Ось чому я вирішила залишитися в Маріуполі. Захист блокадного міста очима копа Євгенії Іванченко

В монолозі для Свои, вона розповіла про те, як колишня школа міліції стала притулком для людей, про що розмовляла вночі у підвалі з окупантом, який виявився з Донецька, і коли востаннє бачилася з рідними.

“Дуже нервувала, але прийняла заспокійливе — і взяла себе в руки”

23 лютого в мене був перший день відпустки. В цей день я сходила на масаж, йогу, прогулялася по вулицям Маріуполя і зайшла в улюблену кав'ярню. Загалом, день удався. Ввечері повернулася додому і лягла спати — відпустка ж як-ніяк.

Євгенія з колегами - поліцейськими. Фото з її архіву

Планувала спати довго і прокинутись не від будильника. Але прокинулась о 5 ранку. Взяла телефон, подивилась повідомлення. Так я дізналася, що у нас оголосили тривогу.

Одразу викликала таксі і почала швидко збиратися. Вже в машині знову взяла телефон і зрозуміла, який жах трапився в країні.

Ця новина викликала в мене страх і ненависть одночасно. Я дуже нервувала, але прийняла заспокійливе, взяла себе в руки. Бо потрібно з холодною головою робити все, що в наших силах, аби захистити рідне місто.

Всім поліціянтам запропонували евакуйовуватися в безпечне місто. Але для себе я НЕ прийняла рішення виїжджати. І для цього є багато причин

По-перше, я давала присягу українському народові. Люди залишалися в Маріуполі і мені хотілося бути корисною, допомагати їм. По-друге, поїхати і залишити батьків у місті я не могла. По-третє, колись я вже покидала Маріуполь, але все одно повернулася. Другого разу я просто не хотіла.

Серед колег частина виїхала. Скільки всього — не знаю. І зараз я найбільше пишаюся колежанками. Адже коли деякі чоловіки повиїжджали з міста, або ховалися у підвалах, вони продовжили працювати: рятували поранених, годували потребуючих та підтримували тих, хто пав духом.

“Кожен день був таким собі днем бабака”

На другий день війни ми покинули своє місце дислокації і переїхали на базу Донецького юридичного університету (колишня Школа міліції). Там ми з нуля «відбудували» управління Патрульної поліції і зробили все, аби копи могли нести службу і працювати на благо містян.

Коли починалося мародерство, намагалися його зупинити. Ми знищували алкоголь в магазинах та супермаркетах. А коли в місті став відчуватися дефіцит їжі та води, намагалися їх роздобути і нагодовувати містян

Постійно патрульні поліцейські виїжджали на місця обстрілів і рятували поранених. Роботи було дуже багато, ми працювали цілодобово - без перерви та вихідних. А місто поступово вмирало. Повна розруха, нескінченні обстріли, вогонь та втомлені, заморені страхом мирні жителі.

Кожен день був таким собі днем бабака. Обстріли були все сильнішими і частішими, а людям - все складніше. То було виживання. І ми намагалися хоч якось полегшити це.

Згодом наше нове місце дислокації стало притулком для поліцейських, їх рідних та звичайних жителів. В багатьох співробітників квартири були знищені, бомби та снаряди російські військові нещадно кидали в житлові будинки. Навчальний заклад став притулком для більше 200 людей, які перебували у підвалі.

“Нас прийшли “визволяти”, багато військових були з Донецька"

Наше місце дислокації постійно обстрілювали. Розсипався фундамент, повипадало скло. Але діватися було нікуди, ми всі залишалися в підвалі і молилися, щоб школа не рухнула.

Будівля колишньої школи міліції у Маріуполі

Важко сказати, якого саме числа це було, але в нашу будівлю було пряме влучення танку. Загинули двоє: патрульний поліцейський та викладач вогневої підготовки — колишній поліцейський. Під обстрілами колеги ховали їх прямо на території закладу.

Ввечері 15 березня ми сиділи в підвалі і почули, як на першому поверсі почалася перестрілка. Гатили з автоматів, вибухали гранати. Тоді ми зрозуміли, що нас прийшли “визволяти”. Нам було страшно, адже ми просто не розуміли, що з нами буде далі. Зайшли військові з білими стрічками на руках і сказали: “Все, ми вас врятували, виходьте та евакуюйтесь”.

Приміщення, яке стало прихистком для багатьох мешканців Маріуполя

Це було близько 20-ої години, в місті комендантська година, на вулиці темно. Не зрозуміло, куди йти та в який вогонь ти можеш потрапити. Тому нам дозволили лишитися в підвалі до ранку, а потім наголосили, що треба пішки йти до “Метро”. Там на нас чекатимуть автобуси, які вивезуть з Маріуполя.

Багато військових, які залишилися з нами в будівлі, були з Донецька. Ми з ними спілкувалися і вони розповіли, що в місті була повна мобілізація. Їм сказали: “Або ви підете воювати, або вас посадять у в'язницю”

Зранку ми вийшли з підвалу. Хлопців ретельно перевірили і всіх відпустили. Пішки ми добралися до автобусів і поїхали з Маріуполя. Але зазначу, що 16 патрульних і ще десь 50 поліцейських з інших підрозділів залишаються у полоні.

“Найбільша мрія — побачити на екрані телефону дзвінок від батька і бабусі”

Під час війни я мріяла про банальні речі. Мені хотілося прийняти ванну і кави. Звичайно, хотілося вижити, щоб перестали стріляти, а в країні був мир. Але багато про це не думала, бо ми були налаштовані, щоб максимально якісно організувати життєдіяльність містян.

Востаннє я бачила маму 8 березня — мені вдалося прорватися туди. Я пропонували їй виїхати, але вона відмовилася. А в середу я дізналася, що вона все-таки евакуювалася.

Євгенія з мамою. Фото з сімейного архіву

Про батька мені розповіли люди, які бачили його 14 березня. Він потрапив під обстріл, отримав поранення, але завдяки волонтерам вижив. Днями я побачили в інтернеті списки, де зазначено, що він, бабуся і дідусь живі. Не думаю, що вони евакуюються. Але я вірю, що вони виживуть і у них все буде добре. І зараз моя найбільша мрія — побачити на екрані телефону дзвінок від них.

Я і надалі планую продовжити працювати в поліції. Наразі збираюся їхати на західну Україну. І вже там планую надавати допомогою постраждалим від війни. Адже це моя країна і це мої люди.

Главный коп Донетчины Вершинин обратился к Зеленскому из блокадного Мариуполя. Вот что он сказал

Выезжайте. Чтобы всю жизнь не корить себя. Это призыв команды Свои к жителям востока

Ми дивилися на бомби та танкові бої в Маріуполі з вікна, як в 3D-кінотеатрі. Щоденник Каті Калюжної

Уцілілі. Ті, хто врятувався з Маріуполя, розповідають про блокаду і моторошну повсякденність війни