Мені 18, і вісім років я прожив в окупованій Макіївці. З 24 лютого я виходив на вулицю один раз
18-річний Микола виріс в Макіївці й не мав можливості виїхати. Він розповів про життя в окупації "ДНР" - 8 років поспіль і зараз. Зараз хлопець вимушений переховуватися від примусової мобілізації.
Буде Третя світова?
Нині мені 18 років. Народився у селищі міського типу біля Макіївки, там жив майже все життя. Останній рік мешкав у Донецьку, бо навчався там. Зараз вимушений жити у бабусі з дідусем, в селищі, та приховувати своє існування - щоб не потрапити під примусову мобілізацію.
Але спочатку розкажу, як я жив ці 8 років.
Найяскравіше пам'ятаю, як у школі у 2014-му розмовляли про війну, про те, що якщо це почнеться - буде третя світова. Коли бойові дії почались в моєму місті, батько відвіз нас до знайомих, які теж виїхали до Бердянська. Дорогу я не пам'ятаю зовсім. Поки ми були там, у Макіївці в багатоповерхівку поряд з моєю влучив снаряд. На щастя, не розірвався. Коли мати дізналася, дуже довго плакала. Потім десь в 2014-му ми повернулися - і тут вже було "ДНР", жили у бабусі достатньо довго, теж в Макіївці. Через деякий час почали стріляти недалеко від її хати. Це була якась артилерія.
Але ще тоді побачив закономірність. Кожен день, об одинадцятій годині вечора, плюс-мінус тридцять хвилин, починали стріляти. Звісно ж ми одразу лізли у підвал, бо було дуже страшно. Так тривало, доки не прилетіло на автостанцію селища, де я жив. З цього дня я пам'ятаю, як ми проїжджали її, коли знову довелося покинути місто. Ми поїхали до Запоріжжя. Там родичі моєї хрещеної віддали стару хату двом нашим сім'ям. Батьки декілька днів вимивали її. Там я трохи ходив у школу, діти до мене добре ставилися. Потім я захворів, трохи походив ще у школу, але ми повернулися до Макіївки, бо батько не зміг знайти там роботу. Коли я знову пішов у рідну школу, там було мало школярів, тож з'єднали два класи.
Фото: Instagram, @pilula.il
Не думати, а вірити
Стосовно навчання в школі в той час. Те, що пам’ятаю: у нас був "Український куточок", висів на стіні, там були національні символи, герб, гімн, рушник - це все забрали. Залишився лише великий портрет Тараса Шевченко, але і його зняли пізніше.
Далі - всі класи в школі стали російськомовними. Спочатку потроху, а далі все більше почали просувати пророссійську ідеологію, кількість годин української мови на початку не можу згадати, але у моєму 10 класі (це був 2017-2018 роки) її зовсім вилучили з навчального процесу. Натомість - ще більше російської мови. Література теж - виключно російська.
Примусові виступи на військову тематику, паради, концерти. Останні п'ять років це точно невід'ємна частина "навчання". Через те, що моя мати хотіла, щоб я завершив школу з медаллю, я вимушений був брати участь у цих заходах, незважаючи на те, що усіма шляхами я відмовлявся.
Усвідомлювати все я почав десь у класі 8-9: почав бачити розбіжності у тому, що мені "вливають" в голову вчителі. Мені завжди казали, що це Україна бомбила нас. Достатньо було просто зайти у “Вікі” і побачити, як мені здавалося, більш правдиву хронологію подій. Відтоді я вже ніколи не мав довіри до того, що мені говорять тут.
Також пам'ятаю уроки військового виховання 10-11 клас (2018-2020 роки). Тоді я дуже дивувався тому, що нам розповідають про російських військових, які тут були у 2014 році. І ніякого дисонансу це у розумі вчителя не викликало. Під кінець навчання "патріотичність" до “нової вітчизни" хлестала з усіх боків. Юнармія, паради та усе, що треба, щоб не думати, а вірити.
Патріотизм до "нової вітчизни"
Школу закінчив у 2020 році. Десь у десятому класі дізнався, що кілька однокласників параллельно навчаются в Україні, тому подав заяву на вступ і почав так само навчатися. У 2020 році мав їхати на територію України здавати ЗНО, але через карантин місцева влада закрила кордон з Україною, а я вагався, чи треба ризикувати місцевими іспитами, бо їх ставили майже день у день. На жаль, не ризикнув. Вступив у місцевий ДонНТУ на спеціальність програмної інженерії. Його закінчував мій знайомий у 2014 році, я бачив, що він гарний спеціаліст, та думав, що теж таким стану. Але я у цьому розчарувався. Деякі методички не змінювалися з 2008 року. З викладачів у цій спеціальності не залишилося гідних спеціалістів.
Ілюстрації Юлі ПілюліФото: Instagram, @pilula.il
У виші також просувався цей “патріотизм до нової вітчизни”, але тут мене ніхто не примушував брати участь. Зараз вирішив, що краще займатися самонавчанням, бо за півтора роки навчання у виші я заробив лише проблеми зі здоров'ям.
Як мій 2022 рік ?
Про напад на Україну почали говорити у грудні, але майже все моє оточення міркувало як я: влада Росії розуміє наслідки і не буде цього робити.
Перший раз почув про війська десь у грудні, але тоді у мене в голові лише навчання було. Атмосфера... Ну, я не знаю, чесно, тут завжди пригнічена атмосфера. Перед війною почали стріляти багато і гучно, але ніяких новин нормальних, нічого не було з цим.
Потім "евакуація": деякі друзі казали, що треба їхати якомога швидше, але я вирішив, що нічого не буде, і залишився. Вже вранці 25 лютого після вторгнення хлопцям з 17 років виїхати з Донецька було неможливо. Потім мобілізація і повномасштабна війна. Казали, що це на два тижні навчань, що нікуди не відправлять, лише тут будемо. З роботи та навчальних закладів людям "видавали" повістки, погрожували звільненням або відрахуванням.
Факультет, де навчався мій найкращий друг, один з перших злив своїх студентів військовому комісаріату. Друг вирішив піти, через трохи часу його відправили до Херсону. З 15 березня не з'являвся на зв'язку. Мого батька забрали, він був десь у Сумах, зараз відправили до Ізюму.
З лютого виходив лише раз на вулицю, щоб мене перевезли до бабусі. Майже всі знайомі сидять вдома, з мого оточення лише п'ять чоловіків мобілізували самостійно. Не знаю, правда чи ні, але як навчання відновили, була інформація, що студентам, які з’явилися в університеті, видали повістки і забрали на фронт.
Ілюстрації Юлі ПілюліФото: Instagram, @pilula.li
Звідки нині люди беруть інформацію в окупації?
Дід 24/7 дивиться телеканал "Россия 24". Інформація для людей, які не користуються інтернетом, йде з телевізору, звісно. Бабуся, яка володіє інтернетом, бере новини з проросійських каналів, медіа, відео, пабліків у “Вконтакті” і “Однокласники”, родичів з Росії та подібного. Більш менш сучасні люди або ізолювалися від усього цього, або дивляться телеграм-канали та сайти новин, плюс “Ютуб”. Молодь - це цілком телеграм-канали та “Ютуб”, у деяких ще “Вконтакті”.
Ті, хто не мав позиції, під впливом легких відповідей на складні запитання приймають проросійську сторону. На жаль, за 8 років все українське і все, що має сторону "за Україну", винищувалося або зневажалося. Адекватно ситуацію оцінюють або просто розумні люди, або ті, хто був за Україну ще до 2014 року. Іноді дуже хочеться, щоб люди, які перегортають факти у свою сторону та не сприймають аргументи, зникли назавжди...
Мені пощастило оточити себе більш менш розумними людьми. Тому чи багато тут тих, хто підтримує Україну, сказати не можу об'єктивно. Тут, завдяки тому, що у багатьох родичі воюють, мало хто вважає це не війною. Але все одно є ті, хто зважаючи на те, що це війна і там гибнуть їхні діти, вважають, що це все правильно і так має бути, а потім плачуть.
Як тут бути нині хлопцям
Є правило: сидіти вдома, у друзів і не з'являтися на вулиці. Точно знаю, що є можливість виїхати за хабар. Спочатку, це було $200-350. Зараз чув, \що вартість до 100 тисяч рублів. Про наслідки не маю інформації, але знаю тих, хто вже так виїхав.
Взагалі “рускій мір” на окупованій Донеччині -
це коли у багатьох магазинах швидше заплатити готівкою, а не карткою;
це коли є електронна черга для подачі документів на паспорт, поряд з нею звичайна, а з другого боку черга тих, хто дав хабар і їх викликають поза усіма чергами;
це коли вчителів кожен раз, коли вони виїжджають з "днр", допитують;
це коли алкаші, кримінальники і бидло після 2014 року стали “героями” і можуть вбити тебе просто так, і їм нічого за це не буде;
це коли у будівлі 8 років не можуть добудувати купол, але вже декілька разів змінювали плакат розміром з весь будинок;
це коли в тебе вибір - або більше ніколи не мати можливість повернутися додому, але висловлювати свою думку на весь світ, або жити тихо і бачитись з рідними.
Але "ДНР" - це, на жаль, Донецьк і багато інших міст та селищ, яким не пощастило опинитися у окупації. Тут у багатьох дім і сім'я, яку вони покинути не можуть, друзі і відносно стабільне життя. Для того, щоб залишити це все, потрібна велика сила, якої у багатьох немає.
Наостанок, я хочу сказати, що якщо ви щось хочете зробити, але боїтеся змін, - краще спробувати. Щоб вас ніколи не зачепила війна та завжди переслідувала свобода. Хай щастить.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
Свої в Telegram 
