Коли Яринка хвилюється, у неї піднімається цукор. Родина евакуювалася з-під обстрілів в Лисичанську
Віра та Михайло Назарови родом з Лисичанська Луганської області. Виховують двоїх дітей – 15-річного Гліба та прийомну 13-річну Ярину. Дівчинка з шести років має інвалідність, і це стало додатковою складністю для батьків, коли родині довелося тікати від бомбувань. Як вони втратили будинок, як рятували себе і дітей, не маючи із собою нічого, крім документів, розповіла Віра.
Заспокоювати Ярину допомагає Гліб
Вперше війна прийшла до Лисичанська ще у 2014-му році, коли діти Назарових були маленькими.
— Тоді місто теж бомбили, ми з дітьми сиділи у погребі у дворі нашого будинку. Але тоді це тривало сім днів — і потім все скінчилося. Нічого в нашому житті це не порушило. Тепер все відбувалося геть інакше. Спершу по телевізору ми слухали, що на всю Україну може відбутися наступ. Але ми не вірили в такий варіант подій: у росіян не вийшло нічого у 2014-му, то здавалося, навіщо їм це знову?
Назарови планували, що 24 лютого підуть разом на родинне свято. Проте ворог зруйнував усі плани.
— Ми прокинулися дуже рано саме від вибухів. Над нашим містом кружляв літак і скидав на центр авіабомби. Ми лягали просто на підлогу. О 10-й ранку прилетів другий — і знову...
Діти сприйняли бойові дії по-різному.
— Гліб у нас взагалі спокійний. Він і зараз каже, що не боїться. А Яринка одразу стала плакати і кричати: "Я боюся!", бігала по хаті, ми старалися її заспокоїти. Цього разу дійсно було дуже страшно. Прямо над нашими головами снаряди літали, а потім — було чути гучні вибухи. Ми всі боялися. Але ж Ярині не можна хвилюватися.
Дівчинка — рідна племінниця Михайла. Його сестра потрапила до місць позбавлення волі, коли маленькій Ярині тільки-но виповнився рочок. Тоді Михайло з Вірою і взяли її під опіку. Але коли біологічна мати за три роки звільнилася, то сказала, що тепер донька їй тим більше не потрібна, а от Вірі — навпаки. За ті роки дівчинка стала для неї, як рідна донечка.
— Це провокує підняття рівня цукру у крові. В той же час місцеву лікарню ворог розбомбив у першу чергу. На щастя, спочатку ми мали запаси інсуліну. Тож довелося пояснювати доні, що паніка, хвилювання ні до чого доброго не призведуть.
Старший син теж допомагає Яринці.
— Гліб заспокоює, обіймає її, розповідає, як він її розуміє. Їм у школі ще до війни багато чого розповідали, бо ми-таки були прифронтовим регіоном. Тому син розуміє, як важливо зберігати спокій. Але з іншого боку, якщо у доньки все назовні, то у Гліба навпаки, він все у собі тримає, старається не показувати переживань. Але всередині ж то він все переживає, замикається.
Прихистком став погреб
Після кількох днів бомбувань ворог перекинув свою увагу на Сєвєродонецьк. Десь з тиждень у Лисичанську було тихо. А потім, на жаль, родина знову змушена була спуститися у погреб.
— Холодно там було. Ми наносили різних ковдр, матрасів, перина у нас була... так і сиділи. І весь час у зимовому одязі, звісно.
Так родина переховувалася до 17 березня. Батьки розуміли, що залишатися тут і далі занадто небезпечно. Але як виїхати — не знали.
— Власної автівки у нас немає. Крім того, траси дуже сильно обстрілювали. А ще блок-пости, дороги перекриті... Тож їхати з перевізником я не ризикувала. Волонтерів не було. Потяг ходив один, о 9 ранку, на Харківщину. Але сісти в нього було нереально. Тому ми не сильно планували виїжджати, бо сподівалися, що у 2014-му нам пощастило, то й зараз це швидко закінчиться.
Але війна не закінчувалася, а інсулін для Ярини — так. На дворі ж, навпаки, ставало дедалі гарячіше. Допоміг виїхати щасливий випадок, коли родина щойно вилізла з погребу після бомбувань.
— І тут наші сусіди як раз виїжджали машиною до своїх знайомих, до Сіверська. Там тоді було спокійно. У них теж двоє дітей. Старша донька Софія — найближча подруга Ярини. То вони і запропонували взяти нас з собою. Ми навіть не думали! У нас в руках були документи, ми були одягнені у зимові речі, ще був сніг. Отак і посідали до машини. І більше нічого з собою не брали зовсім, бо це був шанс виїхати, а часу не було.
Купували найнеобхідніше, бо більше немає за що
У Сіверську Назарови оселилися разом зі своїми сусідами, яких родич запросив пожити у своїй квартирі — усього 9 людей. Жили на ті заощадження, які вдалося зробити до війни.
— Це були гроші на відпустку, — сумно всміхається Віра. — Але тепер ми витратили їх на життя. Потрібно було харчуватися, купити хоча б мінімум одягу, тож ходили на ринок. Але купували найнеобхідніше, бо особливо немає за що. Крім того, не знаєш, чи забереш потім його з собою, чи знову кидати доведеться.
Ліки для Ярини теж поповнили у Сіверську. Щоправда, довелося нелегко.
— Там у лікарні був тільки один вид інсуліну. А нам потрібно два. Є дози ранішні та денні, вони однакові. А є ще вечірні, то вони довгої дії. Доктор каже: "Цього немає". Я стала просити, щоб чимось замінили, бо як же ж нам бути? На щастя, доктор знайшла замінник. Тоді ми випросили інсулін на 25 днів, це дало змогу протриматися весь час, поки були там.
— Почали обстрілювати, о 4.30 добряче бахнуло... Ми підняли дітей, вийшли на вулицю, а там уламки снарядів на нашому даху! Шифер пробило. Сусіди в той же день запропонували їхати далі. У них на Полтавщині рідня, а ще залишився будинок померлої бабусі. Його запропонували нам.
Хатка розвалена, ні душу, ні туалету
Назарових привезли до невеликого села в Полтавській області, у незнайому для них місцевість. З одного боку, там цілковиті тиша та спокій. З іншого, виживати родині тепер дуже важко, бо село віддалене, роботи немає, а заощадження вже скінчилися.
— Хатка, в якій ми живемо, на дві кімнати і дуже розвалена. Тож на зиму тут ніяк не залишишся, видуває з усіх щілин та й опалювати нічим. Тут не було ні туалету, ні душу. Тож чоловік сам змайстрував і те, й інше. Держава нам платить як внутрішнім переселенцям, хоча гроші це, звісно, малі, але хоч щось. Виживаємо, в основному, за рахунок гуманітарки. Ходимо до сільради, там консерви, борошно, крупи. Це і їмо.
На новому місці батькам вдалося роздобути нову місячну порцію інсуліну для доньки.
— Пішли до лікарні у сусіднє село. Там я попросила эндокринолога дати інсулін, вона дала. Хоча доктор намагається спрямувати нас до Полтави, але нам туди складно дістатися. І чому ми маємо їхати, якщо ця лікарня поруч? Не знаю поки, як буде далі.
Психологічно родина теж тримається. Каже, що ще здригаються від різких звуків, але вже менше.
— Телевізора у нас немає. Тож новини ми стараємося дітям не показувати взагалі. Яринка від них одразу починає плакати. Гліб тримається, але він дуже сумує за домом.
Проблема у тому, що у селі, де оселилася сім'я Назарових, майже немає молоді. Родин із дітьми дуже мало, спілкуватися підліткам немає з ким.
— Гліб взагалі більшу частину часу проводить у телефоні, там спілкується зі своїми друзями. Є такі, що і до Росії поїхали, але все одно телефонують синові, бо усі планують повернутися додому. А Яринка дружить з Софією, донькою сусідів. Хоча у Лісичанську багато дітей було, а тут... М'яч ми їм купили, бадмінтон, крейдами кольоровими Ярина малює, паркани тут розмальовує.
З навчанням теж ситуація не краща. До війни діти отримували уроки дистанційно. Але потім все припинилося.
— Вчителі роз'їхалися, ніяких лекцій не було зовсім. Наша класна вчителька сказала, що буде скидати домашнє завдання, щоб по можливості робили. Але як, якщо у нас тільки телефони залишилися? Ноутбуки — вдома, ні зошитів, ні підручників, нічого немає. Тому навчання їхнє в цьому році з війною закінчилося. Але нам надіслали табелі за рік електронною поштою. Атестували за тими результатами, що мали до війни. Хоча тут школа є недалеко від нас, але вже канікули.
Будинку більше немає
Як бути далі, Віра з Михайлом не знають. Бо повертатися їм тепер просто нікуди.
— Ще у квітні нам повідомили сусіди: "Будинку у вас більше немає". Потрійне попадання, тож була велика пожежа, нічого не залишилося, — зітхає Віра. — Тут роботи зовсім ніякої. Ми ходили, дізнавалися, на фірмі робочі потрібні. Але нам сказали, що переселенців вони не візьмуть. Чому — не пояснили. На поля потрібні люди, полуниці збирати, ще щось...
Михайло наполягає на тому, щоб як тільки закінчаться бойові дії, повертатися додому. Але Віра поки не розуміє, яке рішення буде правильним.
— Будинок ми відбудуємо, але ж там і повітря рідне, а тут як жити — не зрозуміло. Хоча війна триває і швидко ми додому не повернемося. З іншого боку, не помітиш, як і зима прийде. Потрібно шукати роботу, але тут не знайдеш. Можливо, поїдемо до Полтави або у інше велике місто. За кордон ми теж не поїдемо: у чоловіка нікого, крім нас, немає, жити тепер де? Тому будемо разом у рідній країні.
Наразі родина просить допомоги з роботою та житлом на зиму. До війни Віра працювала у магазині продавцем, а Михайло — добрий електрик. Також вони готові опановувати нові навички. Якщо хтось може запропонувати їм відповідну роботу або може приютити родину у Полтавській чи інших центральних областях країни, просимо звертатися до «Українська Мережа за Права Дитини».
*Імена та прізвище героїв історії змінено з міркувань безпеки. З тієї ж причини у матеріалі відсутні їхні особисті фото.
В публікації використані ілюстрації проєкту Мамо, я бачу війну.
***
«Дитині потрібна родина» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів та з окупації до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Історії, записані й опубліковані зараз, допоможуть створити дорожню мапу дій у сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після Перемоги. Архів матеріалів медіакампанії тут.
Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки “Українська Мережа за Права Дитини” в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».
Свої в Telegram 
