«Я просив, щоб мене розстріляли». Спогади полоненого з книги «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу»
«Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих» – це збірка спогадів колишніх бранців донецьких і луганських підвалів та місцевих колоній, підконтрольних бойовикам.
Книга двох авторок Ірини Вовк і Дар'ї Бурої, що вийшла цього року, присвячена розповідям полонених – військових, журналістів, блогерів, медиків й простих місцевих мешканців, звільнених 29 грудня 2019 року. У ній йдеться про життя Донбасу до війни і під час неї, а також про тортури в полоні.
Купити книгу можна на сайті видавництва «Фоліо» та цілої низки інтернет-магазинів.
Свои.City публікують уривок із цієї збірки – спогади колишнього шахтаря, жителя Донецька Валерія Соколова. Три з половиною роки він провів у полоні, зазнавав жахливих тортур у «Ізоляції».
До війни
До війни я з батьком протягом 40 років їздив на його історичну Батьківщину – у Новгородську губернію в Росію, ми збирали матеріали про історію краю, про людей, про їхні характери і лексикон. Це все ми описували в своїх розповідях. Я публікувався на сайті «Проза.ру» і «Самиздат» під псевдонімом Анатолій Соколов. Як то кажуть, «русский мир» я знаю зсередини, знаю, що його апріорі не існує. Є світова культура, а «русского мира» немає.
Валерій Соколов з батьком
Тому, коли прийшли «русская весна» і «русский мир», я дивився на це все, як інопланетяни на проблеми індіанців в Північній Америці, я не сприймав це зовсім, для мене була дикою біганина людей з російськими прапорами. Хоча, за ідеєю, я мав би бути русофілом, адже вивчав російську мову і історію, пишу російські розповіді.
По говірці і поведінці тих людей, які хотіли вкрасти і прославитися, які були ображені, бандити ахметівські, я розумів рівень цих протестів. Ми з батьком якось ходили по площі Леніна в Донецьку, задовго до війни, років за 10 до «русской весны» і до нього підійшов знайомий чоловік і сказав: «Привет, Анатолий, скоро будем жить в другой стране». А батько здивувався і каже: «Не може такого бути, бо це можливо лише через війну, а війни не буде».
Війна
Я працював поряд з «Ізоляцією», через дорогу, чув крики, часом бачив, що там щось відбувається.
Я почав слідкувати за концтабором, бачив машини, чеченські обличчя, автоматників. Клав телефон до кишені так, щоб камера стирчала і фотографував. Намагався не надто рухатися, щоб не були розмиті фотографії. Окрім того, У мене телефон стояв в машині, я проїжджав там, де треба, і фотографував. Схему, що відбувається, я знав – там є певні машини, «ФСБешні», крадені, які в людей забирали. Оскільки я ненавиджу «русский мир», то фотографував машини з російськими номерами і номера тих, хто був у військовій формі. Коли вони потім заїжджали на український блокпост, і їх арештовували, я отримував моральне задоволення.
Я знав, що в «Ізоляції» є катівні у підвалі. І коли мене захопили, з їхніх розмов зрозумів, що у першу ж годину вони дізналися, що я сам підійшов і запропонував свої послуги.
Приміщення арт-простору Ізоляція бойовики використовують як тюрму і катівню
У кінці травня 2016 року я почав слідкувати за «Ізоляцією», а затримали мене 12 листопада. Фактично, мене арештували за те, що я сфотографував суботник на роботі, а на фото потрапив паркан «Ізоляції».
А мене не посадили, тому, що там сидів один «СБУшник», який перейшов на бік «ДНР», і він мав компромат на «Ленина» (керівник сил спеціальних операцій «ДНР»), мовляв, той займається грабуваннями і бандитизмом. Він розповідав про це в «МГБ», там йому сказали підготувати документи, він приніс їх до них, і його там арештували. У заручники взяли його дружину і тримали її в холодильнику, поки він у всьому не зізнався.
Над «Ізоляцією» головним був «Майор» – росіянин, який підписував всі документи по концтабору. Потім поставили тупого і рідкісного ідіота з позивним «Кузмич», він був підполковником, російським офіцером вищої кваліфікації, за легендою Марков Дмитро Олександрович). А про «Палыча» казали, що за постійні вбивства його поставили у розшук, і він ніби негласно керував цим всім. Він пишався тим, що в нього за ніч могло бути вісім трупів (баранів). А «Ленин» був старшим у підрозділі ССО, ми бачили як приїжджали (росіяни, спортсмени) снайпера, виїжджали на позиції – працювали по ЗСУ. Ми чули російський голос. У росіян зневага до них була. А в них до росіян.
Усі вони отримують гроші за «Ізоляцію» і їм байдужа рідна мати, вони її здадуть, тому не варто говорити про якийсь психологічний бік.
Катування
Мене одразу ж почали катувати, поламали ребра. У підвалі з мене наручники зняли і прив’язали скотчем та почали катувати. Близько до восьмої вечора мене катували «тапіком» (пускання струму від армійського телефону), шокером. Зараз сліди полишалися. Дуже жорстоко мене катували, я багато разів втрачав свідомість, були клінічні смерті.
Через те, що вони мені в ніс запихали ватку з нашатирним спиртом, уся носоглотка була уражена – так вони приводили до тями.
Потім дали поспати, а зранку зайшов «Палыч», сказав: «Гниду сбушную к стенке, есть не давать, пить не давать». Бригада, яка мене катувала, була з Воронежу. Я три доби простояв на «розтяжці» (вид катування, коли ноги на ширині плечей, а руки підняті вгору) не спав, не їв, до туалету не ходив. Коли падав, мене підіймали і знову ставили. Під кінець я вже бачив перед очима свою дружину, кричав: «Лена, я тебе люблю». Але я нікого не здав. Потім ще дивувалися: «Ого, Валера! Та ты чемпион! Никто столько не выдерживал». Стояли всі так, але стільки, скільки стояв я, ніхто не простояв за всю історію катівні.
Вони мені після «розтяжки» сказали: «Валера, ты понимаешь, где находишься, мы тебя уже решили поломать. Но у тебя есть дочка и жена в городе. Сейчас мы их привезем. Дочку изнасилуем, а жене выколем оба глаза».
Вони доводили до такого стану, що я просив, щоб мене розстріляли. Але вони цього не робили, хоча проводили над нами експерименти – били, влаштовували «розгін демонстрантів» – виводили натовпом на вулицю, наче ми йдемо на мітинг за Україну, і налітали з кийками, забивали нас по асфальту та відпрацьовували, як вчиняти з демонстрантами і всім вбити в голови, що мітингувати не можна. Ми потім по три дні відходили. Нам кидали гранати піж вікнами, розстрілювали. У них було таке «тренування»: у випадку захоплення бази, полонених розстріляти.
Найгірше для мене було, коли мені вставляли катетер в районі сонної артерії, і пускали струм, який проходив ніби через серце. І легені ніби набухали, я не міг дихати, відключався. У задній прохід вставляли катетер і пускали струм – це у них була «класика».
Я вже потім запитав у них: «Навіщо ви мене весь час били», а вони кажуть: «Вы думаете, нам интересно бить, нам сказали бить – мы и бъем». Напевно, більше для розваги. Бити головою об стінку у них називалося «вежливые люди шевелят головой».
Якось я розповів в камері, що можна приручити синичку. Якщо давати їй сало, згодом вона навчиться і прилітатиме постійно. Нічого ж поганого – синичка, хоч якась радість. Мене за це побили, півголови було синього кольору і відправили в «стакан». І разом зі мною побили за історію про синичку Ігора Куліша, Олексія Голікова і Віктора Голомозюка.
Я для себе зробив висновок, що фізично слабший, ніж морально. Зрозумів, що не зламаюся, але фізично можу загинути…
Звільнення
Мене поважали за те, що я пережив. Я сидів ні за що – паркан сфотографував. Сєпари казали, що я ідейний. «Джексон» називав мене «председателем укроповского движения Ізоляції». Вони читали мої книжки і навіть просили, щоб я написав інструкцію, «як «укропам» вижити на «Ізоляції і в тюрмах «ДНР».
29 червня 2018 року мене перевезли до СІЗО, а в серпні – на Макіївську колонію суворого режиму номер 32, місяць я був на карантині, а потім – барак №9. Коли дізналися, що я йду на обмін, начальник колонії теж з радістю говорив: «Слава Богу, что ты уже уезжаешь». Я їх там просто розривав ідеологічно!
За тиждень до обміну дружині подзвонила Лутковська (Валерія Лутковська, колишній уповноважений з прав людини та експредставниця України в Тристоронній контактній групі) і сказала, що я є в обмінному списку.
Я не ображаюсь і не шкодую про зроблене. Робив це тому, що вважав так за потрібне. Про це ми говорили з хлопцями. Ми там всі були різні, але всі особистості – хтось більше підкований, хтось менше, хтось за когось розумніший, ідеологічно могли поглядами відрізнятися, але жоден з нас не зрадив принципам: Україна для кожного була понад усе.
Під катуваннями можна було сказати, що Україна дістала або обмовити її тими словами, якими хотіли кати, але жоден з нас цього не зробив.
Валерій Соколов з дочкою
Свої в Telegram 
