Ось чому я вирішила залишитися в Маріуполі. Захист блокадного міста очима копа Євгенії Іванченко
Євгенія Іванченко - корінна жителька Маріуполя. Вона начальниця відділу зв'язків з громадськістю Управління патрульної поліції в Донецькій області. Коли в рідному місті почалася війна, вона ні на мить не замислювалася про евакуацію. Каже, присягала на вірність українському народові, тому робила все, аби захистити маріупольців та свою землю.
В монолозі для Свои, вона розповіла про те, як колишня школа міліції стала притулком для людей, про що розмовляла вночі у підвалі з окупантом, який виявився з Донецька, і коли востаннє бачилася з рідними.
“Дуже нервувала, але прийняла заспокійливе — і взяла себе в руки”
23 лютого в мене був перший день відпустки. В цей день я сходила на масаж, йогу, прогулялася по вулицям Маріуполя і зайшла в улюблену кав'ярню. Загалом, день удався. Ввечері повернулася додому і лягла спати — відпустка ж як-ніяк.
Євгенія з колегами - поліцейськими. Фото з її архіву
Планувала спати довго і прокинутись не від будильника. Але прокинулась о 5 ранку. Взяла телефон, подивилась повідомлення. Так я дізналася, що у нас оголосили тривогу.
Одразу викликала таксі і почала швидко збиратися. Вже в машині знову взяла телефон і зрозуміла, який жах трапився в країні.
Ця новина викликала в мене страх і ненависть одночасно. Я дуже нервувала, але прийняла заспокійливе, взяла себе в руки. Бо потрібно з холодною головою робити все, що в наших силах, аби захистити рідне місто.
По-перше, я давала присягу українському народові. Люди залишалися в Маріуполі і мені хотілося бути корисною, допомагати їм. По-друге, поїхати і залишити батьків у місті я не могла. По-третє, колись я вже покидала Маріуполь, але все одно повернулася. Другого разу я просто не хотіла.
Серед колег частина виїхала. Скільки всього — не знаю. І зараз я найбільше пишаюся колежанками. Адже коли деякі чоловіки повиїжджали з міста, або ховалися у підвалах, вони продовжили працювати: рятували поранених, годували потребуючих та підтримували тих, хто пав духом.
“Кожен день був таким собі днем бабака”
На другий день війни ми покинули своє місце дислокації і переїхали на базу Донецького юридичного університету (колишня Школа міліції). Там ми з нуля «відбудували» управління Патрульної поліції і зробили все, аби копи могли нести службу і працювати на благо містян.
Постійно патрульні поліцейські виїжджали на місця обстрілів і рятували поранених. Роботи було дуже багато, ми працювали цілодобово - без перерви та вихідних. А місто поступово вмирало. Повна розруха, нескінченні обстріли, вогонь та втомлені, заморені страхом мирні жителі.
Кожен день був таким собі днем бабака. Обстріли були все сильнішими і частішими, а людям - все складніше. То було виживання. І ми намагалися хоч якось полегшити це.
Згодом наше нове місце дислокації стало притулком для поліцейських, їх рідних та звичайних жителів. В багатьох співробітників квартири були знищені, бомби та снаряди російські військові нещадно кидали в житлові будинки. Навчальний заклад став притулком для більше 200 людей, які перебували у підвалі.
“Нас прийшли “визволяти”, багато військових були з Донецька"
Наше місце дислокації постійно обстрілювали. Розсипався фундамент, повипадало скло. Але діватися було нікуди, ми всі залишалися в підвалі і молилися, щоб школа не рухнула.
Будівля колишньої школи міліції у Маріуполі
Важко сказати, якого саме числа це було, але в нашу будівлю було пряме влучення танку. Загинули двоє: патрульний поліцейський та викладач вогневої підготовки — колишній поліцейський. Під обстрілами колеги ховали їх прямо на території закладу.
Ввечері 15 березня ми сиділи в підвалі і почули, як на першому поверсі почалася перестрілка. Гатили з автоматів, вибухали гранати. Тоді ми зрозуміли, що нас прийшли “визволяти”. Нам було страшно, адже ми просто не розуміли, що з нами буде далі. Зайшли військові з білими стрічками на руках і сказали: “Все, ми вас врятували, виходьте та евакуюйтесь”.
Приміщення, яке стало прихистком для багатьох мешканців Маріуполя
Це було близько 20-ої години, в місті комендантська година, на вулиці темно. Не зрозуміло, куди йти та в який вогонь ти можеш потрапити. Тому нам дозволили лишитися в підвалі до ранку, а потім наголосили, що треба пішки йти до “Метро”. Там на нас чекатимуть автобуси, які вивезуть з Маріуполя.
Зранку ми вийшли з підвалу. Хлопців ретельно перевірили і всіх відпустили. Пішки ми добралися до автобусів і поїхали з Маріуполя. Але зазначу, що 16 патрульних і ще десь 50 поліцейських з інших підрозділів залишаються у полоні.
“Найбільша мрія — побачити на екрані телефону дзвінок від батька і бабусі”
Під час війни я мріяла про банальні речі. Мені хотілося прийняти ванну і кави. Звичайно, хотілося вижити, щоб перестали стріляти, а в країні був мир. Але багато про це не думала, бо ми були налаштовані, щоб максимально якісно організувати життєдіяльність містян.
Востаннє я бачила маму 8 березня — мені вдалося прорватися туди. Я пропонували їй виїхати, але вона відмовилася. А в середу я дізналася, що вона все-таки евакуювалася.
Євгенія з мамою. Фото з сімейного архіву
Про батька мені розповіли люди, які бачили його 14 березня. Він потрапив під обстріл, отримав поранення, але завдяки волонтерам вижив. Днями я побачили в інтернеті списки, де зазначено, що він, бабуся і дідусь живі. Не думаю, що вони евакуюються. Але я вірю, що вони виживуть і у них все буде добре. І зараз моя найбільша мрія — побачити на екрані телефону дзвінок від них.
Я і надалі планую продовжити працювати в поліції. Наразі збираюся їхати на західну Україну. І вже там планую надавати допомогою постраждалим від війни. Адже це моя країна і це мої люди.
Свої в Telegram 
