На людях були мітки: X – шансів нема, О – ще поживе. Що відбувалося в захопленій лікарні Маріуполя
Олена Филимонова на все життя запам’ятає ці 20 днів. Маріуполь. Два тижні без будь-яких комунікацій зі світом. Дванадцять з них – в обласній лікарні інтенсивного лікування, де Олена з чоловіком Владиславом стали полоненими російських військових.
Цей текст можна читати англійською. Поширюйте за кордоном!
X – no chances, O – might live. What was going on in the occupied Mariupol’s hospital
16 березня подружжю дивом вдалося вирватися зі знищеного міста. Зараз 28-річна Олена, яка перебуває на шостому місяці вагітності, у безпеці, і розповіла про пережите жахіття.
Планувала народжувати в пологовому, що став відомий на увесь світ
Ми - переселенці з Донецька. У 2015 році були вимушені залишити домівку й переїхати спочатку до Краматорська - слідом за Донецьким національним медичним університетом, в якому навчався чоловік. А мій Донецький державний університет управління переїхав до Маріуполя. Інтернатура Влада теж випала на Маріуполь, тому в 2016-му ми переїхали сюди.
Спочатку Маріуполь здавався сіреньким та промисловим, і саме в нас на очах місто перетворювалося на сучасне, туристичне. На красивий осередок молоді. Реконструювалося все: парки, сквери, площі, старі будівлі, пірс, дороги. Відкривали нові заклади, проводили неймовірну кількість фестивалів (один MRPL FEST чого вартий) та розважальних заходів. Місто розквітало та розвивалося неймовірними кроками.
Паралельно з навчанням в інтернатурі Влад працював лікарем-терапевтом в Обласній лікарні інтенсивного лікування. Я була адміністратором у автошколі та у вільний час займалася маркетингом у соціальних мережах. Спільним хобі, яке приносило додаткову радість та невеличкі фінанси, була організація квестів – захоплюючих спортивно-інтелектуальних ігор для молоді.
Восени минулого року дізналася про вагітність. Ультразвукова діагностика показала, що у нас буде хлопчик. Це наш первісток.
Олена та Влад. Фото з сімейного архіву
Чекаємо його в розпал літа - у липні. До речі, народжувати я планувала в тому самому пологовому будинку, який 9 березня рівняли з землею.
Уявити не могли, що буде в 100 разів гірше, ніж вісім років тому
Згадую ранок 24 лютого… я просто не могла повірити в те, що це відбувається знову. Але в той день ми ще не уявляли, що це не просто «знову» - в сотню разів гірше за те, що було 8 років тому. Віра в те, що Маріуполь захищений найкраще за всі міста України, змусила нас не поїхати відразу. Але буквально за кілька днів ми дуже про це шкодували.
Коли окупанти взяли Маріуполь в кільце, в місті зникли електропостачання, вода та мобільний зв’язок. Просидівши в квартирі декілька днів, вирішили відвідати лікарню, де працював Влад. Думали, що там потрібна допомога, є світло та можна дізнатися хоча б якісь новини.
З собою ми тоді взяли тільки портфелі з документами, ноутбуками, цінностями та запасну білизну. Були впевнені, що повернемося додому. Буквально наступного дня ситуація погіршилася, стало ще гучніше. Виходити надвір максимально небезпечно через постійні обстріли та бомбардування. Тому про повернення вже не йшлося.
«Тіло видано для поховання в братній могилі на центральному цвинтарі Маріуполя»
У лікарні весь цей час жили лікарі з сім’ями. Ми стали однією з таких родин. А ще пацієнти, які перебували в стаціонарі на момент початку війни. Їжа у нас була, всі приносили свої запаси на спільний стіл.
Мій чоловік працював у приймальному відділені доки воно було ще ціле, та у відділені терапії. Загалом усі лікарі, що перебували в лікарні, працювали 24/7. Особливо важко було хірургам та анестезіологам - зрозуміло, з якими «скаргами» зверталися люди у цей час.
До шпиталю в пошуках їжі, ліків та прихистку почали приходити люди, які все втратили. Район, де знаходиться лікарня, зазнав нищівних руйнувань, тому мешканцям просто не було куди йти.
Ну, а після того, як на пологовий скинули бомбу, до лікарні перевели ще й вагітних на 40-му тижні та немовлят. Деякі з них були в тяжкому стані. Деякі не вижили. Я цього не зможу забути ніколи!
Трупи вивозили з лікарні по 30 тіл за раз та ховали в спільній могилі. Влад виписав особисто довідку: «Тіло видано для поховання в братській могилі на центральному цвинтарі Маріуполя». Для нього це було один раз - але для заступника керівника лікарні, що їх затверджував, стало звичайною справою. Ви ж розумієте, що ці довідки просили рідні померлих. А скільки померлих були самотні, скільки взагалі не мали при собі ніяких документів?
Нагнали людей в лікарню і звідти обстрілювали район
В ніч з 11 на 12 березня стався переворот. Прокинулись ми вже в заручниках у російських окупантів. Солдати пройшлися лікарнею та оглянули всіх чоловіків. Змушували роздягатись до поясу, шукали сліди від автоматів на тілі, мозолі на ліктях. Запитали, хто є хто та що робить у лікарні. Жінок не опитували та не перевіряли.
Весь цей час ми намагалися не перетинатися з ними. Вони наполегливо попросили не пересувалися лікарнею без потреби, особливо пісня 18:00, та не виходити за її межі. А людей з вулиці, не тільки поранених, вони навпаки запрошували всередину: мовляв, тут безпечно, є їжа та вода. Так збільшували кількість живих душ у приміщенні й перетворювали нас на живий щит. Зайнявши лікарню, «визволителі» розмістили свої танки та БТРи на території медичного закладу і обстрілювали район.
Маріуполь під обстрілами. Фото - Олена Филимонова
Майже весь час ми знаходилися в темряві, світло було тільки в операційних та приймальному відділені. З кожним днем ставало холодніше - не через погоду за вікном, а через те, що цих вікон та стін ставало щодня все менше. ⠀
Обстрілів зазнала й наша лікарня. Наймасштабніший вибух стався 13 березня. Прилетіло на третій та четвертий поверхи, але уразило все крило. В цей момент ми знаходилися на першому поверсі приймального відділення. Я досі не можу зрозуміти, як нам вдалося не отримати жодних пошкоджень.
Людей у лікарні – незліченна кількість. Персонал з сім’ями, постраждалі, просто люди, яким нема куди йти. Всі перебували в коридорах та підвалах, бо в палатах на верхніх поверхах було небезпечно, а нижні – переповнені. Їжа та вода закінчуються. Ліки є в мінімальній кількості, їх принесли мародери-волонтери з аптек поруч.
Антисанітарія, сморід, темрява, холод і страх, нелюдські умови та суцільна ненависть до того, хто це зробив.
Поїхати без чоловіка для мене було гірше за смерть
Поранених багато, підвали переповнені. Російські військові через це робили «сортування» людей, вирішуючи, хто має шанс на те, щоб вижити, а хто - ні. На живих людях ставили мітки: X – шансів нема, О – ще поживе. На нас не ставили, бо ми не були поранені. Приречених збиралися перемістити до протишокової кімнати в понівечене приймальне відділення.
В цей день, 15 березня, деякі сміливці на свій страх і ризик виходили з лікарні й тікали додому пішки.
Подальшу долю людей, на яких ставили мітки з буквою Х, ми не знаємо, адже наступного дня залишили це пекло. 16 березня об’єдналися з іншими і вирішили тікати. Терпіти все це стало просто неможливо. Тому група лікарів вирішила спробувати домовитися з російськими військовими, щоб вивезти хоча б жінок та дітей. Ми просили дати нам можливість просто організовано виїхати з території лікарні колоною й залишатися цілими. У відповідь отримали: «Валяйте, езжайте куда угодно на свой страх и риск».
16 березня об 11-й годині люди посідали в автівки - точніше в те, що від них залишилося після обстрілу. Наліпили таблички «Діти», нав’язали білі хустки та вирушили. Всього було 17 машин. В останній момент ми змінили маршрут: дорога від лікарні до виїзду з міста була настільки розбита, що залишалося прориватися лише через Нікольське. Ми ризикнули, хоча нам казали, що ця траса замінована. Поки виїжджали з міста, я дивилася на руїни і плакала. Мародери виносили останні харчі зі складів, а на дорогах лежали тіла українських військових. Ми проїхали таку кількість блокпостів, якої не було в 2014 році. Вони були всюди, як ганебна демонстрація нібито їхньої влади.
Не про таку вагітність я мріяла
Я і досі не вірю, що нам вдалося врятуватися. Ще не вірю власному щастю: ми могли бути підірваними та розстріляними, в останній момент змінили маршрут. Боялися, що наших чоловіків висадять або просто не дадуть виїхати такій кількості лікарів.
Якби 16 березня не ризикнули… Не хочу навіть думати про це. Кожного дня ставало гірше, і я просто не знаю, до якого моменту ми б дотягнули і чи дотягнули би взагалі. Ці два тижні були найгіршими у моєму житті, ми майже опустили руки, надія згасала… Слів висловити все те, що відчували, просто не існує.
Як я себе почувалася всі ці дні? Фізично – відносно добре. Хвилювалася за те, щоб холод та відсутність нормальної гігієни не призвели до якихось наслідків. Ну, а морально – звісно, жахливо. Погодьтесь, не про такі щасливі дні вагітності мріє жінка. Але я все ж дуже намагалася зберігати спокій.
Зараз ми без дому, роботи та чітких планів на майбутнє. Але живі та здорові, а це вже радість. Все інше заробимо, відбудуємо, відновимо. Я в це щиро вірю. Все буде Україна!
Свої в Telegram 
