Дружина азовця Максима Нікуліна чекає на дитину. Та на повернення чоловіка з російського полону
У Олени та Максима Нікуліних з Маріуполя наприкінці липня буде річниця створення родини. Восени подружжя чекає на появу дитини. Їм би радіти, мріяти, обирати ім’я для малюка. Але Жінка з сином вимушено поїхала з рідного міста подалі від обстрілів, а Максим — боєць «Азова», захисник Маріуполя — у полоні Росії на непідконтрольній частині Донеччини.
Свои поспілкувалися з Оленою, яка розповіла історію випадкового знайомства з Максимом на одному з сайтів, яка моментально переросла в кохання, а також про війну та полон коханого.
Про підготовку бійців у «Азові» ходили легенди
Олена — корінна жителька Маріуполя, Максим — з Дніпра, але останні п’ять років мешкав у місті на березі Азовського моря, бо служив в 503-й окремому батальйоні морської піхоти.
«Зустрілися ми на сайті знайомств. В один з днів сиділа в перукарні, освітлювала волосся, той процес займає кілька годин. Просто від нудьги зайшла на сайт, думаю, ну, посміюся, компліменти послухаю — і на тому все, бо жодних серйозних планів не було. А Максим тим часом повертався з ротації якимсь військовим потягом, вони зазвичай їдуть манівцями, тобто він також суто вбити час хотів на сайті. Зустрілися, випили кави — і вже 5 місяців одружилися. В нас все дуже легко і швидко склалось, якихось роздумів не було взагалі. Одразу було зрозуміло, що він той самий. Я маю п’ятирічного сина від попереднього шлюбу, Ярослав також швидко звик і почав називати Максима татом».
Максим та Олена в мирному Маріуполі
Десь рік тому Максим вступив до «Азову», бо хотів продовжувати військову кар'єру, а про рівень підготовки в цьому підрозділі ходили легенди. Ну, і дійсно виявилося, що азовці зовсім по-іншому тренуються, більш вмотивовані та позбулися всіх радянських мінусів звичайної військової служби.
«У Ярослава з'явився крутий тато, а у мене — коханий чоловік. Мені подобалося наше спільне життя».
Азовці заздалегідь евакуювали своїх рідних
За словами Олени, до війни «Азов», звісно, готувався. Але то була спокійна виважена підготовка. Каже, що жодної паніки чи нагнітання, яке панувало в Україні останні дні перед повномасштабним вторгненням, в їхній родині не було. На той момент Олена вже знала про свою вагітність і думала про щасливе материнство.
«Ми обговорювали різні варіанти розвитку подій, що має бути в тривожному рюкзаку. За кілька днів до війни чоловік поїхав на бойовий виїзд, подробиць, звісно, не розповідав, але то було не вперше і особисто мене то не лякало. Вже потім я зрозуміла, що для «Азову» війна почалась трохи раніше 24 лютого. Натомість всі друзі, колеги і мешканці Маріуполя мали два настрої: або «ааааа війна, що робити», або «та нічого з Маріком не буде». Маріуполь за останні роки максимально змінився, ми самі його не впізнавали. Існувала думка, що олігархи про місто домовились, бо інакше не вкладали б стільки грошей у нові дороги, автобуси з wi-fi, ремонт лікарень та лавочки з можливістю зарядити телефон просто в парку. Місто дійсно змінилося».
Максим із сином Ярославом
Олена згадує, що десь за тиждень до вторгнення, азовці почали організовувати для своїх родин евакуаційні автобуси.
«Я відмовлялась, бо ніби ж нічого фактично не діється, чого маю їхати? До того ж я держслужбовиця — просто так взяти і поїхати не могла».
Відчула, наче мені відрізають шматок серця
Яким Олена запам’ятала день, коли Росія вдерлася на українську територію? Десь о шостій ранку в чаті дитячого садочку написали, що 24 лютого дітей не треба приводити, бо заклад не працюватиме.
«І тут в мене вперше почалась паніка, бо куди дівати активну дитину посеред робочого тижня, не уявляла. Але за годину скасували і роботу. Вікна в нашій квартирі на шостому поверсі через обстріли тремтіли. З сином Ярославом сиділи в коридорі поміж двох стін, про всяк випадок у взутті. Щоправда, я не розуміла, куди ми зібрались, але готовність бігти була стовідсоткова. Через специфічний маріупольський рельєф війну дуже добре чутно, навіть коли бої йшли десь в селах. Ми всі з 2014-го року вже навчились розрізняти прильоти і відльоти. Так от, 24 лютого було зрозуміло, що бої вже зовсім близько до міста, і одночасно працювала і артилерія, і щось з моря. Тоді вперше в житті я почула сирену, бо з'явилась ще й авіація».
І тоді жінка, схопивши речі, з дитиною поїхала до своєї мати, бо та жила в приватному будинку і мала підвал. За кілька годин написав Максим, що через 15 хвилин буде транспорт, і він благає кохану поїхати з міста. Увечері 24 лютого Олена з сином виїхала евакуаційним автобусом. Потім з’ясувалося, що він був останній.
«Було відчуття, що мені відрізають шматок серця. Навіть не уявляла, що настільки прив'язана до міста, до нашої квартирки, до всяких побутових дрібничок. Завжди про себе думала, що я легка на підйом, що люблю мандри, а виявилося — реву за тарілками та ковдрами. Мабуть, тому що то не просто речі, а наш дім, де все було з душею і любов'ю».
Поневіряння країною
Із Запоріжжя їх вночі машиною забрав друг Максима і відвіз до Дніпра, до свекрухи.
«Там ми пробули три тижні, я їх майже не пам'ятаю, бо ридала весь час. Весь час вили ті сирени, весна була зі снігом і дощем, через це Дніпро мені назавжди не сподобався».
Тоді зв'язок із чоловіком був більш-менш стабільний. Максим телефонував Олені, писав, але не часто, бо не мав часу.
«В якийсь момент Максим сказав, що нам варто виїхати з Дніпра, бо там по області десь вже були обстріли. І ми на евакуаційному потязі поїхали до Тернополя. Я мала в селі Бережанського району далеких родичів, з якими до війни не бачилась і навіть не спілкувалась ніколи, просто знала що вони існують. Нарешті настав час для знайомства. В селі ми пробули десь місяць, але воно настільки глухе — цвинтар, церква та магазин. І автобус раз на день. Ані аптек, ані лікарень. Нічого. Термін вагітності збільшувався, я мала здавати аналізи, тягатись автобусами по півтори години ставало важко, і я знайшла квартиру в Тернополі, поближче до цивілізації».
Говорили про справді важливе
Спілкування подружжя становилося дедалі рідшим. Був момент коли Олена не чула коханого два тижні, Максим тоді вже знаходився на металургійному комбінаті «Азовсталь». Інколи жінці відписували хтось з побратимів її чоловіка.
«Під час наших розмов ми переважно говорили, як Ярославу в новому місці, як у мене зі здоров’ям, як почувається в моєму животі наша дитина, що з результатами аналізів, які варіанти щодо майбутнього імені (стать ще невідома) та як ми сумуємо один за одним. Про якісь військові моменти майже не розмовляли, я свідомо не запитувала, бо месенджери ненадійна штука. Це по-перше, а по-друге, зв'язок міг закінчитись будь-якої миті, а нам хотілось про справді важливе говорити».
Востаннє Максим і Олена переписувались 14 травня.
Через кілька днів він з іншими азовцями вийшов з металургійного заводу. Фактично близько 2500 бійців опинилися в полоні Росії. В колонії селища Оленівка, яке знаходиться на підконтрольній Росії території Донеччини, Максим Нікулін прибув в одному з перших автобусів з бійцями полку «Азов».
«Він цілий, поранень немає. На сьогодні мені відомо, що першими будуть обмінювати важкопоранених, а потім вже всіх інших. Мрію, щоб Максим був присутній при пологах, щоб першим взяв на руки нашу дитину. Я його дуже кохаю і чекаю!»
Зараз жінка на п'ятому місяці вагітності. Малюк, ім'я для якого мають ще обрати мама і тато, має народитися в жовтні. Тим часом рідні українських військовополонених створили Асоціацію родин захисників «Азовсталі». У своїх заявах вони наголошують на поверненні всіх захисників Маріуполя до України. А також тіл всіх загиблих героїв, яких їхні рідні поховають з почестями.
Свої в Telegram 
