Кохаю до смерті. 23-річна Анастасія з «Азову» загинула в Маріуполі, її любий Влад — в полоні
Владислав Оксеньчук та Анастасія Куницька познайомилися на службі в полку «Азов». Він приїхав на Донеччину з Ковеля Волинської області, вона — місцева, народилася в Урзуфі. Їхня любов тривала всього два роки. У травні Настя загинула в Маріуполі. Влад з позивним «Дезмонд» в полоні на тимчасово окупованій території. Він та інші захисники в середині травня вийшли з «Азовсталі».
Історію про любов та втрату розповіла Ольга Оксеньчук, молодша сестра 25-річного Владислава Оксеньчука.
Любов з першого погляду
Настя жила в Маріуполі, а служила в Урзуфі, там знаходилася основна база полку «Азов». В 2019-му році була підготовка рекрутів, на той час вона вже служила, а мій брат тільки вступив. Він взяв собі позивний «Дезмонд». Настя потім мені розповідала, що Влад їй одразу сподобався, можна сказати, з першого погляду. Вона своїй мамі на телефоні показала фото Влада і сказала: «Дивись, який хороший хлопець, треба з ним познайомитись». Так у них і зав’язалося спілкування, дружба, а потім і кохання.
Мій брат є майстром спорту України з легкої атлетики. Він майже до 20 років весь всій час проводив активно: бігав різні дистанції та грав в баскетбол. Скільки я себе пам’ятаю, Влад казав, що хоче себе присвятити військовій справі. Він дуже цього прагнув, дуже цього хотів. І не хотів удавати, що на Донбасі нібито нічого не відбувається.
Мені Влад розповів, що в нього є дуже близька людина, вони разом служать в «Азові». Перша наша розмова з його обраницею сталася телефоном. Настя з Владом планували забрати мене з Ковеля в Маріуполь ще минулого літа, але щось не виходило. Вони весь час проводили на базі, дуже рідко були вдома, тільки на вихідних. А взимку Влад привіз Настю до нас, ми разом зустріли Новий рік. За ті три тижні ми потоваришували, дуже зблизилися. Спочатку Настя поїхала до Маріуполя, трохи згодом — і брат. Я тоді і подумати не могла, що це може бути остання зустріч і що на них чекає таке жорстоке майбутнє.
Сфотографуй їжу
24 лютого, в перший день повномасштабного вторгнення, я спілкувалася з Владом і Настею. Вони нас — мене, маму, тата — дуже заспокоювали, казали, що все обійдеться, що все закінчиться. Щоб ми за них не переживали: вони обов’язково виживуть. Настя тоді казала, що вони переїжджають, покидають свою базу і переміщуються в інше місце.
Настя майже завжди виходила на зв’язок, писала нам по декілька разів на день. Влад робив це рідше, бо у нього не завжди був зв’язок. У них були дуже важкі умови. І до того ж Настя з Владом були в різних бункерах «Азовсталі». За цей час вони жодного разу не побачились, але дуже хотіли потрапити один до одного.
Я пам’ятаю, Влад розповідав, що в бункері було багато дуже тварин, котів, собак, які дуже боялися вибухів.
У них був дуже обмежений запас їжі. Вони останній місяць взагалі навіть не мали що їсти. Тарілку каші та маленький шматочок ковбаси. За словами Насті, цю порцію розтягувала на два дні. Їм завжди хотілося їсти. Настя просила мене скинути їй фото їжі, яку вдома їли. «Мені так легше», — казала Настя.
Відмовилася покидати завод без коханого
Командири пропонували Насті та іншім жінкам вийти з «Азовсталі». Їй дали можливість покинути завод, але вона відмовилась: «Поки Влад тут, я не вийду!» Саме в той час дуже сильно бомбардували Маріуполь, було ризиковано покидати територію заводу. П’ятеро дівчат-захисниць, які знаходилися разом з Настею в бункері, вийшли з нього і побігли. Під час обстрілу одна з них загинула. Четверо вибралися з міста, але душа їхня залишається в Маріуполі. Цей жах буде з ними до кінця їхнього життя.
Їм дали можливість помитися. Вони, якщо я не помиляюся, набирали воду у відро, і цією кількістю води милися всі люди, які знаходилися у бункері. Настя мені написала, що йде митися. Вона була одягнена в штани, на ногах – капці. Після того, як помилася, Настя вийшла, і їм сказали, що щось летить, якась загроза, одягайте всі терміново каски і бронежилети. Настя, на жаль, не встигла цього зробити. Вона загинула разом з психологінею полку Наталею Луговською. Моїй подружці Насті, коханій мого брати, тепер назавжди 23 роки.
Загинула в пеклі, захищаючи Україну
На наступний день після її смерті я навіть нічого не підозрювала, думала, що у них просто немає зв’язку. Я просто чекала, поки вона зі мною зв’яжеться. Хлопці, які з нею знаходилися в бункері, теж знали Влада. Вони чекали доказів, що Настя насправді померла. І тільки після того, як все підтвердилося, вони сказали про це Владу. Про смерть своєї коханої брат дізнався ввечері наступного дня.
Ми з ним спілкувалися і я у нього запитала, чи виходила Настя з ним на зв’язок? Він написав, ні, ще не виходила. Тоді він вже знав, що її немає серед живих! Я дізналась про смерть Насті від своєї мами, їй повідомив сам Влад.
Навіть не могла подумати про те, що то була наша остання зустріч — коли Настя після зимових свят сідала в автобус. Вона завжди наголошувала на тому, щоб я приїхала до Маріуполя саме в травні, якраз мав закінчуватися її контракт. Я уявляла, як приїду до них, побачу Маріуполь, про який і Настя, і Влад стільки розповідали.
Коли її не стало, я довго не могла в це повірити. Деякий час здавалось, що це просто страшний сон. Я прокинусь і вони мені вдвох напишуть, що живі і все буде нормально. Але, на жаль, це були тільки надії. Настя — хоробра, сонячна, чутлива, завжди повна життя та позитиву дівчина — загинула у тому пекельному місці, захищаючи свою країну.
Треба повернути стальних героїв додому!
Влад нещодавно дзвонив батькам. Йому повідомили проте, що тіло Насті мають ввезти на підконтрольну територію України. За весь той час, що брат знаходиться в полоні, він виходив на зв’язок чотири рази. Розповідав, що все добре, щоб ми не хвилювалися, потрібен час. За нас хвилювався, чи маємо ми кошти, як ми тримаємося, як мама Насті.
Коли Влад перебував на «Азовсталі», зрозумів, що хоче будувати майбутнє з Настею. Вони дуже чекали зустрічі один з одним, навіть планували весілля. А в результаті навіть не змогли попрощатися.
Серце розривається від всього. Це так несправедливо: тіло Насті лежить на заводі, ми навіть не можемо її достойно поховати. А Влад в полоні, і його називають злочинцем! Я постійно прокручую в голові те щасливе життя, яке уявляла після їхнього повернення. Знала, що вони пережили дуже страшні речі і їм знадобиться психологічна допомога, але завжди собі говорила: найголовніше, щоб вони були живі, а далі ми впораємось. Як тепер після Настиної смерті можна просто жити? Я не знаю.
Крається серце за маму Насті. Вона в дуже складній ситуації. Донька була для неї найближчою людиною. Вона весь час хвилювалась, плакала і молилась, щоб її прекрасна донечка повернулась додому. Життя дуже несправедливе! Я ніколи не зрозумію, чому нелюди, які підтримують війну, — живуть, а такі сонячні і добрі люди — помирають.
Ольга з братом Владом
Ця війна забрала дуже багато щирих людей, багатьом зруйнувала майбутнє і просто морально вбила. Можливо, це все для того, щоб ми цінували життя і ставали сильнішими. Але чи зможемо ми колись після цього жити щасливо? Я сумніваюсь.
Досі маю надію, що ми зможемо поховати нашу Настюшу і зможемо ходити на її могилу. Також вірю в те, що мій братик скоро повернеться. Втративши свою кохану, він не буде таким, який був раніше. Ми всі теж вже не будемо.
Україна втратила вже багато прекрасних людей. Тому ми повинні неодмінно повернути наших сталевих героїв — захисників Маріуполя — додому.
Свої в Telegram 
