Коли Яринка хвилюється, у неї піднімається цукор. Родина евакуювалася з-під обстрілів в Лисичанську

Заспокоювати Ярину допомагає Гліб

Вперше війна прийшла до Лисичанська ще у 2014-му році, коли діти Назарових були маленькими.

— Тоді місто теж бомбили, ми з дітьми сиділи у погребі у дворі нашого будинку. Але тоді це тривало сім днів — і потім все скінчилося. Нічого в нашому житті це не порушило. Тепер все відбувалося геть інакше. Спершу по телевізору ми слухали, що на всю Україну може відбутися наступ. Але ми не вірили в такий варіант подій: у росіян не вийшло нічого у 2014-му, то здавалося, навіщо їм це знову?

Назарови планували, що 24 лютого підуть разом на родинне свято. Проте ворог зруйнував усі плани.

— Ми прокинулися дуже рано саме від вибухів. Над нашим містом кружляв літак і скидав на центр авіабомби. Ми лягали просто на підлогу. О 10-й ранку прилетів другий — і знову...

Діти сприйняли бойові дії по-різному.

— Гліб у нас взагалі спокійний. Він і зараз каже, що не боїться. А Яринка одразу стала плакати і кричати: "Я боюся!", бігала по хаті, ми старалися її заспокоїти. Цього разу дійсно було дуже страшно. Прямо над нашими головами снаряди літали, а потім — було чути гучні вибухи. Ми всі боялися. Але ж Ярині не можна хвилюватися.

Дівчинка — рідна племінниця Михайла. Його сестра потрапила до місць позбавлення волі, коли маленькій Ярині тільки-но виповнився рочок. Тоді Михайло з Вірою і взяли її під опіку. Але коли біологічна мати за три роки звільнилася, то сказала, що тепер донька їй тим більше не потрібна, а от Вірі — навпаки. За ті роки дівчинка стала для неї, як рідна донечка.

Із шести років Ярина хворіє на цукровий діабет. Сильні хвилювання різко погіршують стан здоров'я дівчинки

— Це провокує підняття рівня цукру у крові. В той же час місцеву лікарню ворог розбомбив у першу чергу. На щастя, спочатку ми мали запаси інсуліну. Тож довелося пояснювати доні, що паніка, хвилювання ні до чого доброго не призведуть.

Старший син теж допомагає Яринці.

— Гліб заспокоює, обіймає її, розповідає, як він її розуміє. Їм у школі ще до війни багато чого розповідали, бо ми-таки були прифронтовим регіоном. Тому син розуміє, як важливо зберігати спокій. Але з іншого боку, якщо у доньки все назовні, то у Гліба навпаки, він все у собі тримає, старається не показувати переживань. Але всередині ж то він все переживає, замикається.

Прихистком став погреб

Після кількох днів бомбувань ворог перекинув свою увагу на Сєвєродонецьк. Десь з тиждень у Лисичанську було тихо. А потім, на жаль, родина знову змушена була спуститися у погреб.

— Холодно там було. Ми наносили різних ковдр, матрасів, перина у нас була... так і сиділи. І весь час у зимовому одязі, звісно.

Так родина переховувалася до 17 березня. Батьки розуміли, що залишатися тут і далі занадто небезпечно. Але як виїхати — не знали.

— Власної автівки у нас немає. Крім того, траси дуже сильно обстрілювали. А ще блок-пости, дороги перекриті... Тож їхати з перевізником я не ризикувала. Волонтерів не було. Потяг ходив один, о 9 ранку, на Харківщину. Але сісти в нього було нереально. Тому ми не сильно планували виїжджати, бо сподівалися, що у 2014-му нам пощастило, то й зараз це швидко закінчиться.

Але війна не закінчувалася, а інсулін для Ярини — так. На дворі ж, навпаки, ставало дедалі гарячіше. Допоміг виїхати щасливий випадок, коли родина щойно вилізла з погребу після бомбувань.

— І тут наші сусіди як раз виїжджали машиною до своїх знайомих, до Сіверська. Там тоді було спокійно. У них теж двоє дітей. Старша донька Софія — найближча подруга Ярини. То вони і запропонували взяти нас з собою. Ми навіть не думали! У нас в руках були документи, ми були одягнені у зимові речі, ще був сніг. Отак і посідали до машини. І більше нічого з собою не брали зовсім, бо це був шанс виїхати, а часу не було.

Купували найнеобхідніше, бо більше немає за що

У Сіверську Назарови оселилися разом зі своїми сусідами, яких родич запросив пожити у своїй квартирі — усього 9 людей. Жили на ті заощадження, які вдалося зробити до війни.

— Це були гроші на відпустку, — сумно всміхається Віра. — Але тепер ми витратили їх на життя. Потрібно було харчуватися, купити хоча б мінімум одягу, тож ходили на ринок. Але купували найнеобхідніше, бо особливо немає за що. Крім того, не знаєш, чи забереш потім його з собою, чи знову кидати доведеться.

Ліки для Ярини теж поповнили у Сіверську. Щоправда, довелося нелегко.

— Там у лікарні був тільки один вид інсуліну. А нам потрібно два. Є дози ранішні та денні, вони однакові. А є ще вечірні, то вони довгої дії. Доктор каже: "Цього немає". Я стала просити, щоб чимось замінили, бо як же ж нам бути? На щастя, доктор знайшла замінник. Тоді ми випросили інсулін на 25 днів, це дало змогу протриматися весь час, поки були там.

Так двома родинами лисичанці протягнули до 22 квітня. Саме тоді війна прийшла і до Сіверська

— Почали обстрілювати, о 4.30 добряче бахнуло... Ми підняли дітей, вийшли на вулицю, а там уламки снарядів на нашому даху! Шифер пробило. Сусіди в той же день запропонували їхати далі. У них на Полтавщині рідня, а ще залишився будинок померлої бабусі. Його запропонували нам.

Хатка розвалена, ні душу, ні туалету

Назарових привезли до невеликого села в Полтавській області, у незнайому для них місцевість. З одного боку, там цілковиті тиша та спокій. З іншого, виживати родині тепер дуже важко, бо село віддалене, роботи немає, а заощадження вже скінчилися.

— Хатка, в якій ми живемо, на дві кімнати і дуже розвалена. Тож на зиму тут ніяк не залишишся, видуває з усіх щілин та й опалювати нічим. Тут не було ні туалету, ні душу. Тож чоловік сам змайстрував і те, й інше. Держава нам платить як внутрішнім переселенцям, хоча гроші це, звісно, малі, але хоч щось. Виживаємо, в основному, за рахунок гуманітарки. Ходимо до сільради, там консерви, борошно, крупи. Це і їмо.

На новому місці батькам вдалося роздобути нову місячну порцію інсуліну для доньки.

— Пішли до лікарні у сусіднє село. Там я попросила эндокринолога дати інсулін, вона дала. Хоча доктор намагається спрямувати нас до Полтави, але нам туди складно дістатися. І чому ми маємо їхати, якщо ця лікарня поруч? Не знаю поки, як буде далі.

Психологічно родина теж тримається. Каже, що ще здригаються від різких звуків, але вже менше.

— Телевізора у нас немає. Тож новини ми стараємося дітям не показувати взагалі. Яринка від них одразу починає плакати. Гліб тримається, але він дуже сумує за домом.

Проблема у тому, що у селі, де оселилася сім'я Назарових, майже немає молоді. Родин із дітьми дуже мало, спілкуватися підліткам немає з ким.

— Гліб взагалі більшу частину часу проводить у телефоні, там спілкується зі своїми друзями. Є такі, що і до Росії поїхали, але все одно телефонують синові, бо усі планують повернутися додому. А Яринка дружить з Софією, донькою сусідів. Хоча у Лісичанську багато дітей було, а тут... М'яч ми їм купили, бадмінтон, крейдами кольоровими Ярина малює, паркани тут розмальовує.

З навчанням теж ситуація не краща. До війни діти отримували уроки дистанційно. Але потім все припинилося.

— Вчителі роз'їхалися, ніяких лекцій не було зовсім. Наша класна вчителька сказала, що буде скидати домашнє завдання, щоб по можливості робили. Але як, якщо у нас тільки телефони залишилися? Ноутбуки — вдома, ні зошитів, ні підручників, нічого немає. Тому навчання їхнє в цьому році з війною закінчилося. Але нам надіслали табелі за рік електронною поштою. Атестували за тими результатами, що мали до війни. Хоча тут школа є недалеко від нас, але вже канікули.

Будинку більше немає

Як бути далі, Віра з Михайлом не знають. Бо повертатися їм тепер просто нікуди.

— Ще у квітні нам повідомили сусіди: "Будинку у вас більше немає". Потрійне попадання, тож була велика пожежа, нічого не залишилося, — зітхає Віра. — Тут роботи зовсім ніякої. Ми ходили, дізнавалися, на фірмі робочі потрібні. Але нам сказали, що переселенців вони не візьмуть. Чому — не пояснили. На поля потрібні люди, полуниці збирати, ще щось...

Але тут інша проблема: транспорту в селі майже немає, а хазяйство за 35 километрів, то як туди і назад щодня діставатися? До села, де ліки купуємо, ми просто пішки ходимо, а туди далеко

Михайло наполягає на тому, щоб як тільки закінчаться бойові дії, повертатися додому. Але Віра поки не розуміє, яке рішення буде правильним.

— Будинок ми відбудуємо, але ж там і повітря рідне, а тут як жити — не зрозуміло. Хоча війна триває і швидко ми додому не повернемося. З іншого боку, не помітиш, як і зима прийде. Потрібно шукати роботу, але тут не знайдеш. Можливо, поїдемо до Полтави або у інше велике місто. За кордон ми теж не поїдемо: у чоловіка нікого, крім нас, немає, жити тепер де? Тому будемо разом у рідній країні.

Наразі родина просить допомоги з роботою та житлом на зиму. До війни Віра працювала у магазині продавцем, а Михайло — добрий електрик. Також вони готові опановувати нові навички. Якщо хтось може запропонувати їм відповідну роботу або може приютити родину у Полтавській чи інших центральних областях країни, просимо звертатися до «Українська Мережа за Права Дитини».

*Імена та прізвище героїв історії змінено з міркувань безпеки. З тієї ж причини у матеріалі відсутні їхні особисті фото.

В публікації використані ілюстрації проєкту Мамо, я бачу війну.

***

«Дитині потрібна родина» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів та з окупації до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Історії, записані й опубліковані зараз, допоможуть створити дорожню мапу дій у сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після Перемоги. Архів матеріалів медіакампанії тут.

Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки “Українська Мережа за Права Дитини” в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».

Кохаю до смерті. 23-річна Анастасія з «Азову» загинула в Маріуполі, її любий Влад — в полоні

Не уверена, что до зимы выживем. Маленькая Катя из Лимана рассказывает о войне и своей семье

Я вивіз більше 25 тисяч книг із “Книгарні Є” у Слов'янську. Рятувати їх теж важливо — і ось чому