягли в основу роману. Деякі імена не змінював, якщо люди публічно ділилися думками в мережах. Змінено прізвища тих, хто залишив рідних «там». Є ще одна причина зміни імен. Незважаючи на публіцистичний характер хроніки, вона – художній твір, і я не маю абсолютного права на істину і можу помилятися в розумінні людей. У першу чергу, намагався зафіксувати почуття і зміну свідомості в ці роки».
І, нарешті, третє - питання освіти і виховання, патріотизму й батьківства, кризи середнього віку та призначення людини, сенсу буття та «чоловічої» роботи в школі, гендерних та національних розбіжностей.
Книга на 400 сторінок вийшла нещодавно під псевдонімом Тугар Нінова. Її можна замовити у автора особисто через месенджер, телеграм чи вайбер 095-405-66-15. Примірник коштує 300 гривень.
Василь Трубай, письменник, сценарист, викладач: «…Автор зібрав великий матеріал спогадів і думок людей, які опинилися по обидва боки барикад... І що цікаво: аргументи цих людей подані так відверто, правдиво і яскраво, що поневолі починаєш вірити і тим, і іншим, прагнеш зрозуміти обидві сторони конфлікту, шукаєш причини його виникнення і намагаєшся передбачити подальший розвиток подій… Усі ці відчуття незнані більшості українців, а тому будуть їм цікаві».
Володимир Іщенко, кандидат наук з державного управління, представник Міжнародної організації з відновлення та розбудови миру в Луганській області: «…Такої книги ще не було. Про нас (Схід) пишуть екзотику. Або стереотипи. Ця книга – відвертий і глибинний аналіз українського Донбасу зсередини... Це певний документ, підручник, настанова суспільству, яке… зобов’язане запобігти подібним трагічним подіям у майбутньому».
Свої в Telegram 
