Прийомна родина з Донецька опинилася у пеклі окупації. Вони дивом вижили у Бучі та Маріуполі
До 2014 року, коли російські окупанти вперше вторглися до України, Марина Афанасенко та Андрій Федорко жили в Донецьку та мали двох дітей – Віра народилася у 2006 році, а Єгор – у 2012-му. 20 серпня 2014 року родина була змушена залишити рідне місто через окупацію та бойові дії, і перебралася до Маріуполя. Там у родині з’явилися дві прийомні дочки – чотирирічна Надія та шістнадцятирічна Віолетта. Згодом родина переїхала до міста Буча на Київщину, придбала власне житло та планувала щасливе майбутнє. Повномасштабна війна росії проти України заскочила родину у різних містах – Маріуполі та Бучі.
Ніби близнюки
«Перший час у Маріуполі ми жили в орендованому житлі. На Різдво у 2016-му році ми ухвалили рішення про усиновлення. Гадаю, багато людей розмірковують про це, але відкладають остаточний крок до моменту, коли буде краще житло, або ремонт чи робота… Але коли ми у 2014-му році пережили фактичну втрату домівки, складності з роботою… коли у липні 2014 року померла моя мама — ми усвідомили, що будь-якої миті щось може статися, все зміниться, і ти вже не встигнеш зробити того, про що мрієш. І ми з чоловіком вирішили більше не відкладати», — розповідає Марина.
Певний час пішов на те, аби підготувати необхідні документи.
«А за пів року ми зустріли наших дівчаток. Про них я прочитала на сторінці Дар’ї Касьянової (голова правління «Української мережі за права дитини» — Свои) у Facebook. І 29 серпня 2016 року ми привезли двох сестричок додому — Надю, яка народилася у 2012 році, і старшу, Віолетту, яка народилася у 2000 році», — каже Марина.
Дізнавшись про вік дітей, багато хто з тих, кому було відомо про рішення подружжя, відмовляли: мовляв, 16-річна дівчинка-підліток, складно з нею буде; тим паче виросла в складних умовах — у біологічній сім’ї пережила насильство, крім того, там вживалися алкоголь, наркотики. Але на практиці побоювання виявилися марними.
«Ми гадали так: Надя однолітка нашого сина, їм тоді було по чотири роки, це легкий, зрозумілий вік; а старшу дівчинку якось виростимо. Але склалося навпаки. Було таке враження, що Віолетту я сама народила, вона одразу стала нашою, рідною, ми навіть стали схожі», — згадує Марина.
Сьогодні Віолетті 22 роки, вона навчається на четвертому курсі юридичного факультету Дніпровського національного університету, і вже працює в адвокатській компанії, а також пише матеріали для юридичних видань.
«Віолетта і Віра дуже близькі. Зараз сестри не поруч — Віолетта навчається у Дніпрі, а Віра вже місяць живе у Литві, вона професійно займається спортом. Але вони постійно на відеозв’язку, постійно діляться усім одна з одною, радяться. Це не тільки сестри, вони ще дуже близькі подруги. Молодшим Єгорці та Наді зараз по 10 років, і таке враження, ніби вони близнюки: постійно разом у школі та у вільний час, усе разом роблять. Гадаю, коли вони подорослішають, також будуть дуже близькі», - продовжує Марина.
«Дика евакуація» під обстрілами
У серпні 2021 року Марина та Андрій продали свій будинок у Маріуполі, а тоді перебралися до Бучі, де придбали житло. 23 січня 2022 року після ремонту в’їхали до свого нового будинку.
«При цьому я продовжувала працювати в Маріуполі, тобто їздила на два міста. Таким чином, мене повномасштабне вторгнення росії до України застало в Маріуполі, а чоловіка з двома дітьми — Надією та Єгором — у Бучі. Віра тоді була в Києві, де тренувалася, а Віолета — на навчанні у Дніпрі», — розповідає Марина.
У блокадному Маріуполі, який російські війська стирали з лиця землі, жінка перебувала три тижні. Андрій із сином і донькою в Бучі пережили місяць російської окупації.
«У перші 2-3 дні вторгнення у Маріуполі, мабуть, було спокійніше, ніж в інших містах. Місто було укріплене, нас захищав «Азов», ми вірили в те, що Маріуполь витримає. А в Бучі війна почалася з першого дня: з вікон нашого дому було видно нальоти на аеропорт «Антонов» у Гостомелі», - згадує Марина.
Жінка шкодує, що одразу не ухвалила правильне рішення — залишити Маріуполь. Бо вже за декілька діб до міста з окупованого Криму з боку Мангуша підійшла російська армія – і виїхати стало неможливо. Одразу зникли газопостачання, електроенергія, вода.
«Тоді українські військові та поліція відчинили магазини та сказали, що потрібно розбирати продукти та речі першої потреби, оскільки очікувалася блокада. Так і сталося. 2-3 березня почалися бої. Маріуполь обстрілювали з усіх боків, бо російська армія підійшла з різних напрямів: з боку Криму, з боку Новоазовська, з боку Волновахи. «Гради», «САУ», «Урагани»… Понад усе люди боялися, звісно, авіаційних бомб — тому що декілька разів щодня вилітав російський літак, він скидав авіабомби, і від них порятунку не було. Підвал може врятувати, коли це «Град», наприклад. А від авіації порятунку немає: будинок вигорає повністю, утворюється вирва у чотири метри», — каже Марина.
У підвали маріупольцям довелося спуститися у перших числах березня. Тоді вони ще не знали, що російська армія прийшла з єдиною метою: знищити місто Марії вщент.
Із Маріуполя Марина вирвалася за допомогою стихійного «зеленого коридору». Це була так звана «дика евакуація», коли люди просто тікали світ за очі, бо в Маріуполі вижити було неможливо, а прориваючись крізь обстріли — ще був шанс врятуватися. Марина згадує: намагаючись вирватися з блокадного міста, від обстрілів з боку російських військових загинули багато людей.
Разом із сестрою та племінником жінка виїхала до міста Дрогобич Львівської області. І вже там побачила кадри російських звірств на Київщині.
«Це був взагалі кошмар: бачити усе це та не знати, що з чоловіком і дітьми. Але 2 квітня, коли російські війська відійшли від Київської області, Андрій вийшов на зв’язок, а потім – 6 квітня евакуювався до нас разом із дітьми», — каже жінка.
«Так вы донецкие?»
Чоловік розповідав про те, що коїли російські окупанти в Бучі. Почав з того, що і він, і діти дивом залишилися серед живих, коли до їхнього будинку увірвалися загарбники.
«Одним із перших будинків, куди вломилися окупанти, був наш. Зламали паркан, потім двері, увірвалися до будинку. Це були командир та десятеро солдатів. Тоді разом з Андрієм та дітьми у нашому будинку були сусіди: подружжя з 11-річною дочкою. Ці солдати почали обшукувати кімнати, перевертати речі, тоді заплакали діти. І цей російський командир сказав: «Не бойтесь, мы ищем бэндэровцэв». Де вони їх шукали, у шафах? За диваном? Потім він подивився паспорт мого чоловіка, і запитав: «Так вы донецкие?». А ми дійсно досі маємо донецьку реєстрацію. Можливо, це і врятувало їм життя. Так чи інакше, їх не зачепили. А ось що відбувалося далі…», - розповідає Марина.
Кадри того жахіття, яке під час російської окупації коїлося в Бучі, вже облетіли весь світ: зруйновані будинки, трупи на вулиці, розстріляні діти, зґвалтування, спалення тіл, страчені у підвалах українці зі зв’язаними руками, розчавлені танками автівки.
«Лише шкодувала, що так мало часу минуло, й відповідно – ми мало встигли дати нашим дітям. Я так гадала, тому що не знала, що на нас чекає далі, і чи побачимося ми…», — говорить Марина.
Жінка переконана, що дитині краще зростати у родині, а не в інтернатній системі.
«Дитині потрібні батьки, потрібно почуватися захищено, безпечно, а таке можливо лише коли батьки поруч. Чоловік мені розповідав, що під час окупації діти були постійно поруч з ним, трималися за нього, спали разом, обіймаючи його… І навіть не можу уявити, що відчувають діти в інтернаті під час бойових дій, окупації», — продовжує вона.
25 травня родина повернулася до Бучі. Марина каже – доки тут безпечно, хочуть лишитися вдома.
«Але якщо виникне ризик повторного вторгнення, тоді, звичайно, ми намагатимемося виїхати та вивезти дітей до безпечного місця: спочатку на захід України, а тоді — до Європи. Нас готові прийняти в Литві», — каже Марина.
Старші діти жахів окупації не бачили. Молодші — після возз’єднання з обома батьками поступово заспокоїлися.
«Після того, як окупанти відійшли з Київської області, українські військові допомогли евакуювати людей. Андрія з Єгором і Надійкою вивезли до Києва. Причому везли так, аби діти не побачили того, що російська армія скоїла з Бучею. Зараз діти про той жахливий місяць кажуть: «окупація, було в окупації, під час окупації»… Поступово прийшли до тями, але ніби подорослішали на роки», — розповідає Марина.
Сьогодні родина залишається в Бучі, вірить у Збройні сили України та сподівається на мирне майбутнє незалежної України.
***
«Дитині потрібна родина» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів та з окупації до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Історії, записані й опубліковані зараз, допоможуть створити дорожню мапу дій у полі захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після Перемоги.
Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Української Мережі за Права Дитини в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї». Архів матеріалів медіакампанії «Дитині потрібна родина» можна знайти тут.
Свої в Telegram 
