Чи є у нас план Б, якщо не зможемо повернутися в наші міста? Свої про вимушене переселення зі сходу
Редакція Свої вже три місяці, як і багато хто з українців, знаходиться в евакуації. Наші журналісти виїхали з різних міст сходу, де зараз ідуть запеклі бої з російськими окупантами. Чим більше часу минає, тим частіше ми запитуємо себе — чи повернемося додому і коли? І зараз чесно пояснюємо, чи маємо план Б на випадок, якщо не зможемо цього поки зробити.
Марина Терещенко: "Відновлення міста потребуватиме років, грошей, ресурсів. Я не маю найголовнішого — часу, через свою хворобу"
Цього травня я мала летіти в омріяну відпустку в Грецію, довго збирала, відкладала, бо завжди говорила “багато роботи, не зараз”. 8 років війни мене наче навчили жити сьогоднішнім днем, проте за останній рік я розслабилася — почала будувати довгострокові плани, зібрала нову колекцію книг, шалено малювала картини…
Все це тепер під шаром гарі у Сєвєродонецьку. І ось, гроші витрачені на житло в Дніпрі, корм для тварин, продукти та ліки для тих, хто просив допомоги. Вдруге з 2014-го року я тікаю від війни.
На зупинці під Слов'янськом, 5 березня. В той день я бачила Сєвєродонецьк востаннє
Цього разу я евакуювалася з Сєвєродонецька, і якщо у Луганську мені ще було і є куди й навіщо повертатися, то тепер — ніт. Затишний та зелений Сєвєродонецьк палає від авіабомб та важкої артилерії. Там вже знищено 80% усього. Відновлення потребуватиме років, грошей, ресурсів. Я не маю найголовнішого — часу, через свою хворобу. Тому зараз у роздумах над тим, як і де будувати життя наново. Дуже хочеться залишитися в Україні, аби тільки перемога прийшла скоріше, аби всі наші повернулися живими.
Валерія Панасенко: "Стало боляче дзвонити додому через звуки війни у слухавці"
Мені іноді здається, що у мене немає і плану А. Рідне селище, що йменують українським Нью-Йорком, поступово стирають з мапи. Разом з тим стирають і моє серце. Що відчувають люди, коли їхній дім нищать? Несправедливість, відчай і сум? Ні, ненависть, лють і бажання знищити все, що пов'язано з агресором, з Росією. Стало боляче дзвонити додому, бо чуєш свист снарядів на тому кінці слухавки. І розумієш, що ти з цим нічого не можеш зробити.
Це за тиждень до евакуації. Тоді йшов сніг і дуже стріляли. Але сніг мене радував сильно, бо я думала що орки змерзнуть і здохнуть
Днями звідти виїхала моя подруга, яка лишалась там й досі, коли всі інші евакуювалися. Усі друзі й рідні розкидані по Україні. Я більше не відчуваю зв'язок з Нью-Йорком. Можна сказати, що я втратила дім? Не знаю.
План А такий: відбудувати Нью-Йорк, чого б воно не вартувало. План Б: вигнати всіх орків до Сибіру, відбудувати Нью-Йорк, чого б воно не вартувало.
Максим Бондарєв: "Зараз моє життя опинилось на позначці "нуль"
Чи є у мене план Б? Ні. Останні п’ять років я будував життя навколо затишного Сєвєродонецька. Періодично дивлячись у бік столиці, я продовжував робити вибір на користь провінції. Якщо всі поїдуть, хто розвиватиме її, хто житиме заради неї?
З початком війни мені здавалось я маю пережити цей шокуючий досвід. Бути зі своїм містом, зі своєю сім’єю, яка залишалась. Після десяти днів у підвалі, ночівлі на стільцях та лавках спортивного комплексу мої нерви не витримали.
Поїздку в переповненому купе, ночівлю на підлозі вагону описувати детально не має сенсу. Є ті, кому дісталось значно гірше. Сєвєродонецьк щодня наближається до катастрофи. Мости взірвані, спортивні комплекси розбиті, комунальний транспорт знищено, частина будинків або згоріла, або потонула через розморожену систему опалення. Частина міста під контролем окупантів.
Новини невтішні. Прикро, що така несправедлива доля спіткала Сєвєродонецьк. Люди, причетні до його знищення, зовсім не розуміють його душі. І ніколи не зрозуміють, бо це місто належить нам, а вони в ньому — лише непрохані гості. Десь у середині я попрощався з Сєвєродонецьком. Змирився, що не зможу повернутись. Так легше. Зараз моє життя опинилось на позначці “нуль”. Я багато думаю над еміграцією, яку завжди заперечував, як явище. Ці думки частково намагання втекти подалі від токсичного сусіда, насильника з огидною абревіатурою РФ. Та забути історію України, абстрагуватись від її важкої долі. Інша моя частина каже - ти потрібен тут, ти маєш заповнювати цей вакуум. Між цими двома вогниками я намагаюсь зробити вибір. І зрозуміти, що далі?
Інесса Курінна: "Впевнена, що ми повернемося до Харкова"
Район Харкова, у якому ми мешкали останні 5 років, зруйновано майже повністю. Затишний, спальний район, ідеальне місце для життя але, як виявилось, був один вагомий недолік — це недостатня віддаленість від Росії. Зруйновано будинок, у якому ми жили, та пошкоджено той, у якому ми планували жити. Мова не про одне потрапляння, кожен будинок був по кілька разів розтріляний крилатими ракетами та артилерією.
Це ми із сином оглядаємо квартиру, яка мала стати нашим домом
Дитячий садок молодшого сина також розбила ворожа ракета. Незважаючи на те, що ВСУ звільнили населений пункт, з якого постійно гатили по багатоповерхівках російські військові. Незважаючи на те, що Харків нібито повертаються до життя (запускають метро, розселяють людей з пошкодженим житлом), там все ще дуже небезпечно. Ворожа артилерія знову почала працювати по місту — є жертви та поранені. .
Це мій район:
Якщо не буде змоги повернутися, то будемо будувати життя наново у якомусь великому місті, схожому на Харків (бо якось потрібно буде заповнити порожнечу, від такої великої втрати). Після перемоги буде усім складно, тому потрібно буде важко працювати, щоб самим стати на ноги та допомогти країні. Вже зараз намагаюсь готувати підґрунтя для того, щоб мати більше шансів отримати гідну роботу — проходжу курси з інтернет-маркетингу, покращую свою англійську. Це й допомагає відволіктися від часом “тяжких” новин. Насправді впевнена, що ми повернемося до Харкова, допоможемо, відбудуємо — і усе сказане вище залишиться лише планом “Б”.
Біля улюбленого озера в Харкові
Гаяне Авакян: "Чи будемо знову кататися на велосипедах по нашій набережній?"
Мій рідний Бахмут зараз опинився на лінії вогню, його б'ють авіабомбами та ракетами. Це дивно казати, бо він був на лінії всі 8 років найближчим великим містом була окупована Горлівка, поряд — складна Світлодарська дуга.
Перед тим, як вийти з квартири 24 лютого, я склала у валізу дитячі альбоми свого сина та його улюблені книжки. Свої на полиці просто сфотографувала — на пам’ять. Тоді мені здавалося, що я сюди вже не повернуся.
Це моя остання фотка вдома
Минуло три місяці і кілька днів. Не було жодного, коли я не думала, чи повернуся додому. Це питання із багатьма знаками питань. Чи працюватиму з ноутбуком у кав’ярні, де ми щоранку снідали із подругою? Чи відведу сина знову до його школи за його парту в другому ряду біля вікна? Чи кататимемося ми знову на велосипедах по нашій набережній?
Мій план А — вірити у те, що ми зможемо повернутися і відновити свої міста. Мій план Б — спробувати своєю роботою наближати цей момент хоча б трохи. Я не знаю, де географічно буду за місяць чи рік. Не знаю, чи називатиму це місце домом. Але хочу вірити, що таке місце для мене колись знову буде.
Свої в Telegram 
