Зруйноване щастя. Актори Луганського театру в Сєвєродонецьку згадують, за що його любили
Луганський обласний музично-драматичний театр за час свого існування переживав різне. Під час Другої світової він працював у Грузії. Його актори виступали на шахтах, будівельних майданчиках, у полях, аби підтримати солдатів і робітників. Нове тисячоліття обіцяло йому світле майбутнє, але реальність виявилась жорсткішою. У 2014-му театр вимушено полишив рідні стіни луганського Палацу Будівельників. У 2022-му війна вдруге змусить акторів тікати, а будівлю рознесе російська артилерія, перекресливши надбання останніх семи років.
Сєвєродонецький театр зруйнований
До повномасштабної війни у Луганському обласному театрі працювало 100 людей. Половина з них — це художньо-артистичний склад, режисери-постановники, репетитор з балету, хормейстер, оркестр з 16 музикантів, актори, вокалісти та інші. На сцені театру глядачі могли подивитись від гострих детективних історій до сучасних трагікомедій.
Тричі стіни обласного театру приймали фестиваль "СвітОгляд". Він привертав увагу української театральної спільноти до культурного життя невеличкого Сєвєродонецька. Щороку глядачі мали змогу насолодитись грою столичних артистів — Ірми Вітовської, Римми Зюбіної. Квитки на фестиваль завжди складно було купити. Їх розкуповували майже відразу.
Нині Сєвєродонецьк окупований російською армією. Театральний колектив знову розкидало по Україні. Хтось зупинився у Дрогобичі, хтось у Львові чи Дніпрі, а хтось змінив театральний костюм на військову форму. І пішов боронити українську землю зі зброєю у руках. Приміщення театру зруйноване. І достеменно відомо, що у ньому майже повністю провалився дах. По інформації директора Сергія Дорофєєва, у підвалах театру знаходились люди, які ховались від обстрілів. Наразі, їхня доля невідома.
Для більшості акторів театр був другим домом. Саме так його згадують співрозмовниці Свої, артистки і вокалістки.
Юлія Сидорченко, артистка і вокалістка: "Окрім гри в театрі, я нічого більше не люблю"
Сєвєродонецький театр — це частина моїх підліткових спогадів. Він був моїм прихистком від важкого життя. До театру я жила у різних містах, працювала на роботах, не пов’язаних з культурою. Пам’ятаю, коли дізналась про відкритий конкурс у театрі, я стояла у Дніпрі і думала: “Боже, що я тут роблю”. Того ж дня звільнилась і поїхала до Сєвєродонецька. Тут мені нарешті стало добре, я відпочивала.
Наш колектив був для мене другою родиною. Я знала всіх до того, як театр реконструювали. Мені було дуже комфортно, в жодному колективі не було такої атмосфери. Підтримка 24/7. Усі дні народження ми святкували разом. Директор Сергій Дорофєєв завжди багато робив, аби ми почувались потрібними у цьому театрі. Він досі це робить.
Ми всі намагались бути кращими, бути дружнішими. Бувало різне, звісно, як у будь-якій родині. Але я завжди розуміла: з цими людьми я не просто працюю, я з ними живу життя. Періодами було дуже складно фізично та морально. Думаєш, може трішки відпочити від театру? Потім поговориш з головним режисером, який завжди знаходив правильні слова, проживеш емоції у себе в голові — і працюєш далі. Наче нічого й не було. Інколи хотілось піти. Я завжди себе зупиняла, бо, окрім гри в театрі, нічого більше не люблю і не вмію, мабуть.
Цей театр був єдиним на всю вільну частину Луганщини. Тут проходив фестиваль “СвітОгляд”. Театри з усієї країни — Києва, Львова — їхали до нас. Саме так Україна дізнавалась, що на Луганщині є українська культура і мова. Є театр, який її несе до людей. Є люди, які знають історію. Це дуже важливо.
Антоніна Гладка, артистка театру драми: "Ми раділи, коли театр відремонтували"
Цей театр був для мене всім. Я працювала в ньому від самого початку. Ще до ремонту ми працювали на базі дитячого садочка. І коли театр відремонтували — це було дуже радісно для нашого колективу. Все було сучасне: обладнання, сцена, глядацька зала. Вистави, які ми там грали, були радістю не тільки для глядача, а й для нас.
Особливим, в стінах театру, був фестиваль “СвітОгляд”. Ми ставили на ньому спектакль “Вій”. Я грала панночку. Ця роль фізично і пластично вибудовувалися мною.
Знаєте, як дитину виношують. Коли я дізналась, що театр розбили, мені стало боляче. Була надія, що ми повернемось і далі працюватимемо у цій будівлі, у місті. На жаль, після побаченого зрозуміло, що це буде не скоро. На відновлення потрібен не один рік.
Ірина Котова, артистка і вокалістка: "Здається, краще цього театру вже не буде"
Я влаштувалась у театр в середині вересня. З дитинства знала: моє життя пов’язане з творчістю та музикою. І ось ця дорога мене привела до Луганського обласного театру в Сєвєродонецьку.
Дізнавшись, що театр зруйновано, без сліз не обійшлось. Я дуже боялась цієї новини. Розуміла — це станеться. Але надія, що він вціліє, залишалась. За пів року театр перетворився для мене на рідний дім. Я полюбила його за людей. Коли вперше прийшла до театру, було дуже страшно. Але колектив допоміг, підтримував мене. В мене не було досвіду. Всі у чомусь допомагали, давали поради.
Мене ніколи не лишали саму з текстом, не казали: “На, вчи, розбирайся”. Коли потрібно було вчити танці на спектакль, дівчата з балету займались зі мною зранку й до вечора. Хоча були не зобов’язані це робити. Ми були командою.
Моя улюблена вистава у театрі — “У джазі тільки дівчата”. Вона масштабна, красива, весела, імпульсивна. “Украдене щастя” — це мій дебютний спектакль. Коли вперше готувалась вийти на сцену, то боялась. Здавалось, не зможу ворухнутись. Але з початком ти забуваєш про страх і робиш, що потрібно.
Кожен день я проводила у театрі. Це мені подобалось. День починався з хореографії, вокалу, акторської майстерності. Ми не тільки там працювали, а й навчались. Сєвєродонецький театр — найкраще місце роботи. Я не знаю, чи буде ще у моєму житті таке. Не впевнена. Зараз мені здається, краще цього театру і цього колективу вже не буде.
Свої в Telegram 
