Почуйте голоси українських журналістів зі сходу. Зараз вони — форпост свободи слова
Координаторка Свои.Сity Гаяне Авакян взяла участь в засіданні "Функціонування демократичних інститутів в умовах кризи", яку організувало Польське представництво ОБСЄ та Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини. Це текстовий варіант її виступу на одній з подій форуму про роботу журналістів зі сходу в умовах війни Росії проти України.
Коли нас запросили на цю подію, я довго вагалася, чиїм голосом я сьогодні маю стати.
Можливо, мені треба бути голосом свого рідного міста - Бахмута, що на Донеччині. Для мене війна Росії проти України почалася в 2014-му, коли три місяці поспіль місто здригалося від проросійських мітингів, фейкових референдумів та пропаганди. Робота в умовах окупації стала серйозним викликом. Моє місто залишилося під контролем України, але тоді я втратила свій Донецьк. Зараз війна для мене продовжується - на Бахмут скидають авіабомби та ракети. Зараз я із жахом спостерігаю, як міста сходу, про які ми чотири роки поспіль робили репортажі та в яких шукали агентів змін, розповідали про розвиток і реформи, стирають з лиця землі. Маріуполь. Волноваха. Рубіжне. Попасна. Сєвєродонецьк. Краматорськ. Ми залишаємося голосами цих скалічених російською агресією міст України.
Можливо, я маю стати голосом Каті, Марини, Ані, Інеси. Це мої колеги, вимушені переселенки з Донецька та Луганська. Вони будували нове життя у Маріуполі, Харкові, Сєвєродонецьку, Києві. Через загрозу для життя вони не могли залишатися у окупованих містах, через загрозу для життя - в містах з активними бойовими діями.
Найбільше боліло за Катю - майже місяць ми не мали з нею зв’язку в блокадному Маріуполі. Але на щастя їй вдалося виїхати разом з півторарічним сином. Всі вони - Катя, Марина, Інеса, Аня - зараз документують історії тих, хто постраждав від російської агресії. Часом навіть мені, редактору, важко читати ці історії без сліз.
Можливо, я маю стати голосом Олени. Нашої колеги з локального медіа на Луганщині у місті, зараз окуповане Росією. Кілька тижнів тому ми отримали повідомлення про те, що членів редакції арештували і утримують у підвалах місцевого СІЗО. Під загрозою ув’язнення на 15 років або розстрілу від них вимагають співпрацювати з окупаційною владою. Виїхати з міста для неї вже неможливо.
Можливо, я маю стати голосом Олександра Махова. Журналіста-телевізійника з Луганська. Вдруге за вісім років він залишив професію та пішов добровольцем на фронт. Невдовзі він планував одружитися зі своєю нареченою. Але 4 травня загинув під обстрілами на передовій.
Можливо, я маю стати голосом Павла та Ярослава. Це редактори локальних сайтів Попасної та Волновахи. Такий парадокс - міста майже вщент зруйновані артилерією та авіацією, а евакуйовані команди досі продовжують працювати - допомагають своїми текстами тим, хто виїхав, і тим, хто залишився, щоб пережити цю війну.
Враховуючи все, я хочу зробити акцент на безпеці журналістів, які зараз продовжують виконувати свою роботу в безпрецедентних умовах, з великим ризиком. Ми солідарні з колегами, які зазнали переслідувань, катувань, нападів та навіть вбивств. Росію мають зупинити.
Зараз, в умовах війни, ми як медіа маємо бути голосом тих, хто кричить від болю. Ми хочемо залишитися форпостом вільних людей. Форпостом свободи слова, яку ми забрали разом із собою у своїх валізах, коли залишали рідні міста і наш рідний схід. Скільки зможемо, ми будемо публікувати історії, які стануть новою історією боротьби України за свою свободу.
Свої в Telegram 
