Я вижила під завалами Драмтеатру в Маріуполі. Люди благали про допомогу. Свідчення Галини Кутнякової
Галина Кутнякова з двома доньками та кішкою ховалися від бомбардувань Росії в Драмтеатрі Маріуполя. Прийшли туди за декілька годин до того, як його знищили авіабомбою. Під завалами тут загинуло більше 300 мирних жителів. Але жінка вціліла — і детально розповіла про те, що відбувалося в цьому укритті.
Цей текст можна читати англійською. Поширюйте за кордоном!
I’ve survived under the rubble of the Mariupol Drama Theater. People were begging for help
Днями родина змогла евакуюватися. Але від пережитого жаху й досі не можуть прийти до тями. Пані Галина розповідає для Свои, що коїлося в стінах драмтеатру та як вони з родиною виживали в блокадному Маріуполі.
Стріляли так сильно, що не могли вийти навіть за водою до кухні
Район, де ми жили, з чого тільки не обстрілювали. На звук я навчилася розрізняти, як падають міни різного калібру; як працює “Град” та гаубиця; відчула, що таке авіабомба. За звуком я можу зрозуміти, несе літак чотири важкі бомби чи вісім менших.
У наш будинок було два прямих влучення. Після першого в квартирі повилітали з рамами всі вікна, міжкімнатні та вхідні двері. Вирвало хвилею залізні двері у під'їзді. Другий снаряд фактично зніс у квартирі стелю. У той момент ми були в одній з кімнат, яку обставили старими дерев'яними тумбами, накрили їх ковдрами.
Маріуполь під обстрілами
Ми змогли вибратися з купи скла та каміння. Одного сусіду вбило, другого — поранило.
Ховатися в квартирі ми більше не могли. Тому пішли до сусідів у коридор. Там провели шість діб. Стріляли так сильно, що не могли вийти навіть за водою до кухні. У нас була одна пляшка та трохи печива, яке дала територіальна оборона. З кожним пострілом будинок здригався. Якось нам вдалося дістатися вікна. Побачили, що будинок навпроти загорівся. Причому вогонь охопив його так швидко, що ми зрозуміли: залишатися тут більше не можна. Тож разом із сусідами вирішили йти у сховище у Драматичному театрі.
Галина з доньками у Маріуполі до війни
Танк розвернувся і почав по нам гатити
Від знайомих та сусідів неодноразово чула, що біля драмтеатру будуть автобуси, якими евакуюють цивільне населення. Але їх не було. Люди збиралися й самі виїжджали на приватному транспорті.
До драми нас рушило шестеро: я з двома доньками та троє сусідів. Йшли пішки.
Біля “1000 дрібниць” до нас вискочив український військовий і запитав, де ці “визволителі”. Я детально все розповіла — і ми рушили. Але тоді не одразу помітили, що танки, які були біля нашого будинку, поїхали по проспекту. І впевнена, росіяни зрозуміли, що ми про них розповіли.
Фото: Reuters
Коли вибігли на відкритий простір до дитячої поліклініки, що на проспекті Миру, танк розвернувся і почав по нам гатити. Ми бігли з усіх сил у вже зруйноване приміщення лікарні. Там знайшли ледь не єдиний цілий маленький кабінет, де всі шестеро сховалися. Ми чули, що танк ще чекає на нас. Тому теж почекали і знову побігли. Але вже не проспектом. Спустилися на вулицю Італійську, а звідти все ж дісталися Драматичного театру. З собою ми несли весь запас води, їжі та ковдри.
Вціліли під завалами
Коли дісталися на місце, зрозуміли, що порівняно з нашим квадратом тут було страшенно тихо. В будівлі театру тепло. Тільки-но прийшли, нам запропонували гарячий чай. Повідомили, що о 12:00 буде гарячий обід - працювала польова кухня.
Напередодні з драмтеатру виїхали люди на 160 приватних автівках. Тому розміститися було де.
Місце собі знайшли на третьому поверсі на сходах. Нам одразу сказали, що це не кращий варіант розміщення, адже там одна стіна та вікно, яке днями вилетіло від вибухової хвилі. Його заклеїли клейонкою. Але після шести днів проживання в тісному холодному коридорі ми були задоволені теплом та можливістю випростати ноги.
Потім до мене підійшов волонтер — так ми називали людей, які вже давно були у сховищі та допомагали всім, хто приходив. Сказав, що нам дадуть ковдри та подушки. Потім він повів мене до медпункту, який знаходився біля чорного входу. Тоді я ще не розуміла (це з'ясувалося згодом) - то було найнебезпечніше місце. Моя донька Галина з сусідською дитиною Кариною були на сходах; її мати — на вулиці під колонами, батько — в фойє на першому поверсі. Моя донька Маша пішла провідати дядька, який живе неподалік театру.
З моменту нашого приходу у сховище драмтеатру минуло півтори години. Я стояла біля входу до медпункту і щось відчула. Як мені потім пояснили, авіабомба, яку скинув російський літак на театр, спочатку почала проломлювати дах. І тільки коли впала, стався вибух. Вочевидь, той перший струс я відчула інстинктивно.
У перші дні війни, коли у нас ще був зв'язок та інтернет, я дивилася відео про поведінку під час авіанальоту. Одразу згадала, що треба стрибати в пройму дверей - так і зробила. Буквально за секунду двері медпункту вилетіли, полетіла цегла. В самому кабінеті була медсестра та бабуся з дідусем, яким робили укол.
Я ще не зрозуміла, що сталося, як хлопці-волонтери увімкнули ліхтарики і почали давати команди. Вони сказали, що всі живі повинні тримати один одного за плечі, без них не намагатися нікого виймати, бо є загроза обвалу; першими повинні були вийти цілі. Вони швидко розкидали цеглини і витягли мене. На той момент мені здавалося, що я ціла, але потім побачила кров. Болю не відчувала зовсім, тому ми, схопившись, стали поступово виходити.
Всі виходи, до яких нам вдавалося дійти, були завалені. Волонтери запитали: “Хто знає план драмтеатру? Нам треба знайти основний вхід до підвалу”.
Колись моя мама працювала в театрі і я згадала, що знаю, де є вхід до сховища, що під сценою. Так ми і знайшли дорогу. Збоку Драматичного театру є чорний вхід, але він теж виявився заваленим. Швидко розібравши каміння, хлопці побачили, що коїться на вулиці. Бій там тривав, тож виходити ми не могли. Тому продовжили рух до основного підвалу, який не був завалений.
Я не могла залишатися на місці, адже на третьому поверсі була моя донька з сусідською дитиною. Поки діставалася, почула своє ім'я. То були сусіди. А за ними пробиралися Галя з Кариною. Речі дівчата кинули, але врятували нашу кішку та сусідського хом'яка. Всі білі, в штукатурці, але головне - живі. Сусідку, яка була біля колон, хвилею відкинуло в фойє на підлогу. На щастя, за декілька хвилин до трагедії жінка підмела на тому місці розбите скло. Тож значних поранень у сусідки не було, лише невеликі порізи.
Діставшись основного підвалу, волонтер Женя увімкнув ліхтарик і пішов звільняти людей з-під завалів. Хоча нас просили не виходити на вулицю, в паніці люди все одно вибігали, намагалися знайти рідних та знайомих. Ми також не змогли сидіти на місці, адже дуже переживали за доньку Машу. В момент нальоту вона була на вулиці, і я не знала, де саме. На весь голос ми гукали: “Маша!”. І тут побачили, що донька стоїть неподалік театру. Коли вона побачила, що просто немає частини драму, подумала, що нас вже немає також... Але бігала і шукала, не втрачала надії. Заходила всередину, підіймалася сходами, де ми ховалися. А весь цей час обстріли тривали, не переривалися ні на хвилину.
Хлопці тричі поверталися до драмтеатру, аби відкопати мирних
Коли ми тікали з драму і проходили повз будівлі СБУ, до нас звернулися звідти люди. Ми їм розповіли про авіаналіт та розгромлений театр. Повідомили, що там ще є жителі. І туди побігли понад десять осіб. Знаю, що потім їх обстрілювали, не давали можливості працювати.
Коли всі шестеро знову зібралися, постало питання - а куди йти далі? Вирішили, що можна пройти до філармонії, там також є сховище. До нас приєдналися ще близько 60-ти цілих людей. Інша частина побігла на залізничний вокзал. Скільки людей загинуло у театрі, сказати не можу. Але впевнена, що багато. Сотні мирних жителів.
Досить швидко ми дісталися нового місця. Вахтерка турботливо напоїла всіх, хто прийшов з драму, гарячим чаєм. Там же я зустріла хлопців, які врятували мені життя, витягнувши з-під завалу. Один з них сказав, що його контузило, другий мене впізнав.
Саме ці хлопці тричі поверталися до драмтеатру, аби відкопати мирних жителів. Знаю, що десятьох поранених вони направили до лікарні. На другий день частина театру вже вигоріла. Але ці хлопці знову пішли рятувати людей. Проте ані маріупольців, ані тіл не було. Або люди самі звільнилися, або їм хтось допоміг.
В машину на десятьох напихали по тридцять людей
Будівлю філармонії, яка стала для нас черговим сховищем, також обстріляли. Нам здалося, що росіяни прагнуть обстріляти всі місця, де ховаються люди.
У вахтерки був невеликий запас бензину. Ми швидко знайшли машину, скинулися грошима і вирішили виїжджати до блокпосту у селищі Моряків. Туди більше сотні людей вивезла та сама вахтерка. В машині, призначеній для десятьох, напихали по тридцять людей. Робили декілька рейсів.
Потім від посту ми пішки йшли 15 кілометрів до Мелекіного, де поселилися на дачі знайомих. За чотири дні знайшли водія, який за 500 гривень довіз до Ялти. 22 березня за тисячу гривень з людини нас довезли у Бердянськ. Три дні ми жили у спорткомплексі та постійно чекали на евакуацію. Так і не дочекавшись автобусів, пішли дорогою самі. Там побачили автобуси й, зрештою, дісталися Запоріжжя.
Зараз ми вирушили на захід України. Проте я вірю, що обов'язково повернуся в український Маріуполь. А поки мрію, щоб усіх росіян ми вигнали зі своєї землі. Нехай йдуть на свою рашку! А ми обов'язково відбудуємо свої міста і будемо жити у вільній країні!
Свої в Telegram 
