Перейшли на українську мову – і не пошкодували. Це історії трьох донеччан, які пояснюють чому
Коли люди, які в побуті користуються російською, вирішують для себе перейти на українську? Як на це реагують люди навколо - продавці в крамницях, колеги на роботі та рідні вдома? Свои розповідають історії трьох жителів Донецької області, які тепер спілкуються українською мовою.
Наталя Поколенко, 42 роки, Костянтинівка
«Періодично чую на свою адресу фразу: «Вы же были нормальной!»
Журналістка Наталя Поколенко почала розмовляти українською у побуті з 2014 року. Це сталося влітку, в час окупації Костянтинівці – її рідного міста.
«Я ж філолог за фахом, тому для мене не було ніяких труднощів для переходу з російської на українську».
А ще Наталя ризикнула і влітку 2014-го вдягнула вишиванку. Точніше це була біла сорочка і знизу щось вишите.
Наталія Поколенко, журналістка з Костянтинівки
«Цю сорочку я за вишиванку не вважала, але чоловік благав не вдягати, щоб уникнути проблем. І через деякий час після чоловікових благань до мене підійшов якісь дядько вже пенсійного віку і каже: «А вы не боитесь?». А я взагалі не зрозуміла, що він має на увазі. «Кого або чого мені боятися?», - питаю у нього. А він показує на сорочку з вишивкою. Я про той випадок розказала чоловікові. Гадаю, вам зрозуміло, яка була його реакція. Я продовжувала носити сорочку, правда, трохи рідше. І робила це, щоб чоловік не знав».
Окрім тієї сорочки в гардеробі Наталі було декілька справжніх вишиванок. А зараз у мешканки Костянтинівки їх вже приблизно двадцять: і для повсякдення, і на свята.
Якщо містяни майже звикли до вишиванок, бо вже багато у кого вони є, то українська мова і досі «ріже вухо».
«Звикнути до реакцій костянтинівців перший час було важко. Навіть через майже сім років я відчуваю від оточуючих осуд, зневагу. Навіть по погляду чи по виразу обличчя можу зрозуміти реакцію людини на мою українську мову. А ще періодично чую на свою адресу фразу: «Вы же были нормальной!».
Згадала Наталя випадок, який трапився восени минулого року. Вона з донькою зайшла в магазинчик, привіталася з продавчинею і попросила дещо показати з побутової хімії. А вона каже: «Вы что, репетируете?». Наталя зізнається, що завжди губиться, коли люди відверту дурню кажуть. А продавчиня уточнила, що мала на увазі: «Скоро же все будут штрафовать. Так вы репетировать начали?».
«Я стала на ці випади менше зважати уваги. А раніше дуже засмучувалася через те, що жителі Костянтинівки соромляться своєї мови, своєї культури, своєї історії. Не дивлячись на весь негатив, я і моя родина будемо продовжувати спілкуватися українською мовою».
Андрій Лоза, 37 років, Бахмут
На східного націоналіста вплинула Помаранчева революція
Андрій пробув на війні 493 дні у складі батальйону «Січ», захищаючи цілісність України. Колишнього бійця друзі називають «східним націоналістом». Українською мовою Лоза почав розмовляти ще у 2004 році.
«Я перший раз приїхав до Києва, саме тоді у розпалі була Помаранчева революція. Там і почалася моя трансформація. Чесно кажучи, думав, що буде важно, бо навколо мене усі російськомовні. Але даремно хвилювався, дуже швидко став розмовляти солов’їною мовою».
Андрій Лоза, бахмутянин
Проблема була в іншому – у сприйнятті оточуючих. Люди, як могли, показували своє невдоволення. Хтось кривив обличчя, інші – кидали фрази на кшталт «о, бандеровец в нашем городе». Люди чому не могли сприйняти той факт, що у Бахмуті, окрім російської, можна розмовляти ще іншою мовою.
«Почав носити вишиванку ще до того, як це стало мейнстрімом. Першу вишиванку купив у 2005 році. Дуже часто вдягав її, чим гнівив місцевих тітушок. Одного разу навіть довелося тікати від них, тому що любителі спортивних штанів і кепок пригрозили ножами. А ще був прецедент у нічному клубі. Комусь не сподобалася моя вишиванка і те, що я розмовляю українською. Навіть довелося викликати поліцію, приїздили два наряди».
У 2012 році Андрій очолив міську організацію Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Він вважає, що саме через активну громадянську діяльність і проукраїнську позицію його ніхто не хотів брати на роботу. І роботодавцям було все одно, скільки у Лози вищих освіт. До речі, їх 3 – дві технічні і ще психологічна.
«Мене засмучує, що в Бахмуті майже всі вивіски та вказівники російською. Часто буваю у Одесі, тут проходжу реабілітацію, то з повною упевненістю можу сказати, що тут України більше. А мало бути навпаки, бо від війни до Бахмута дуже близько».
Останній докір у рідному місті Андрій чув у серпні минулого року, коли підійшов, щоб дізнатися, за ким займати чергу до банку. На що почув від пані віком 60+ про «понаехали» і ще купу різних шаблонних слів і навіть лайливі слова на свою адресу.
Ганна Котельнікова, 54 роки, Маріуполь
Просто захотіла і зробила це – почала розмовляти українською
Ганна живе в Маріуполі, працює представником компанії, яка виготовляє медичні препарати. Каже, що вона, як і більшість земляків, з російськомовної родини. Більш того, в школі Ганна не вивчала українську мову, бо багато хворіла.
«В радянські часи батькам пропонували знизити навантаження на дитину і звільнити від української мови. Чому саме української, не знаю. Навряд це був вибір моїх батьків».
Волонтерка Ганна Котельнікова з Маріуполя
Котельнікова згадує, що переворот свідомості почався у 2014 році, з початком війни і окупації Маріуполя.
«Тоді небайдужі містяни об’єдналися і стали допомагати нашим військовим. Серед них була і я. Що ми тільки не робили: облаштовували блокпости, збирали гроші і купували форму, мішки, потім рації, біноклі, приціли і активні навушники. Сітки маскувальні допомагали робити, дівчата готували їжу, воду возили та інше. Волонтерська діяльність згодом відійшла на другий план. Я і досі не розумію, як я все це витримала, бо життєвий ритм був шалений».
Заговорити українською мовою Ганна вирішила більше двох років тому, а саме 4 вересня 2018 року. Тоді жінка навіть зробила пост у Facebook:
«Чому саме тоді виникло таке бажання? Все просто, бо вважаю мову ідентифікатором нації. З чим це було пов’язано, я і досі не можу пояснити. Просто захотіла і зробила. Чи були труднощі? Так. Здебільшого у співпраці з медичним персоналом. Якщо раніше всі друковані матеріали про нові ліки для нашого регіону виходити російською мову, то вже з 2015-го виключно українською. Деякі лікарі спочатку відмовлялися читати, бо казали, що не розуміють написане. Ще деякий час я спілкувалася українською, але бачила, що інформація засвоюється в обсязі менше половини. Бо там було багато термінів».
Намагалася знайти компроміс – спілкувалася суржиком. А потім стався випадок, після якого я знову у роботі перейшла на російську.
«Одна лікарка поскаржилася моєму керівнику на те, що вона зі мною «спілкується російською, а я їй відповідаю українською. Однак були і ті, хто вітав моє прагнення розмовляти державною мовою. Підтримували і навіть самі переходили на мову. Наприклад, лікарка з Вірменії, яка переїхала до Маріуполя ще у 90-ті, коли почалася війна у Нагірному Карабасі. Я бачила, як їй важно було, але вона просила мене повільніше говорити, щоб все розуміти. Для себе вирішила, що нервова система у мене одна і її треба поберегти».
У побуті Ганна Котельнікова розмовляє українською. А ось зі своїми батьками виключно російською, тому що вони вже старенькі і їм дуже важко «переформатуватися».
Свої в Telegram 
