Війна - страшно, але страшніше жити в «русском мире». Люди зі сходу знову переживають агресію РФ
Відчуття дежавю зараз наздогнало переселенців з Донецької та Луганської областей. Вони знову, за 8 років після окупації Донецька та Луганська, опинилися в епіцентрі війни Росії проти України. Свои поспілкувалися із земляками, які наразі перебувають в гарячих точках країни – в Києві, Ірпені, Харкові і дізналися про їхній стан, ставлення до нападу Росії та чому залишаються у своїх нових містах.
Этот текст можно читать на английском. Распространяйте за границей!
War is scary but living in the russian world is scarier. Donbas again experiences russian aggression
Донецкую землю изнасиловали, взялись за исторический Харьков
Валентина Денисенко, Горловка - Харьков
В Харькове много погибших. Очень много перепуганных. Разбивают город, ставший нам уже родным. Знаковые для города места: дом Труда, Университет Каразина, площадь Свободы, площадь Конституции, Сумская улица, Салтов и многие другие. Уничтожается инфраструктура. Мы опять ездили на ферму за зеленью (Валентина с сестрой в селе под Харьковом выращивают микрозелень – Свои). Готовится оборона города. Боевой дух высокий.
Восхищаюсь медиками: под обстрелами делают операции и принимают роды. Роженицы все прибывают и прибывают, малыши спешат родиться на свет, в подвалах проводят свои первые дни жизни.
Местные помогают с продовольствием, готовят горячие обеды для больниц и всех, кто в этом нуждается. Мой герой Таня Крохмаль и команда отпускают по 2000 порций за день. И таких кухонь еще много по Ха.
Весь Ха сгруппировался и превратился в волонтерское движение. Кто-то шьет теплую одежду, кто-то одеяла, кто-то переправляет медикаменты и продукты с западной части страны, кто-то принимает гуманитарные грузы от заграничных помощников. Я восхищаюсь, как они это делают. Если б у нас в Донецке все так скоординировались, то не было бы никаких республик.
Мы отвозим зелень на кухни, где готовят обеды для больных и раненых. Потом по магазинам, если что-то успеем купить, и домой. Добираюсь до телефона, начинаю обзвон. Все живы, все нормально?
Ближе к вечеру все вместе - я, сестра, мама и дети, гуляем с собакой - минут 10-15. А потом домой, потому что комендантский час и обстрелы.
Все городские коммунальные службы работают. Убирают завалы, восстанавливают порывы электроэнергии, водоснабжения. В квартирах есть отопление. Мусор вывозят регулярно. Пекут хлеб, развозят по магазинам. Молоко, мясо, овощи раздают волонтеры. Супермаркеты открываются и стойко выдерживают натиск тысяч покупателей. На некоторых заправках появился бензин. Приходит гуманитарная помощь. Мы продолжаем жить.
Нашу донецкую землю изнасиловали, а Ха с его исторической ценностью и сильным духом хотят запугать и растереть. Ничего у них не получиться.
Співчуваю тим, хто чує вибухи вперше, їм набагато важче
Катерина Павлова, Донецьк – Київ
Тиждень війни. У прихожій можна жити і спати краще, ніж в підвалі чи сховищі. В сховищі в перший день війни ледь не відморозила собі все і в мене заклинило шию. Тож тепер «швидко померти від ракети, лежачі під ковдрою» якось здається приємнішим, ніж від пневмонії, циститу чи чогось на кшталт, коли жодна аптека поруч не працює.
Оренда квартири вже не бісить. Якщо вгатять - не так шкода, бо не своє ж. Свою я втратила 8 років тому в Донецьку завдяки «руському міру». Шкода речі, якими тільки розжилась. Але як починати з нуля без речей і всього я вже знаю. Головне, щоб близькі поруч. І папужка. Решта - дрібниці.
Не підскакую від вибухів і сирен, які чую десяток разів на добу. Хоча ще пару місяців тому лякалась будь-яких різких звуків і фейерверків, це після Донецька. Співчуваю тим, хто чує вибухи вперше, їм набагато важче.
Вихід на роботу - найбільше свято. Бо там я корисна і це мій вклад в перемогу: ми несемо людям інформацію і добрий настрій. І ще в нас на каналі чудові люди. Бійці інформфронту, які швидко стали близькими (Катерина працює ведучою на телеканалі «Рада» - Свои).
Пишу, як можу, з позитивом, бо настрій зараз дуже важливий. Це допомагає триматись. Але знали б, як я всі 8 років чекаю, коли одному недоімперському недомірку натовчуть пику вилами, напхають ракети в дупу, підпалять і влаштують святковий салют. І яке це буде для мене особисте свято. Хоча що я таке кажу - звісно ви знаєте, це ж тепер наше національне відчуття. Слава Україні. Ми скоро переможемо!
Нет желания второй раз куда-то бежать
Ангелина Касьянова, Донецк - Ирпень
Когда мы с семьей выезжали из Донецка, мне было 11 лет. Я очень хорошо помню, как мы уезжали тогда, это была дорога в неизвестность, и осознание что нужно начинать все заново, очень страшно было.
Сейчас пошел восьмой день в Ирпене, в первый я очень сильно паниковала, я не могла поверить, что все это повторилось снова, что есть риск потерять близких мне людей. Потом у меня случился какой-то эмоциональный блок - и на утро второго дня, после ночи в подвале, страха уже никакого не было. Только злость и желание, чтобы поскорее все закончилось.
На данный момент мы дома, если гремят очень сильно, тогда уже прячемся в подвале. Он большой, там наших соседей куча, младшая сестра играет с ними, поэтому это немного скрашивает обстановку.
Рядом с нами был бой, взрывали мост между Ирпенем и Бучей, чтобы русские не прошли дальше. По сути, для Ирпеня это была одна такая горячая точка, но также самолетами попали 2 марта по жилым домам, это в нескольких кварталах от меня.
Моя мама - Дарья Касьянова, программный директор международного благотворительного фонда «СОС Дитячі містечка Україна». Видно, что она в шоке, но как стойкий оловянный солдатик снова работает, эвакуирует людей, прям как в 2014-м году.
На самом деле, мама третий день активно ищет варианты безопасного выезда из Ирпеня. Но дома мнения очень разнятся. Я для себя не вижу смысла бежать, но не хочу, чтобы сестра это все переживала. Бабушка категорически против уезжать, и я бы лучше с ней осталась.
Соседи, с которыми мы коротаем время в подвале знают, что мы переселенцы. Некоторые из них такие же, как мы, но мало у кого есть желание второй раз куда-то бежать.
Мені страшно. Але набагато страшніше жити в «русском мире»
Анастасія Степанова, Донецьк – Київ
Я живу недалеко від метро Дорогожичі. Поруч – Бабин Яр та телевежа. 1 березня у нас було гаряче. Ввечеры відбувся обстріл телевежі, п’ятеро загинули. Бомба впала на територію Бабиного Яру, там поховані жертви Голокосту, більше 100 000 киян, переважна більшість з яких була євреями. Ці удари - це з іншої реальності, за межами добра і зла.
Ми в той час були в укритті, але якраз мій чоловік пішов щось взяти вдома. І тоді був перший з трьох вибухів. Я кинулась нагору - і другий вибух застав мене на вулиці. Тоді я відчула весь спектр емоцій – від страху та безпорадності до злості та ненависті.
Зараз усвідомлюю, що завжди не любила росіян – моя чуйка мене не підвела. Була багато де за кордоном, але жодного разу там. Не дивлячись на те, що я "руська" за походженням і маю там рідних, з якими ніколи не підтримувала зв'язок.
Відчуваю відповідальність за молодшого сина, який ночує не тільки в укритті. Відчуваю гордість за старшого, який зараз знаходиться на навчанні в Ризі. Він відчув себе свідомим українцем і ходив до посольств, протистоїть там рашистам, які до нього чіпляються. І його боротьба завершилась їхнім переселенням до іншого корпусу. Відчуваю вдячність до тих, хто пропонує свою допомогу тут та з-за кордону.
А до рашистів я відчуваю презирство та зневагу. Дрібні відщепенці, слабаки і дно дна. Їхнім дітям та онукам жити тепер з клеймом фашистів в ізоляції від всього цивілізованого світу.
Ми будемо пам'ятати вічно. З неприхованою насолодою спостерігаю, як на наших очах розвалюється цей колос на глиняних ногах, видавлюється гнійний прищ. Я готова ще трішки зачекати, щоб на моїх очах створювалась історія. Для цього я і не виїжджаю з Києва, раптом пропущу момент капітуляції Росії.
Чи мені страшно? Так, але набагато страшніше жити в «русском мире».
Мені пропонували поїхати за кордон, але я буду захищати Україну
Саїд Ісмагілов, Донецьк - Київ
Наш ісламський культурний центр не працює, ми його зачинили (Саїд - муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» в Києві - Свои). Але за іншою адресою відчинили волонтерський пункт, де збираємо потрібні речі, пожертви для цивільного населення і для наших військових.
У мене було багато пропозицій виїхати в інші країни, в тому числі і в мусульманські, але я свідомо нікуди не збираюся. Я вже одного разу був вимушений кинути свій рідний дім у Донецьку і більше я нікуди не збираюся відступати. Я ступив у батальйон територіальної оборони. Я буду захищати Україну, абсолютно не планую покидати лінію фронту.
Хочу сказати, що, безумовно, Україна виїде переможцем з цієї війни. Ми станемо більш згуртованою європейською нацією. Ця війна дуже важко нам дається, але ще важчими наслідки будуть у Росії. Мені здається, що після цієї війни Росія розвалиться і припинить своє існування як цілісна держава.
На серце в мене абсолютно спокійно, для мене самого це трохи несподівано. Я думаю, що досвід вдається в знаки - досвід війни і перебування під окупацією у Донецьку в 2014 році , а потім чималий досвід капеланського служіння безпосередньо на лінії фронту. Все це сформувало в мене таке дивне дуже спокійне сприйняття усього того, що відбувається. Чомусь абсолютно не страшно, немає ніякої паніки і, навпаки, є така лють і хочеться битися, хочеться захищатись. В цілому і взагалі, настрій позитивний!
Те, кто нас убивает – омерзительные ублюдки
Яна Осадчая Луганск - Киев
Когда западные СМИ показывали карты, как Россия нападет на Украину – не верилось. Ну, как так? Представить такое сложно, чтобы с земли, где живут наши родственники, на нас летали ракеты… Уже вечером 23 февраля, когда «ЛДНР» призвали Путина ввести войска, стало стремно. Впрочем, ощущения, что таки случится беда, уже возникли после долгого обращения российского президента, где он высказал все свои обиды. Но все равно не верилось.
И вот утром 24-го я слышу взрывы, понимаю, что случилось, но своих не бужу, думаю, пусть поспят еще… Но вскоре они проснулись уже в другой реальности. Уехать мы не успели, да и не хотели. Не хочется снова с двумя сумками катить в неизвестность. Да и Киев я люблю, родным он мне стал.
Яна с дочкой в убежище
Дежавю, да. С одной стороны легче – ты понимаешь, что во время войны в подвалах не надо сидеть целый день, а только, когда реальная опасность. Но опять-таки, боишься ее недооценить. Ты уже имеешь представления о том, какие бывают обстрелы, чем бьют и откуда. Пролетит мимо или приземлится. И сирена. Моя дочь испугалась ее в 2014-м в Луганске, но потом во время мирной жизни забыла о ней. Услышав ее снова, напряглась… Ребенок войны. Тогда ей было пять, теперь - 12. Луганск она почти не помнит, а вот Киев запомнит.
Больше всего это беспокоит: мой ребенок, как и многие другие ее ровесники - человек мира, она учит китайский, любит аниме, игры, общается с детьми со всего мира. Живет в своем комфортном мире. И тут такой удар – отменяют уроки, одни друзья разъезжаются, другие сидят дома тоже под обстрелами… Чтобы отвлечься – мы шутим, играем, готовим вкусняшки из того, что можно купить в магазине и из запасов.
Несколько лет назад мне диагностировали онкологическое заболевание, сейчас я в ремиссии. Это такое наваждение – только отобьешься от одной беды, вторая идет. Но вывод один – всегда надо верить в победу. Даже если тебе говорят, ты сдохнешь, и предоставляют доказательства: не верь, человек жив, пока верит и борется. Может ли маленький народ во главе с комиком победить огромную армию оголтелых соседей? Да! Ведь мы на своей земле.
Сейчас главное ощущение – это гнев и боль. Боль за Харьков, за Киев, Мариуполь, за остальные маленькие города и поселки. Оппоненты говорят, что нам было все равно, когда бомбили Луганск – но это не правда. Разницы никакой нет, болит и кровоточит вся родная земля. Поэтому сложно будет простить им это все. Сегодня для меня русские – это Чехов, Толстой, Достоевский, Гребенщиков, а те, кто нас убивает сегодня называться русскими недостойны – они просто омерзительные ублюдки.
Как это все пережить? У каждого человека – есть огромный потенциал. Это я знаю после двух лет борьбы с раком. Нужно оставаться человеком, помогать тем, кому хуже, кто слабее. Делать свое дело по мере сил. Можно молиться. И помнить: солнце взойдет.
Свої в Telegram 
