Люди в залі плакали. Ірина Прудкова про “Маріуполіс 2” у Каннах та вбивство режисера Кведаравічюса

Кінематографістка Ірина Прудкова прийняла рішення їхати з Маріуполя одразу ж як впала перша ракета. Вони з родиною забрали родичів і поїхали до Львова без речей. Із собою взяли лише два ноутбуки і жорсткий диск. Усі нагороди, статуетки, дипломи і архіви Ірини згоріли в її квартирі. Жінка 12 років працювала на каналі “Маріупольське телебачення”, знімала власні фільми і активно допомагала військовим на фронті. Проєкти, в яких брала участь Ірина, були представлені на Берлінському, Венеційському, а тепер і Каннському кінофестивалях.

Зокрема, вона працювала у команді документальної стрічки “Маріуполіс” литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Режисера жорстоко вбили російські солдати у 2022 році, коли він повернувся в Маріуполь, щоб зняти другу частину фільму. У форматі монологу Ірина розповіла про долю стрічки.

Перший “Маріуполіс”

У 2015 році я звільнилася з телеканалу “Маріупольське телебачення”, коли керівництво закрило мою програму розслідувань і запропонувало перейти на новини. Вони не дозволили випустити мій матеріал про грека Евтіхідіса, який працював у ОБСЄ і передавав інформацію російській стороні, тож я вирішила піти. У той же день, коли я звільнилася, мені подзвонив Мантас Кведаравічюс (литовський режисер, який зняв фільм “Маріуполіс” — Свои). Через мене він хотів вийти на наших військових, адже я постійно волонтерила на фронті, але врешті запитав: “Ви поїдете з нами на зйомки?”. Я одразу ж погодилася.

Спочатку Мантас мав таку концепцію: він хотів показати людей, які живуть в поселенні Сартана за 17 кілометрів від Маріуполя, а головною героїнею мала стати місцева скрипалька Марина Архіпова. У принципі, потім він так і зробив. Але в процесі зйомок я познайомила його з моєю родиною, і так він вирішив, що героїнею фільму також має стати моя старша дочка Альбіна — вона потрапила під обстріл мікрорайону “Східний” у січні 2015 року. У фільмі вона навіть виходить заміж.

Ірина з Мантасом у 2015 роціФото: Особистий архів

Усі інші режисери знімали Маріуполь не так, як Мантас — їх цікавила війна, а не люди на цій війні. Антрополог за освітою, він ставився до цього зовсім інакше. Якимось чином Мантас відчував, що Маріуполь стане символом справжнього опору не тільки для сходу і України, а і для всього світу. Тож він хотів заявити про це місто. Командир батальйону імені Шейха Мансура Муслім Чеберлоєвський говорив, що ніколи не бачив такого сміливого режисера, як Мантас. Під час найсильніших обстрілів він завжди йшов попереду з камерою, щоб все знімати.

Небезпека не могла його зупинити

Одразу ж після 24 лютого 2022 року Мантас подзвонив мені й сказав, що вони з дружиною Анною вирішили поїхати до Маріуполя і зняти другу частину фільму, бо “це вже зовсім інша війна”. Тоді я вилаялася на нього, але погодилась зробити все можливе, аби він потрапив до Маріуполя (на той момент Ірина з родиною вже була у Львові — Свои). Ми з родиною придумали історію, що він їхав до міста з гуманітарною місією. У Польщі ми набили мікроавтобус мого племінника гуманітаркою і дали Мантасу список людей, яким вона була потрібна. А коли ми прощалися, у мене промайнула думка, що я більше його не побачу. Думаю, Мантас повністю усвідомлював масштаби цієї війни, але небезпека не могла зупинити таку людину, як він.

Мантас і його дружина Анна перед від'їздом до МаріуполяФото: Особистий архів

Пізніше, коли Мантас і Аня опинилися в Маріуполі, той самий мікроавтобус забрали дирівці (так Ірина називає бойовиків "ДНР" — Свои). Вже у місті вони потрапили до баптистської церкви, у підвалі якої жили люди і яка стала центральною для фільмі “Маріуполіс 2”. Спочатку мені вдавалося підтримувати зв’язок з ними через хлопця Максима — він теж жив у тій церкві й за можливості ходив з телефоном до місця, де було покриття. Так я дізналася, що Мантас і Аня відзняли увесь матеріал і вирішили евакуюватись разом з волонтерами, які приїхали до церкви. Втім, перед цим вони хотіли відвідати усіх людей зі списку, який ми надали. Вони зникли на якийсь час, а потім Максим написав мені, що Мантаса затримали.

Я власноруч перенесу його труну

Як виявилось, Мантаса взяли в полон бойовики “днр”. Він йшов вулицею з волонтером Олександром, який допомагав евакуювати людей, і знімав усе, що відбувалось, на телефон. Здалеку його побачили дирівці, а потім завели Мантаса і Олександра до квартири в одному з будинків. Після допиту вони відпустили волонтера, а Мантаса прийняли за іноземного снайпера через натертий рюкзаком слід на плечі. Йому переламали все тіло, розстріляли і кинули тіло на дорогу під мінометний обстріл.

5 днів Аня шукала його по місту: щодня з 5 ранку ходила до російських командирів і збирала будь-яку інформацію. Скоріше за все, тіло Мантаса їй “підкинули” — щоб не думала, що його катували і вбили ціленапрямлено. Усвідомлюючи, що в Маріуполі розбиті усі лікарні та морги, вона попросила у дирівців машину, щоб вивезти його з Маріуполя. Якимось чином їй навіть вдалося забрати із собою весь відзнятий матеріал.

Похорон Мантаса Кведаравічюса у ЛитвіФото: Особистий архів

Аня подзвонила мені вже з моргу в Донецьку. Вона ночувала в палатці, в якій до цього зберігалось 56 трупів з фронту. Того ж ранку вона почала шукати варіанти, як вивезти Мантаса. У посольстві Литви їй порадили їхати через росію і Білорусь і ніби погодили для неї спрощений проїзд через конкретний пункт на російсько-білоруському кордоні. Але виявилось, що через нього пропускають лише громадян рф — на тому пункті їй порадили поїхати до іншого. У відчаї Аня кричала: “Якщо мене не пропустять, то я власноруч перенесу його труну!”. З рештою, вона прийняла рішення їхати через Латвію. Коли вона нарешті перетнула кордон, я зітхнула з полегшенням.

Ми їдемо в Канни

Коли Аня привезла матеріал до Литви, у нас не було вибору — треба було робити “Маріуполіс 2”. Вона розпочала роботу над фільмом у квітні разом з монтажеркою Мантаса Дунею Сичовою. Вони зробили його за три тижні спеціально для того, щоб встигнути подати на Каннський фестиваль. Фільм не увійшов до конкурсної програми через те. що остаточної версії ще немає. Але було надзвичайно важливо показати його саме зараз, під час вторгнення.

Якщо мене не пропустять, то я власноруч перенесу його труну!

14 травня мені подзвонила Аня і сказала, що ми їдемо в Канни. А перед цим мій знайомий розповів мені, що в конгресі США показували “Маріуполіс-1”, а представляла його спікерка палати представників Конгресу Ненсі Пелосі.

Коли продавали квитки на перегляд вже на Каннському фестивалі, система зависла: або через хакерські атаки, або через величезну кількість бажаючих придбати їх. Людина, яка допомагала нам з організаційними питаннями, сказала, що ще жодним фільмом так сильно не цікавились медіа.

Я бачила, що люди в залі плакали. Дехто виходив, але це нормально для документального кіно. Після показу нам аплодували стоячи, багато хто підходив в висловлював слова підтримки. У нашої групи постійно питали: “Чому ви такі сумні?”. Ніхто з нас не посміхався, бо ми йшли без нашого режисера і друга, Анна — без свого коханого.

Ірина під час інтерв'ю для СвоиФото: Свои

Я плакала, бо згадувала як у 2015-му році Мантас привіз мені з Каннського кінофестиваля червоний шалик. Тоді я сказала, що не ношу таке і що краще б він взяв мене із собою. Він відповів: “Буде в нас з тобою ще червона доріжка”. Той шалик згорів в Маріуполі, а Мантас загинув у тому місті. Але я точно знаю, що коли ми йшли червоною доріжкою на цьогорічному фестивалі, Мантас був з нами, хоч і не фізично.

Маріуполь не дає пройти ворогу

Друга частина фільму ще не вийшла в прокат, і я навіть не знаю, коли це стане можливим. Але вже поступають запити з усього світу на показ першої частини “Маріуполіса”. Думаю, що жоден інший режисер не дав би нам можливості так гучно заявити про Маріуполь.

Я хочу щоб цей фільм був представлений на міжнародних судових процесах, в тому числі й в Гаазі. Ми будемо боротися за те, щоб справа вбивства Мантаса розглядалася в Гаазькому чи в іншому міжнародному суді. Також я хочу доводити, що Донбас — це не те, що люди собі там вигадали. Наш регіон (і Маріуполь зокрема) — це те, що тримає оборону і не дає пройти ворогові. “Маріуполіс 2” має вийти в міжнародний прокат і його має побачити кожен.

Родина Ірини постійно допомагає військовим на фронті, тож ви можете підтримати їхню діяльність фінансово:

5168 7456 0866 3933

4149 6293 4279 8691

Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів

Мама близняшек из Северодонецка погибла от ранения в голову. Семье нужна помощь

17-летний Михаил развозил помощь в Северодонецке и попал под обстрел. Как у него хватает смелости?

Что происходит в Мариуполе в оккупации. Пропуски и зарядка телефонов по 20 гривен в час