Витрусили все до зернинки. Що реальні свідки згадували про Голодомор на Донбасі
За оцінками дослідників жертвами штучного голоду в 1932-1933 роках на Донбасі стало більше чверті населення. У День пам'яті жертв голодоморів публікуємо непрості спогади тих, хто його пережив і втратив родини в різних населенних пунктах сходу.
"Нас три брати було, нам по 200 грам хліба давали, тому ми вижили. А дід помер від голоду, тому що їсти не було чого"
Філарет, екс-патріарх Київський і всієї Русі-України (Михайло Денисенко). Народився у 1929 році і жив у селі Благодатне Амвросіївського району на Донеччині
Я, звичайно, всього не усвідомлював. Але, і батьки мої розповідали, і я сам цього свідок. Значить. У 32-му році урожай був. Але по селу в 33-му році і в 32-му їздили і забирали хліб. І у нашому городі виходили солдати, червоногвардійці з гвинтівками, і штиками шукали чи не сховано зерно.
Якщо – я так потім вже роздумував – це був звичайний голод, то для чого у людей забирать хліб?! Для того щоб вони помирали? Значить вони спеціально робили це, щоб люди помирали. Не тому що у них хліба не було – хліб в них був! Але ви хліб цей забирали! І не просто забирали, а вишукували, щоб не сховали!
Батькові давали по 400 грамів, а нам – по 200 грамів на душу. А дідові, який з нами був, не давали хліба. Матері давали, а дідові не давали. І нам, нас три брати було, нам по 200 грам давали, тому ми вижили, а дід помер від голоду, тому що їсти не було чого.
Я думав, як люди в нашому селі вижили. Багато померли від голоду, багато. Але більше вижило. Чому вони вижили? Тому що зерно все забрали, але овочі – картоплю – всю не забирали. Крім того, майже в кожному дворі була корова. Сіно не забирали. І тому тварин годували сіном, і було молоко. Так от цим молоком, і цими овочами, картоплею, – багато вижило.
А родина вижила так. Оскільки ми приїхали на шахту, хліб давали, то заради оцього хліба ми і вижили. А бабуся моя залишилась в селі і вона вижила за рахунок того, що були корови і були овочі. Тому вона і вижила.
"Ми дуже плакали і голодували"
Марія Філіндаш. Народилася у 1928 році, проживала у Костантинівці Мар'їнського району.
"Сусід, пухлий від голоду, вкрав у нас на горищі кусок м’яса, який мати приховала, щоб взяти у роддом"
Євдокія Куркіна. Народилася у 1923 році, проживала в селі Морозівка Міловського району на Луганщині
Сім’я складалась з 10 чоловік. Батько, мати, 3 сестри і 4 брати. Я була передостанньою дитиною в сім’ї. В сім’ї була корова, тому з голоду не вмер ніхто. Батько ще заробляв продукти харчування, так як був плотник, робив скрині, сундуки. Всі старші діти і батьки працювали в колгоспі за “паличку”, їм нічого не платили.
Одного разу брати взяли з собою в поле ступу і натовкли там зерна, зварили супи. За це їх виключили з комсомолу, викликали батька, були у нього великі неприємності. Власті забирали за облігаціїї молоко, яйця, кожу із свині. Продукти доводилося ховати, навіть закопувати, але їх шукали представники влади, знаходили і забирали. Але м’ясо не забирали.
В полі людям варили затірку. Влада нічого не давала. Вони продавали молоко і купували продукти харчування. З дубка зривали листя, сушили, товкли його і пекли оладі. Вродили у нас картопля і буряк. Цього не забирали.
Померли сусіди. Ні в колгоспі, ні на полі працювали не хотіли. Сусід, пухлий від голоду, вкрав у нас на горищі кусок м’яса, який мати приховала для того, щоб взяти у роддом, з’їв його і через два дні помер. Його закопали в заброшеному погребі, просто загорнули і все.
Голод 1946-47 був не такий страшний, тому що в колгоспі давали по 300 г хліба. А продукти у людей теж забрилали. Людей, які ховали продукти харчування, заарештовували і додому не повертали. Колоски в полі зривати не давали, були охоронці, їх називали їздчиками.
"Людей знищували спеціально, щоб боялися"
Олексій Роденко. Народився у 1924 році, жив у Новомихайлівці під Мар'їнкою
"Кушать много нельзя, а то умрешь"
Раїса Герасимова. Народилася у 1923 році, проживала в Донецьку
Ну, как мать умерла, стали побираться. Ходили, люди давали. Шкорки собирали, которые с картошки выбрасывали там. Собирали, а потом делала два приплечика, а сверху положу железячку и ото немножко она... эта вот шкурочка, она.... ой мама.
А этот заведующий кричит на нас, ругается. На чердаках спали. А потом нас этот директор наверно и забрал, в детский дом. А там по квадрату на линейку шагом марш. А там пухлые были, да.
Опухла, лицо, пухлое такое, как водянка все равно. Я ж не наелась, я только расстроилась.
- А потом оказывается, что кушать много нельзя, а то умрешь.
- Тогда я домой поеду.
- А куда ж ты домой поедешь?
Одворок поела, маленький кусочек дала, я как заплачу. Ну, я сразу не сказала, что я еще хочу. А я домой хочу.
- Ну, чего ты, Рая, побудь, побудь у нас.
Они меня часто брали. Мама с голоду умерла.
"Як зараз пам’ятаю, свій величезний живіт і такі тоненькі рученята бовталися"
Микола Локтєв. Народився у 1925 році, проживав в селі Темрюк під Волновахою
Насильницька колективізація у селі Темрюк збіглася в часі з розкуркулюванням і погромом духовності. Я був живим очевидцем, коли двома тракторами стягували з церкви хрести з куполами. Зібралось багато односельців. Одні плакали і хрестились, інші лаялися і проклинали владу – ініціаторів цього варварства. Пізніше в будівлі розгромленої церкви, зробили сховище посівного фонду одного із колгоспів, потім шкільні стрельбища. З часом святе місце перетворили в сільський туалет…
Розкуркулювання селян. c. Удачне Донецька області
Поголовна колективізація села сприяла голоду. Пам’ятаю, як батько посадив мене верхи на нашого коня і повів його на колгоспний двір. Це був січень 1932 р. Мама довго ходила на ферму годувати свого коня сіном, бо годувати скот у колгоспі було нічим. Через місяць кінь стояти вже не міг. Його підвішували на вірьовках. Весною він загинув від голоду.
Колгоспний скот годували соломою, яку знімали з дахів людських хат. На посівну виїжджали вже на коровах, І знову ще один удар! Наша корова стала працювати за коня і перестала давати молоко. Діти в селі постійно страждали на дистрофію. Як зараз пам’ятаю, свій величезний живіт і такі тоненькі рученята бовталися. Пам’ятаю не стерпне, постійне бажання чим-небудь наповнити шлунок. Їсти було нічого, я пив багато води. Від цього шкура дуже чесалася і лопалася. Було дуже важко.
"Багато людей розуміли, що голодна смерть неминуча, залишали свої убогі оселі й подавалися світ за очі"
Антоніна Таран-Шнуренко. Проживала в селі Темрюк на Донеччині
Жила я з чоловіком і трьома малими дітьми. Врожай у 1932 році був добрий. Але на трудодень дали по 100 г пшениці. Заробіток умістився в одному мішку. Та змолотила ячмінь з власного городу ще півклунка. З таким запасом збіжжя не можна дожити й до Нового року. Багато людей розуміли, що голодна смерть неминуча, залишали свої убогі оселі й подавалися світ за очі. На нашій вулиці лишилися в зиму не більше п'яти родин. Уже восени становище було нестерпним. У дітей з’явилися голодні набряки.
У селі активісти-комнезамівці, виконуючи накази влади, цілодобово з сатанинською винахідливістю й завзяттям нишпорили по оселях.
Коли у сільраді довідались, що мій чоловік влаштувався на роботу у Маріупольському порту і не бажав повертатись до села, нас виключили з колгоспу і забрали корову. Наприкінці лютого 1933 року ми покинули хату і потягли возик з дітьми до Маріуполя. Хата невдовзі була пограбована, розібрана і розтягнута комнезамівцями. Від тих часів у мене збериглася лише батьківська ікона.
"Я була найстаршою у сім’ї. Батько помер ще в перший голод"
Ганна Мофа. Народилася у 1916 році. Проживала в селі Темрюк на Донеччині
В 1929 році в селі почалась колективізація. Почали забирати корів з людського подвір’я, прийшли і за нашими. Дуже жалко було віддавати, скільки сліз пролили! І прийшлось мені іти в колгосп «Індустрія» працювати дояркою, щоб доїти своїх коров.
Мені було тоді 13 рочків. Я була найстаршою у сім’ї. Батько помер ще в 1922 році, ще в перший голод. У школі я ніколи не навчалась, так як треба було працювати, допомагати матері годувати молодшеньких діточок.
Через рік одну нашу корову повернули нам. Але за це ми повинні були здавати державі 40 кг м’яса, молока, яйця, овочі з городу. А самим, щоб прокормитися, приходилося купувати кукурудзу на елеваторі у Розівці (станція Запорозької області) і носити на своїх плечах по чотири відра в Темрюк. В 14 років я вже працювала свинаркою на свинофермі, яку організували в будинку і коморі одної розкуркуленої сім’ї.
"Під кожним деревом бачила картину: сидить чоловік пухлий, як скляний, не розмовляє, а потім на наших очах падає мертвий"
Каіра Медведєва. Народилася у 1914 році. Проживала у селі Темрюк на Донеччині
У 1932 році я поступила на шестимісячні курси при технікумі у місті Слов’янську. Там нас кой-як годували, а от на вулицях люди помирали з голоду. Під кожним деревом бачила картину: сидить чоловік пухлий, як скляний, не розмовляє, а потім на наших очах падає мертвий. Трупів було багато, їх збирали на підводи. Наш технікум знаходився близько до цвинтарю, і ми бачили, як часто там з’являлися підводи з небіжчиками. Ми запитували у педагогів, чому так багато помирає людей. Нам відповідали, що ці люди не бажають вступати до колгоспів.
В 1933 році мене послали працювати в селі Темрюк. Зустріла мене підвода на станції Розівка, і коли ми їхали в Темрюк, то села, які проїжджали, були безлюдні, хати зачинені, вікна й двері забиті, подвір’я поросли бур’яном. Наш візник пояснив, що половина людей вимерла з голоду, а хто вижив – поїхали до міста, або на шахти. А кого і на Соловки вислали як куркулів. В Темрюк приїхали – там картина: хліба немає, люди злі, Радянську владу та Сталіна проклинають. Я була комсомолкою, і мене теж посилали хліб забирати. Але ж брати було нічого. Один раз пішла і більше не ходила. Мене засуджували на комсомольських зборах, але помилували як сироту.
Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі с. Удачне Донецької області. 1933 р.
Тридцяті роки були дуже тяжкими. Колгоспи були маломіцними, діти колгоспників оставалися напівголодними, бідно одягненими, але заняття в школі не преривались. В Темрюк-російській школі навчання проходило в дві зміни. Тут вчилося більше 500 дітей.
В 1932 році головним лікарем Темрюцької лікарні був призначений Кравченко Валерій Миколайович. Він домігся, щоб при лікарні дозволили мати підсобне господарство. Воно складалося з 27 га землі, чотирьохх коней, трьох корів, свиней і овець . Кравченко завжди говорив так: я хочу, щоб мої хворі пили свіже молоко, вершки, щоб завжди було свіже м’ясо. Всі роботи в лікарні по господарству виконувались її ж робітниками. Завдяки піклуванню лікаря Кравченко і медичного персоналу лікарні багатьом темрючанам, мешканцям ближніх сіл поталанило вижити в тяжкі роки голоду.
****
У матеріалі використані свідчення очевидців від Музею голодомору, а також книги Станіслава Блєднова "Голодомор в Донбасі".
Свої в Telegram 
