Анна Німайєр — актриса розбомбленого театру. Це її історія порятунку з блокадного Маріуполя
Маріупольські театрали пам’ятають Анну Німайєр — яскраву актрису, яка зіграла в багатьох виставах. Анна за 9 років роботи в Донецькому академічному обласному драматичному театрі перевтілювалася в Оксану в «Ночі перед Різдвом», Поліну в «Прибутковому місті», Беатріче в «Труффальдіно із Бергамо», Ярисю в «Коханні у стилі бароко». Місяць вона жила в Маріуполі, який нещадно знищували. Про те, що театру більше не існує, Анна дізналася, вже коли виїхала за межі Маріуполя. Німайєр і досі відмовляється в це вірити.
Зараз Анна перебуває у Латвії разом зі своїм другом Михайлом Івановим. Він працював в театрі звукорежисером, чоловіка дивом вдалося знайти в одної з лікарень «ДНР» та вивезти. У форматі монологу актриса розповіла про життя у підвалі, про те, як ледве не потрапила на допит в «Міністерства держбезпеки «ДНР» і чому довелося зупинитися в Різі, хоча спочатку планувала оселитися в Хмельницькому.
У театрі зник запах, він був яскравим
В драмтеатрі я працювала з 2008-го року, тобто одразу після закінчення Дніпропетровського театрально-художнього коледжу мене запросили в Маріуполь. В 2015-му звільнилася з театру, мені довелося поїхати на п’ять років заради налагодження свого особистого життя, але не склалося. Тоді зрозуміла, що тільки в театрі хочу бути, бо театр для мене — 90% мого життя. Коли в 2020-му році повернулася, то вже був інший театр. З іншими акторським складом, з іншим керівництвом. Навіть чому запах театру зник. Раніше був запах і він був яскравим, його запам’ятаю на все життя.
Театр вже перейшов на українську, але ще залишалися російськомовні постанови зі старого репертуару. Для мене питання переходу з російської на українську не стояло, тому що навчання в коледжі велося державною мовою. Але були актори, кому така зміна була не до вподоби.
Ролі у мене були різні — головні та другорядні, масовка і танцювальні номери. До всіх ролей ставилася як до своїх дітей, хоча їй у мене немає. Кожна роль — велика чи маленька — частка мене. Тому я не розподіляла: головну роль буду любити, приділяти їй більше уваги, а другорядна мені не дуже цікава. Бували такі вистави, де було два танці та жодного слова, і я не можу себе показати як драматична актриса. Але навіть до танців у виставах ставилася з повагою та робила від себе все можливо, щоб глядачу сподобалося.
Моєю улюбленою та найдорожчою роллю була Мег в постанові «Примадонна» за п’єсою Кена Людвіга. Її поставив нині покійний режисер Костянтин Добрунов. Багато бачила цю постанову в різних театрах, але, на мою думку, в нашій драмі вона була найкращою. Коли після перерви повернулася в 2020 році, в театрі «Примадонну» продовжували показувати. Тепер нею опікувалася дружина режисера Анжеліка Арганівна. Вона запитала: «Ти хочеш повернутися?» Моя відповідь, звісно, було ствердною. Але так склалося, що я не встигла повернутися в цю виставу: спочатку не було часу на репетиції, а потім почалась велика війна. Проте від Добруновой отримала головну роль Ярисі у виставі «Кохання в стилі бароко». Саме на таку яскраву роль я давно чекала.
На вечір запланована «Фріда», а тут — війна
24 лютого вранці мені зателефонувала подруга Віра Шевцова, вона також актриса нашого театру. На годиннику було десь 6:30. Вона закричала в слухавку: «Прокидайся, війна почалася!» Я не повірила. Мешкала в центрі, чула у віддалені звуки схожі на вибухи. Виявилося, що то обстрілюють Маріуполь. В той день у нас була запланована вистава «Фріда», але керівництво театру повідомило, що ми залишаємося вдома. Я та інші актори не вірили в те, що буде повномасштабна війна, що дістанеться кожного району і місто буде знищено.
В перші дні була досить розслаблена, не робила ніяких запасів їжі. Сходила в магазин, купила звичайний набір продуктів. Але вже тоді бачила ажіотаж, коли люди складали у візочки все, що бачили — борошно, олію, крупи, яйця. А я сподівалася, що все минеться, як в 2014-му році. До того ж у нас є захист — полк «Азов», ЗСУ, Морська піхота.
В моменти, коли було дуже лячно, виходила в під’їзд, де збиралися всі сусіди. Зараз не пам’ятаю, коли це сталося, ми були на вулиці біля під'їзду, розпалювали вогнище, і побачили, як скинули бомбу з літака. Вона прилетіла в сусідній будинок. І тоді ми всі разом спуститися в наш підвал, в якому замість підлоги звичайна земля і висота стелі десь 1,5 метра. Труби, дроти, сміття. Ми туди знесли ковдри, подушки, різний посуд.
Жила поруч з пологовим, про який дізнався увесь світ
Сусіди, а нас всього було 27, були всі дружні, один одного підтримували, ділилися їжею. Виходили на вулицю за дровами або водою, на вогнищі готували їжу. Іноді піднімалася до своєї квартири, дехто ночував у себе вдома, але мені, чесно кажучи, було страшно. Я була одна, в мене із підтримки був тільки кіт, ми разом вже 9 років.
Раділи снігу, як малі діти. Його розтоплювали та використовували, як технічну воду. Благо, що у нас були запаси питної води, але від сусідів чула, що хтось набирав воду з калюж. Пізніше нам довелося з бойлерів спускати воду для потреб, в першу чергу для готування їжі. Зайвий раз виходити з підвалу було страшно, особливо після подій 9 березня. Наш будинок знаходиться неподалік пологового будинку №3, куди скинули авіабомби. Сила вибуху була настільки потужною, що в будинку не залишилося жодного цілого вікна.
З приводи гігієни у підвалі. На жаль, не встигла закупити жіночих засобів, довелося використовувати дитячі підгузки. Їх принесли разом з вологими серветками з пологового будинку вже після його знищення. А ще там залишилася бочка води, її сусіди принесли до нас в підвал. Підгузки також різала на шматки і використовувала для туалету своєму коту. Кожного ранку вмивалася, чистила зуби і точково протиралася вологими серветками. Задля економії цю серветку рвала навпіл.
Копирсалися в мобільному і шукали мозолі на пальцях
24 березня бойовики «ДНР» через вікно потрапили в одну з квартир нашого під’їзду. А зайти через двері неможливо було, бо ми їх зачинили. Так ось, вони сказали, щоб люди швидко йшли з квартир, бо зараз почнеться «зачістка». Пропонували перейти в будівлі на іншому боці проспекту, де на той час розміщувались бойовики, бо «там спокійніше». А ще як варіант — поїхати до Донецька та Ростова. Або залишитися в Маріуполі і повернутися в свої домівки десь через три дні, після закінчення «зачістки».
Від солдат дізналися, що десь поруч стоять автобуси, ними можна виїхати в селище Нікольське, потім в Донецьк і далі в Ростов. Відмовилася, бо хотіла повернутися в будинок через 3 дні, як нам обіцяли раніше. Хоча я орендувала житло, але там були мої речі. Для себе вирішила: нехай краще квартира згорить, аніж хтось буде копирсатися в моїй білизні, повезе щось з моїх речей себе до дому, наче трофей. Про Бучу та Ірпінь мені нічого не було відомо. І поки я розмірковувала, один з солдатів запропонував підселити мене до родини на час, поки буде йти «зачістка». Моє переселення сталося вранці, а вже ввечері за мною прийшли троє у військовій формі. Попросили вийти з паспортом та телефоном. При цьому весь час тримали направлені на мене автомати. І потім кажуть, що я підозрююсь в співпраці з «Азовом». Я у шоці, а вони – «до нас надійшла інформація». Перевірили документ, покопирсалися в мобільному. Причепилися до переписки в Вайбері з однокурсником, бо вона велася українською. Задавали багато питання. А потім побачили мої робочі світлини і так принизило сказали: «Ну что, актриса погорелого театра, как оно?» Мені дуже боляче було це почути. На цьому розмова закінчилася.
А зранку о сьомій знову за мною прийшли. Знову перевірка паспорта та телефону. І потім кудись повели, а по дорозі розповідали, що зараз відвезуть до Міністерства держбезпеки і будуть допитувати, бо мене досі підозрюють. Ще перевірили мої пальці та плечі. Це я вже потім дізналася, шукали мозолі та синці від стрілянини. Я вже гадала, що прийшов час прощатися з життям. Мені запропонували два варіанти розвитку: я поїду в Донецьк або мене повезуть на допит. І тут я почула, що хтось з їхніх бійців збирається їхати в Старий Крим, в селище поряд з Маріуполем. Сказала, чи можна мені теж туди поїхати, бо там живе директор театру. На той час мені якомога довше хотілося залишатися біля Маріуполя. Здавалося, що скоро все закінчиться і я зможу повернутися в квартиру.
Знайшла пораненого колегу, його мати померла у нього на очах
Тож я дісталася до Старого Криму, де мене зустрів директор. Із зв’язком в селищі теж були проблеми, і щоб додзвонитися, треба було підніматися на висоту. Попросила директора, щоб він зателефонував моїй подрузі Вірі, яка на той час була на українській території. Щоб вона зателефонувала батькам в Макіївку і заспокоїла їх. Директор сказав, що подзвонив — і все гаразд. Я чекала від Віри інформацію про те, як можна виїхати в Дніпро або Запоріжжя. Я не хотіла їхати в «ДНР» або Росію. Але наступного дня в селище з’явився тато, тож у мене не було варіантів, як поїхати в Макіївку. Вже вдома запитала, чи самостійно батько вирішив мене вивезти. Виявилося, що йому зателефонувала Віра, яка передала слова директора, що мене в Старий Крим привезли воєнні, тому терміново треба забрати. У татуся не було розуміння, чи зі мною все гаразд по здоров’ю, в якому я стані. Директор самостійно вирішив, куди мені краще поїхати, тобто він мені не дав вибору. Вже згодом прийшло розуміння, що так потрібно було.
Постійно спілкувалася з Вірою, дізнавалася про співробітників театру, хто виїхав, а хто залишився. Шукали нашого звукорежисера Михайла Іванова, робили дописи в соцмережах. З’ясувалося, що 16 березня в Маріуполі у його двір прилетів снаряд. Отримавши поранення ноги, Мішу відвезли в лікарню. Наступного дня без світла лікарі зробили операцію, в ногу вставили апарат Єлізарова. Весь цей час він з мамою був у лікарні, а 4 квітня почався обстріл медустанови — і у літньої жінки не витримало серце. Її тіло залишилося в лікарні, а Мішу з іншими хворими евакуювали до Сартани. А далі в Новоазовськ, де саме ми його і знайшли. 8 квітня привезли в Макіївку. З того часу в мене з’явився сенс життя. Я доглядала за Михайлом і шукала спосіб, як нам виїхати з «ДНР». Всі варіанти потребували багато грошей, яких у нас не було. Але завдяки небайдужим людям, в тому числі акторам та прихильникам нашого театру, вдалося назбирати необхідну суму.
Трохи оговтавшись, поїхала в один з райвідділків поліції Донецька, самостійно пройшла «фільтрацію». Там зняли відбитки пальців, зробили копію паспорта, запитали, де мешкала в Маріуполі, перевірили телефон, сфотографували. Дали папірець зі штампом, де біло написано, що пройшла дактилоскопію. Виявилося, що цей шматок паперу і є перепустка, яка дає право на виїзд з «ДНР». Михайло теж пройшов фільтрацію, мабуть, через те, що він був на милицях, процедуру він пройшов досить швидко.
Випала спиця з ноги – так ми залишилися в Латвії
Коли Мішу виписали з макіївської лікарні, ми запланували, що поїдемо автобусом з Донецька до Росії, через в Європу до Хмельницького. Дві доби добирались до російсько-латвійського кордону.
Російські прикордонники нас довго тримали, майже всю ніч в автобусі. А коли нарешті дісталися Латвії, я повною груддю вдихнула повітря омріяної свободи. Далі перевірка вже латвійськими прикордонниками. Все зайняло десь 15 хвилин. А далі на автобусі, до якого пішки десь кілометр. Для мене небагато, а для Міши на млинцях це наче подорож на Еверест. З великим зусиллям Міша майже подолав цю відстань, але в якійсь момент зупинився і сказав: «У мене випала спиця з кістки ноги». Нам нічого не залишилося, як викликати швидку. Ось так ми опинилися в Латвії. Живемо в Різі з 28 квітня, Михайлові тоді виповнилось 30 років. Йому в місцевій лікарні зробили операцію.
Він намагався мене відправити в Україну, але я залишилася. Не поїду до того моменту, поки не побачу, що він може самостійно вирішувати життєві питання. Живемо в хостелі, нас годують, хороше ставлення, але я сумую за Україною, Маріуполем та театром. Для мене це був рідний дім, де я проводила більшість свого часу. Театр — це було моє місце сили, мій дім. 16 березня сталась найжахливіша подія мого життя — мій театр зруйнували.
Свої в Telegram 
