Я видавала глянцевий журнал в Сєвєродонецьку. Місто знищили — а я вимушено виїхала до Латвії
Наталія Широбокова жила у Сєвєродонецьку і мала власний бізнес — регіональний глянцевий журнал VotGe. Але її життя повністю змінилось з повномасштабним вторгненням — і тепер вона працює офіціанткою в Ризі. Про досвід життя у новій країні та зміну професії.
Подивіться, що є у вашому місті
Ми створили журнал з моєю колегою Альоною Чечіною чотири роки тому. У березні 2018-гоу вийшов найперший випуск, і з того часу ми його постійно розвивали, не пропустивши жодного номера. Витримали різноманітні кризи, підвищення податків. Ми друкували як статті про міста Луганщини, так і рекламу. Над VotGe працювала ціла команда: моя колега , я, журналістка, дизайнер і верстальник. Коли до нас приїжджали знайомі з Києва, Дніпра та інших великих міст, вони говорили, що журнал зроблено на європейському рівні. До речі, моя подруга, з якою ми разом його відкрили, мала досвід роботи в журналі в Луганську і краще розуміла цю "внутрішню кухню".
Спочатку журнал розповсюджувався лише в Сєвєродонецьку, але потім ми зробили його регіональним, розширившись до Лисичанська та Рубіжного.
Ми разом закінчили академію культури в Луганську і давно почали говорити про те, що хочемо відкрити власний бізнес. Але не якийсь продуктовий магазин — для нас було важливо розповідати про Сєвєродонецьк, бо це місто заслуговує на те, щоб про нього говорили. З цим навіть пов'язана назва: "Вот же это!". Подивіться на те, що є у вашому місті. Ми показували, що в маленькому місті є все для комфортного життя: розважальні центри, ресторани, бари, спортзали, центри здоров'я, неформальні школи для дітей.
Власники цих бізнесів звертались до нас за рекламою, давали цікаві інтерв'ю. У принципі, наше гасло цього і стосувалося — "про людей і для людей". Журнал виходив один раз в 1.5 місяці. Він був безкоштовним, але реклама дозволяла нам існувати. "Votge" можна було знайти на стійках в спортзалах, кав'ярнях, ресторанах і пабах в різних містах Луганщини. Якби не війна, то ми б працювали над його розвитком далі.
Сєвєродонецьк був дуже перспективним містом і саме через це ми обрали саме його. Там було більше молоді, більше закладів, постійно відкривалось щось нове. Хоча ми не збирались зупинятись виключно на журналі.У мене вже був розроблений бізнес-план для іншого проєкту, і я навіть шукала приміщення. Ніхто не збирався кидати місто на призволяще — ми хотіли розвивати Сєвєродонецьк, але 24 лютого докорінно змінило все.
У той день о 5 ранку моєю першою думкою було: "Як би швидко зібратись і доїхати до батьків у Лисичанськ?". Тоді з речей я взяла лише документи, гроші й спортивний костюм. На 11-й день в Лисичанську я зрозуміла, що все набагато страшніше, ніж було в 2014-му році. За цей час в мене щонайменше шість разів виникала думка, що я можу тут померти, адже снаряди прилітали дуже близько до нашого дому. Так я прийняла рішення про евакуацію. Моя колега, я і наші батьки збирались їхати з міста без якогось чіткого плану.
Спочатку хотіли евакуюватись потягом, але навіть не змогли зайти туди, бо людей було дуже багато. У батька моєї подруги була машина, тож ми вирішили поїхати на ній. Коли ти в такій ситуації, то дуже важко приймати конкретні рішення. Ми думали: "День прожив — і добре" — й вирішували все на місці. Спочатку поїхали на захід України, потім до Польщі, але там не вийшло знайти житло. Знайомі порадили поїхати до Литви. Там ми планували зупинитись в одному готелі лише на пару днів, але власник запропонував нам вигідні умови для проживання, дізнавшись, що ми з України. Як і більшість українців тоді ми думали, що все це лише на пару тижнів — і ми зможемо повернутись. Достатньо довго ми навіть не оформлювали ніяких статусів біженців. Втім, пройшов тиждень, пройшло два, пройшов місяць. Через два місяці ми зрозуміли, що потрібно облаштовуватись в якійсь країні й шукати там роботу. Через те, що у нас є знайомі з ЛатвіЇ, ми вирішили переїхати туди.
У Латвії готуються до війни
Зараз я працюю офіціанткою в Ризі. Роботу шукала через центр допомоги українцям. Потрібно було заповнити анкету, розповісти про свій досвід роботи і вже після цього ходити на співбесіди.
Ресторан, в якому я працюю, взяв мене на роботу без знання мови. Працювати тут, звичайно, важко. Особливо враховуючи, що раніше в мене був свій бізнес і я була директоркою. Але я не жаліюся, бо на даному етапі життя маю можливість жити в безпечному місці й працювати.
Я ще не отримала першу зарплату, але за місяць життя в Латвії вже зрозуміла, що жити тут дуже дорого. Ціни на все високі, бо власне виробництво не розвинене, майже всі товари імпортні, а зарплати доволі низькі. Відкривати власний бізнес нереально, бо тут величезні податки. Житло можна знімати за 400-600 євро, але комунальні послуги обійдуться в 150 євро влітку й 300 євро взимку.
Наталія Широбокова з ЛисичанськаФото: Instagram, shirobokova_nata
До українців тут дуже добре ставляться. Наприклад, люди з України можуть безкоштовно їсти в деяких закладах, через те що власники просто хочуть нас підтримати. Усі колеги співчувають мені й мають повне розумінням ситуації. Ба більше: у Латвії вже готуються до можливого нападу Росії. У нас навіть лунають тренувальні сирени в місті!
Через все це дуже страшно планувати щось, купувати, вкладати гроші, брати кредити. Поки що я просто приймаю ситуацію і намагаюся якось жити. На сьогоднішній день є така ситуація — значить треба до неї адаптуватись. Втім, завтра вона може змінитись.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
