Не можу навіть усвідомити масштабів руйнувань. Архітекторка про післявоєнну відбудову сходу
Анастасія Пономарьова — архітекторка родом з Макіївки. Заснувавши незалежну урбаністичну агенцію у 2014-му році, вона провела багато часу на сході України в рамках різних проєктів і досліджень. Ми поговорили з нею про її рідний схід, післявоєнну архітектуру і те, як має змінитись підхід до неї.
Настя переїхала до Києва у 2009-му році, коли вступила на магістратуру до Київського університету будівництва і архітектури. Пізніше, у грудні 2010-го, вона 4 роки працювала на платформі CANactions, яка надає освіту в сфері архітектури і урбаністики. Вирішила піти у 2014-му, коли від російської окупації були звільнені перші міста сходу України. Тоді команді платформи запропонували зробити дослідження у Слов’янську, до якого Анастасія хотіла долучитися, але ідея не отримала особливої підтримки.
У 2014-му році Настя з колегами заснувала незалежну агенцію Urban Curators, яка працює у сферах урбаністики і архітектури. За 7 років свого існування вони з командою розробили і втілити низку проєктів на сході: від урбаністичних досліджень міст Донецької і Луганської області — до розробки громадських просторів у Маріуполі.
Зараз Анастасія живе у Івано-Франківську і допомагає створювати домівки для переселенців у рамках проєкту co-HATY.
“Східна риса” — бажання постійно працювати “на забій”
Якою ти згадуєш Макіївку? І як знайоме тобі місто змінилось з приходом окупаційної влади?
Про рідне місто я пам’ятаю більше хорошого — мабуть, це така специфіка пам’яті. Мені здається, що Макіївка є містом повітря, як би це парадоксально не звучало. Через велику кількість кар’єрів, шахт і заводів, навколо яких планувалися житлові квартали, забудова міста не є щільною. Тому я і згадую широкі проспекти, панорами, багато міського простору. Пам’ятаю і терикони — коли я вчилася в університеті і поверталася звідти, вони завжди були маркером того, що я під’їжджаю додому.
З окупацією міста у 2014 році я почувалася доволі безпорадно. Мені було страшно їздити туди щоб провідати батьків, адже я бачила, як змінюється ландшафт міста, як з’являються радянські прапори і російський рубль. У цілому, я була там після окупації три рази, і найважчим був найперший. Тоді я усвідомила, що не можу бути щирою з цими людьми [бойовиками так званої “ДНР”] на блокпостах, адже ця щирість спричинила б купу проблем.
Чи є в тебе яскраво виражена локальна ідентичність? Що в тобі “східного”?
Так, звичайно! (сміється). У першу чергу — це постійне прагнення свободи. Я думаю, що воно було виховане регіональним ландшафтом. Я завжди хочу мати можливість побути у відкритому просторі, безпечно прогулятися містом без якогось плану. Для мене це є продовженням навички, якої я набула в рідному місті через відсутність особливого вибору дозвілля — просто вештатися містом і досліджувати його. Інша “східна риса” — бажання постійно працювати “на забій”. Мої дідусі, бабусі й батьки постійно працювали до заходу сонця і не мали звички відпочивати ні на якісь свята. А я, навіть якщо працюю багато, все одно відчуваю провину. Бо шахтарі й металурги ж працюють більше!
До речі, я думаю, що певним чином це спрацювало у 2014-му році для розділення суспільства. Пропаганда підкреслювала відмінність людей з регіону, де через важку роботу люди були дуже виснаженими і не мали часу на якесь висловлення своєї соціальної позиції. Є дослідження, які це підтверджують (Настя посилається на дослідження львівського Центру міської історії — Свои): “вилучення” вільного часу в шахтарів та працівників заводів на протести, відпочинок, осмислення різних процесів. Це виражається і в плануванні міст — вони побудовані так, щоб люди знали лише своїх сусідів і не спілкувалися з великою кількістю людей. У спілкуванні могли б виникнути критичні думки. Окрім часу, в людей “забирали” землю. Наприклад, шахтарська хата мого дідуся мала дуже маленьку ділянку землі, а от будинок бабусі з величезним шматком землі було побудовано на свій розсуд.
Відкриттям стало те, що всі міста на сході дуже різні
Чому ти вирішила створити власну організацію?
Я усвідомила необхідність цього, коли команда відмовилась робити дослідження на сході. Це було знаком того, що не маючи можливості реалізовувати це в організації, я маю створити свою і втілювати такі “емоційні проєкти”. Я поділилася цим відчуттям з багатьма людьми з мого оточення і так знайшлися однодумці — Андрій Шуляр та Іра Яковчук, з якими ми створили організацію Urban Curators.
У певному сенсі ситуація повторилася, коли мені потрібно було тікати з Києва у лютому 2022-го року. Наша організація зараз на стадії паузи, тож коли я переїхала до Івано-Франківська, я одразу ж почала шукати собі роботу. Найбільше хотілося допомагати переселенцям.
Довідка Свои: У 2016 році організацію Urban Curators запросили до проекту “Метамісто: Схід” для проведення дослідження шести міст Донецької і Луганської області. За 30 днів дослідження Костянтинівки, Бахмута, Покровська, Добропілля, Сєвєродонецька і Лисичанська були обрані місця для тимчасової трансформації в рамках проекту. Так, у Лисичанську з’явився скейт парк “Дружба”, в Костянтинівці — простір для проведення постіндустріального фестивалю The Most Fest.
Чи ти переосмислила схід під час проекту “Метамісто”?
Абсолютно. Мені соромно, що до цього я дуже мало знала про схід і була доволі пасивним мешканцем мого міста, мало цікавилася його історією та архітектурою. Але це все радикально змінилося, коли ми почали їздити містами Донецької і Луганської області. Раніше я не так багато подорожувала навіть рідною областю, а от з професійним, дослідницьким інтересом мені захотілося зануритись в історію регіону.
Великим відкриттям для мене стало те, що всі міста на сході дуже різні: вони відрізняються виробництвом, архітектурою, навіть природою, бо десь у центрі річка, а десь — море. Хоча раніше здавалося, що схід є гомогенним.
До речі, ти часто бувала в Маріуполі? Яким тобі запам’яталося місто?
Маріуполь є справжнім містом — різноманітним, з великим туристичним, науковим та історичним потенціалом. Всередині міста відчувався контраст: можна було побачити “Азовсталь” і пейзаж в стилі фільму “Скажений Макс”, а потім подивитись в інший бік — і поспостерігати за морем та рибалками. На мою думку, коли в місті є настільки протилежні речі, ти починаєш цінувати усе хороше в ньому ще більше.
Що ти відчуваєш зараз, коли думаєш про повністю зруйноване місто?
Це настільки трагічно і жахливо виглядає, що я не можу навіть усвідомити масштаб руйнувань. У голові не вкладається, що 90% міста зруйновані. Навіть якби я змогла туди поїхати і побачити все на власні очі, мені все одно потрібно було б багато часу, щоб все це “перетравити”.
Архітекторам, які будуть відбудовувати схід, дуже важливо поважати бажання людей повернутися туди
Зараз дуже часто лунає теза, що після війни в архітекторів буде дуже багато роботи. Як ти до неї ставишся?
Якщо роботи “буде багато тільки в архітекторів”, то ми будемо стикатись з тими ж проблемами, що і раніше. Архітектори будуть нав’язувати своє бачення, яке не обов'язково буде підходити людям. Тож справжні зміни ми отримаємо лише тоді, коли до планування міст будуть долучитись культурологи, соціологи, екологи. У процесі досліджень вони будуть знаходити задачі для нас, а ми [архітектори] даватимемо рішення.
У тебе вже є досвід подібної роботи в наших військових реаліях?
У нашому проекті Co-HATY архітектурні рішення служать гуманітарним потребам. Ми подивились, як живуть переселенці у Франківську і зрозуміли, що немає потреби в транзитних кемпах — великих просторах з тимчасовим житлом, в якому люди можуть перебувати лише декілька днів. Тож ми почали реагувати саме на цей запит — де людям жити перед тим, як для них буде побудоване повністю нове житло? У нашому підході ми звертаємось до дисциплін, які я перерахувала. Але в цей же час, інший проєкт з такими ж даними, як в нас, просто їх ігнорує. Це наводить мене на думку, що для якихось архітекторів багато чого змінилося з 24 лютого, а хтось продовжує “видавати квадратні метри”.
А як взагалі відбуватиметься післявоєнне відновлення в архітектурному плані?
Думаю, що на нас чекає велике фінансування. І в тому числі, відбудова міст сходу. Але також на нас чекає велика кількість нав’язливих рішень, а нам точно не варто сліпо копіювати чужий досвід, думаючи, що він спрацює. Той же досвід відбудови Роттердаму є дуже корисним, але вже доволі старим.
Мені здається, що архітекторам, які будуть відбудовувати схід, дуже важливо поважати бажання людей повернутися туди. Це не зовсім спокійне і комфортне місце, бо країна-агресор нікуди не зникне, але люди хочуть повернутись.
Як на твою думку зміниться житло, яке ми будуватимемо?
Важливо, щоб в майбутній архітектурі втілювалися два принципи — безбар’єрність і безпека. Мають бути створені нові норми щодо підземних бомбосховищ та інклюзивності. Але архітектура — це про те, щоб урізноманітнити базове, а укриття і комфортні умови для людей з інвалідністю є саме необхідними речами. Усе-таки, я додала б до сходу більше ірраціонального: кольорів до громадської архітектури, ландшафтних проектів, оглядових майданчиків. Змінитися має і підхід до планування. Схід потрібно буде об’єднувати новими маршрутами: прогулянковими, велосипедними, розвивати туризм. Але цей регіон буде сильно відрізнятися тим, що його розбудова триватиме довше.
Фото: Facebook, Anastasiya Ponomaryova
Скільки потрібно часу на це і як має відбуватись фінансування? Чи взагалі можливо відновити Попасну, Авдіївку, Маріуполь?
У першу чергу має відбутись розмінування і врегулювання безпеки, а на це піде деякий час. Мені важко уявити, скільки це може коштувати, відштовхуючись лише від фотографій руйнувань. І навіть вони не передають масштабів. Але для відновлення після війни ідеальною і правильною була б схема диверсифікованого фінансування, де немає одного джерела. Це можуть бути гроші світового банку, репарації, інвестиції компаній, які захочуть сюди повернутись. Взагалі, я менше думаю про майбутнє ніж про те, що я можу зробити тут і зараз.
Їм треба показати житло і сказати: приїжджайте, для вас є кімната. Тому зараз я стараюся зосередити свою роботу на “створенні аргументу для виїзду”. Можливо, після війни багато людей стануть більш мобільними і постійно приїжджатимуть. Тоді в архітекторів з’явиться задача створювати житло під такі потреби. У будь-якому випадку, нам потрібно взяти на себе відповідальність і ризикнути говорити міжнародній спільноті про те, чого ми хочемо. Якщо ми хочемо повернутися в наші рідні міста, то ми маємо про це говорити. Щоб потім хтось не говорив за нас.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
