Вагітна переселенка з Луганська ховається в підвалі в Бучі. І щодня чекає на евакуацію
Дарина Гулаєва (ім’я та прізвище змінено заради безпеки), яка в 2014-му році змушено втікала від війни в Луганську, перебуває на восьмому місяці вагітності. Так сталося, що війну з Росією вона застала у друзів в Гостомелі Київської області. Це в кілометрі від аеродрому, де від самого початку точилися запеклі бої.
Зараз Дарина перебуває в Бучі, де вона за місяць до війни орендувала квартиру. Це невелике містечко на відстані 30 км від Києва зараз нещадно знищується російською армією. Дарина зазначає, що події восьмирічної давності в Луганську – це "рай" у порівнянні з тим, що зараз коїться в Бучі.
Дарина Гулаєва вийшла на зв’язок зі Свои і, як то кажуть, «без купюр» розповіла про все, що їй довелося пережити. Вагітна жінка і досі перебуває у небезпеці.
Приїхала до друзів в Гостомель і в першу ніч тут висадився російський десант
До недавнього я орендувала житло в Києві, а потім вирішила переїхати за місто. Туди, де легше дихати. Обрала Бучу, але, чесно кажучи, у мене були сумніві щодо переїзду. Нібито якесь відчуття, що сюди не треба їхати взагалі. Не прислухалася до свого внутрішнього голосу.
Чоловік зараз перебуває за кордоном. Мені було сумно в новій оселі, поки ні з ким не стигла познайомитися в Бучі, тому друзі забрали до себе в Гостомель. Приїхала до них вдень 24 лютого, а вже в ночі висадився російський десант. І почалося… До того ж їхній будинок знаходиться в кілометрі від аеропорту. Гадаю, що не треба розповідати, що на цьому об’єкті всі дні коїться - постійні обстріли та бої. Це був перший шок, який я побачила в день наступу Росії. Тоді ще і уявити не могла, що попереду мене чекає.
Опинилася в Бучі – а тут нас чекали кадирівці
Ми з моїми друзями виїхали з Гостомеля, адже там не було не світла, ні води жодних комунікацій, був дуже поганий зв’язок після обстрілів. У нас була заправлена машина, ми прийняли рішення поїхати до Бучі. Спочатку переїхали до мене в житловий комплекс, а потім вирішили переселитися в приватний сектор, де у родичів моїх друзів будинок. Вранці 26 лютого ми пішли на вулицю Вокзальну думали, що там безпечніше. А вийшло так, що російські окупанти заходили в Бучу 27 лютого через центр міста та йшли на Ірпінь.
В той день батальйон кадирівців разом з білорусами проїхали через кордон України з боку Білорусі. У них усіх була задача до понеділка (28 лютого) взяти Київ та Харків будь-якою ціною, тому з Росії сюди спрямовували найдосвідченіших, наднебезпечний батальйон «для спецзавдання». Білорусів відправили на фарш. До Бучі вони прибули з боку Димера та Бородянки, тут все поруч. Розгромили центр міста, обстрілювали житлові будинки. Вони йшли на Ірпінь, а дорога проходить якраз через ту вулицю, де ми перебували. До нас вони дійшли з центра десь близько дев'ятої ранку, але далі ЗСУ їх не пустили.
Тоді вони недалеко від нас поставили бронетранспортер і по колу почали обстрілювати все, що бачили. Їм було пох*й, чи є там діти, чи є там люди в тих будинках. Росіяни брешуть, що обстрілюють тільки військові об’єкти. Насправді, це не так, я все бачила на власні очі.
Будинок на вулиці в Бучі
Поруч з нами вибухнув бензовоз, зайнявся дах будинку
Поруч з нами стояв бензовоз РФ. Снаряди, що летіли в їхню техніку, потрапили в бензовоз, яку поставили в десяти метрах від хати, де я з друзями переховувалася. Від цього стався вибух - і вогонь перекинувся на житлові будинки. У нашому зайнявся дах. Ми вискочили в підвал, хто в чому був. Я встигла схопити лише свій рюкзак, де були документи та гроші. Так 7,5 годин я з родиною друзів, серед них старенька жінка та 13-річний хлопець, просиділи в холодному підвалі. В молитвах і надії, що нас не знайдуть кадирівці й не розстріляють. Я готова була навіть з ними говорити, як з мусульманами, якщо раптом вони заглянули у підвал. Сусід, що з нами був, сказав, що п'ятеро ломилися в одну з хат, яка лишилася цілою.
Нам потім сказали: колона, яка рухалась на Ірпінь з боку Бучі, погромила половину міста, в центрі підпалила супермаркети, житлові будинки, пам’ятник афганцям розстріляла, прийнявши його за танк ЗСУ. Хлопці з місцевої тероборони сказали, що в складі колони були чеченці з білорусами, бо на нашій вулиці було 40 трупів і в них перевірили документи.
У мене посивіло волосся. Живу в моменті. Постійно молюся
Потім перебрались в будинок, на мене тричі падали шматки стелі в різних кімнатах. І в ванній кімнаті всі разом сиділи, гадали, що тут нам буде безпечно. Помилялася, ці падла дісталися і до неї. Кажу ще раз: від снаряду БТРа із літерою V на мене тричі впала стеля. Уявить мін стан після цього, враховуючи, що я на восьмому місяці вагітності. Я в 2014-му таке в Луганську не пережила. У мене половина голови сивого волосся в 34 роки.
Вони кинули техніку по вулиці, самі - в різні сторони, кого наші не встигли підбити. Ховалися поміж горілих і зруйнованих хат та дворів. Відстрілювалися автоматами, а ми сиділи і боялися, щоб на нас ще набої не посипалися згори. Десь о 17:30 нас знайшла тероборона разом із мером Бучі, який особисто прибув на руїни, щоб люди не боялися виходити з укриттів. Тоді вже пішла інформація про те, що російські окупанти можуть ходити по мирних перевдягнені, пропонувати евакуацію. Але вони шукали людей, які б мали стати для них живим щитом.
Постійно молюся. Ми зараз всі живемо в моменті, ніяких планів не будую. Хто знає, що буде через годину. На цей момент виїзд з Бучі практично неможливий через те, що тут підірвані всі мости, зірвані всі дороги, які ведуть в Київ. І це було зроблено, щоб ворог далі не пройшов. Я це чудово розумію, але мене це морально гнітить.
Я хочу поїхати, але ще повернуся, бо потрібна на своїй землі!
Тут в нашому житловому комплексі, до речі, багато переселенців з Донеччині та Луганщині. У бомбосховищі згадували 2014-й рік, всі дійшли єдиної думки - такого ніде в нас тоді не було. В 2014-му було страшно, коли по Луганську їздили БТРи з «ополченцями» та ростовськими козаками, коли нас лякали смертю за українську мову. Всяке було, але такого, що коїться зараз… Це навіть не Гаага. Я навіть не знаю, як можна в майбутньому засудити за те, що вони, звірі, з нами роблять на нашій землі.
Вже перестала рахувати дні війни. Зараз я поки ще в Бучі, але мені вкрай потрібно в лікарню. Нещодавно прочитала про евакуацію з міста. Когось вивезли з цього пекла. Мене «накриває», гормони вирують. Зі мною зараз працюють психолог і психотерапевт. Треба як мінімум зробити УЗД і дізнатися, як себе почуває дитина.
Мама, яка зараз мешкає в іншому місті, змогла додзвонитися в Київську облдержадміністрацію, яка займається евакуацією з Бучі та Ірпеня. Коли це станеться, одному Богу відомо. Якщо все вийде, планую виїхати до родичів чоловіка в Німеччину на тимчасове перебування. Але коли ми переможемо нашого ворога, я обов’язково повернуся в Україну. Знаю, що я потрібна тут, на своїй землі.
Свої в Telegram 
