Я – донька Тайри. Настав час врятувати маму з полону російських окупантів
Матір Анни-Софії Пузанової понад два місяці знаходиться в полоні. Юлія Паєвська, позивний «Тайра», перш за все відома як волонтерка та парамедик. 16 березня на блокпосту в селищі Мангуш під Маріуполем бойовики «ДНР» затримали її разом із водієм. Анна-Софія розповіла Свои про маму та мрії після перемоги України.
Арестович шукав інструктора. Ним стала моя мама
У мене подвійне ім’я, просто батьки не могли домовитися, як мене назвати. І через деякий час знайшли компроміс, кожен обрав ім’я, яке сподобалося: татусь був за Анну, матуся – за Софію.
Тайра з Анною-Софією
Мені 19 років. Після школи за сімейними обставинами не змогла продовжити навчання, але в майбутньому хочу вивчати психологію. Зараз займаюся бразильським джиу-джитсу та стрільбою з лука. Люблю музику, найбільше подобається хард-рок, блюз, блюз-рок та джаз. Вмію грати на електрогітарі, басу, піаніно, також співаю. Мені було 11 років, коли сталася Революція Гідності.
Мені було 11 років, коли сталася Революція Гідності. Мама була активісткою Майдану: спочатку примкнула до охорони, не забувайте, що у неї 5 дан айкідо, а трохи пізніше доєдналася до парамедиків.
В інструкторки тактичної медицини мама потрапила випадково. Тоді не такий відомий, як зараз, Олексій Арестович шукав інструктора для свого проєкту «Народний резервіст». Їхній спільний друг запросив маму. І вона вже за два тижні підготувала власний курс тактичної медицини. Без перебільшення скажу, що навесні 2014-го в Україні таких ще не було. За два роки мама вперше поїхала на фронт як парамедик та керівниця підрозділу «Ангели Тайри».
Тайра на тренуваннях Фото: з архіву Анни-Софії Пузанової
Чесна. Вольова. Мудра
Спочатку мама багато часу була вдома, на Донбас їздила щомісяця десь на тиждень або на два. У 2020 році ситуація кардинально змінилася - я її тоді майже не бачила, мама приїжджала на 7-10 днів за кілька місяців і знову поверталася на фронт. Але зв’язок підтримували постійно: дзвінки, повідомлення в месенджерах або через тата.
Звісно, я розуміла всю небезпечність її дій, але одночасно і те, що робить мама велику справу. Я завжди пишалася матусею. Погодьтеся, не кожна жінка може кинути все і допомагати людям в гарячих точках. Матуся – чесна людина, дуже вольова. І мудра. Можливо не завжди знає, що порадити, але буде намагатися знайти відповідь. Схильна до допомоги та наставництва.
Звісно, я сумувала за мамою, але я як і вона, людина досить самостійна, могла собі дати раду в будь-якому випадку. А коли вже було нестерпно або дійсно хотілося почути поради, тоді йшла до тата. Він взагалі мій найкращий друг по життю. Я його дуже люблю. Можна сказати, що весь цей час він був для мене не тільки батьком, але і матір’ю.
Мене відправила за кордон, а сама поїхала на Донбас
14 лютого, тобто за десять днів до повномасштабного вторгнення, мама відправила мене за кордон. А сама 21 чи 23 лютого, точно не пам’ятаю, поїхала на базу «Ангели Тайри» до Широкіного, щоб бути напоготові допомагати людям. Вона мені казала, що є ймовірність повномасштабного вторгнення. Гадала, що це буде більш загострена ситуація на сході, вона не могла передбачити війну по всій країні.
Тайра, 26 лютого 2022 рокуФото: з архіву Анни-Софії Пузанової
Всі ці дні, з 24 лютого по 14 березня, ми підтримували зв’язок. Не кожного дня вдавалося поговорити. Але розмовами то назвати не можна. «Привіт, як справи? У мене нормально, а у тебе?» Ось і все. Бо 5 березня зв’язок зник і їй доводилося їздити на якусь конкретну точку, де ловив мобільний сигнал.
Пам’ятаю одну з розмов. Вона була найдовшою за ті дні. Тривала десь хвилин п’ятнадцять. Якщо не помиляюся, це було на четвертий або п’ятий день війни. Тоді мама знаходилася у шпиталі. Годинник показував десь пів на другу ночі. Вона від втоми валилася з ніг, шукала в госпіталі місце, де можна кілька годин поспати, хоча б сидячі. З її слів я зрозуміла, що приміщення госпіталю було настільки забито пораненими. Ми розмовляли про все й одночасно ні про що.
Крайня світлина ТайриФото: www.facebook.com/julia.paevska
Всередині мене безсилля та гнів
Ще вранці 16 березня зрозуміла, що мама вже дві доби не виходила на зв’язок. І я замислилася: або у неї немає часу, щоб подзвонити, або щось сталося. А вже вечері того ж дня подруга відправила скрін статті, де було написано, що маму захопили в полон. Це була ще неофіційна інформація. Згодом її підтвердили спільні друзі з фронту. І мене в одну мить накрило лютим гнівом.
Я вся була сповнена злістю на російських солдатів. Ви прийшли в мою країни, нищити її, вбиваєте ні в чому неповинних людей і тепер ви в мене забираєте маму. Хто вам дав на це право? Цей гнів я в собі відчуваю навіть зараз, хоча вже пройшло два місяці. А ще безсилля, бо ніяк не можу допомогти своїй рідній людині.
Хоча мама з самого дитинства готувала мене до того, що з нею може щось трапитися. І мене важко розчулити до сліз, цим я схожа на маму. Тому, коли побачила відео з її нагрудної камери, то скоріш зраділа.
Це відео дає мені надію на те, що якомога більше людей у всьому світі зможуть дізнатися про нещодавні події в Маріуполі. А ще ця унікальна зйомка - пряма відповідь на російську пропаганду. Також розумію, що відео можна перекрутити й воно спрацює проти нас. Але для мене було важливе побачити цей запис.
Розповідаю світові про матусю
Зараз я і досі знаходжуся закордоном, але дуже скоро збираюся приїхати до Києва, провідати батька, міцно обійняти його. Недовго планую бути вдома, у мене в Європі зараз важлива місія: їжджу по різних країнах і виступаю як активістка, представляючи інтереси матусі та інших полонених жінок. Вже була у штаб-квартирах ООН у Відні та Брюсселі, виступала перед представниками Європейського парламенту, зустрічалася з деякими політиками.
Анна-Софія в Римі під час своєї місії
А ще їздила в Гаагу на міжнародні змагання InvictusGames. До Ігор Нескорених мама готувалася понад два роки, мала змагатися у трьох видах – стрільбі з лука, плаванні й паверліфтингу. Але міжнародні змагання у 2020 та 2021 роках скасували через пандемію коронавірусу. До речі, у неї є дві медалі з цих змагань: у 2019 році мама ще бувши військовослужбовцем завоювала золото із плавання та бронзу зі стрільби з лука.
Українська команда InvictusGames собі за мету поставила дипломатичний зв’язок зі світом, розповсюдження інформації про полонену Тайру, про війну в нашій країні, яку розв’язала Росія. А спортивні змагання вже відійшли на другий план.
Після перемоги відкриємо кав’ярню
З початком повномасштабного вторгнення для мене головною справою стала боротьба з російською пропагандою. Інколи іноземці не дуже розуміють, що в Україні реально коїться, бо більше черпають інформацію від російських пропагандистів. Я кожного разу до світової спільноти намагаюся донести, що мама не є військовослужбовцем. Вона – цивільна людина, волонтер-парамедик. І те, що російська сторона тримає її у полоні, є порушенням прав людини. Розповідаю світові, що мама сама рятувала та інших навчила рятувати, стільки років ризикувала собою, щоб в інших людей все було гаразд і вони вижили. І зараз настав час врятувати її з полону.
Тайра в Маріуполі
Наприкінці війни ми збиралися відкривати власну кав’ярню, такий собі маленький родинний бізнес. Я взагалі-то вмію варити каву, непогано знаюся на цій справі. А ще люблю спілкуватися з людьми. І матуся обожнює каву. А ще ми говорили про те, що коли настане мир, продовжимо займатися спортом – ходити на тренування зі стрільби з лука та бразильського джиу-джитсу. Не втрачаю надію, що все це буде…
Свої в Telegram 
