Зашивала рани при свічках. Лікарка з Маріуполя допомагала вижити землякам у сховищі філармонії
Ірина Дагаєва 45 років працювала отоларингологом у лікарні Маріуполя. Тиждень після повномасштабної війни за записом приймала пацієнтів у лікарні. Останній її робочий день припав на 2 березня. Далі у місті почалося пекло. Тоді разом з родиною ще 10 днів чекали на евакуацію у Маріупольській філармонії. Там від ворожих обстрілів ховались понад 700 містян — від одноденних немовлят до 90-річних пенсіонерів. Ризикуючи життям, жінка шукала у розбомблених аптеках ліки і медінструменти. Зашивала рани і зупиняла кровотечі при свічці. А коли стало геть гаряче, з міста виривалась серед ночі замінованою дорогою.
Місто обстрілювали, але жодних сповіщень не було
Від початку війни у нашому місті жодного разу не звучав сигнал повітряної тривоги. Тому 24 лютого я, як завжди, на телефоні з хворими, прибігла на роботу у лікарню. Вже там почула, що почалась війна.
Тоді у місті було ще більш-менш спокійно, люди приходили на прийом. Так було до 2 березня. Місто щодня ставало пустішим. Звуки канонад були щодня ближчими і гучнішими. Увечері прибігла донька з двома чотирирічними онучками, вони жили біля аеродрому, у їх будинок влучив снаряд.
Місто бомбили, але оповіщень ніяких так і не було. Далі відключили світло, воду, зв'язок. Продукти закінчилися. І коли одного дня діти пішли набрати води — побачили величезну воронку між моїм будинком і школою. Тоді й вирішили евакуюватись. Взяли документи, воду, свічки, трохи одягу, що був під руками, і поїхали до Драмтеатру — чули, що там формується колона на евакуацію з міста.
За вікном гриміли снаряди, ми молились Богу, щоб встигнули вийти з будинку, бо багато людей помирали саме від того, що на них обвалювались розбомблені будинки і вони не могли вибратись з-під завалів.
Люди хворіли. Лікувала їх тим, що знайшла у розбомблених аптеках
Нас було шестеро — я, хворий чоловік, донька із зятем і двоє чотирирічних онучок-близнят. Того дня біля театру було дуже багато людей, але ні конвою, ні евакуації не було. Повертатись додому було страшно, там лунали канонади. І ми пішли, де було найближче — у Маріупольську філармонію. Нам сказали, що дороги заміновані, тому краще перечекати.
Маріупольська філармонія
Там було понад 700 людей різного віку, дехто навіть з домашніми тваринами. Хтось спав сидячи, хтось на бетонній підлозі, під вітражними вікнами, які сипались від ударних хвиль. Я відразу підійшла і сказала, що я лікар і при потребі можу допомогти.
Дали мені аптечку, щоб я розібрала, що від чого. Люди приходили із застудами, з травмами, з кишковими та хронічними хворобами, з кровоточивими ранами, які треба було шити, а ліків для цього всього не було. І я, побачивши неподалік розбомблені аптеки, вирішила туди сходити, взяла ще двох помічників, залізли через вітрину і у ковдри збирали, що бачили.
Усе це відбувалось під обстрілами. Коли свистіло прямо над головами, ми просто падали посеред вулиці і молились. Ми практично не спали. О 18:00 починалась комендантська година, забороняли вмикати будь-яке світло — навіть ліхтарі. І коли треба було робити ін'єкції людям з кровотечами чи знімати шви, я робила це при свічці, яку взяла з дому.
Місто обстрілювали щоразу сильніше. Багато людей помирали від осколкових поранень у своїх районах від того, що нікому було надавати допомогу. У нас спрацювало «сарафанне радіо». Місцеві, дізнавшись, що у філармонії є лікар — почали приходити з вулиці за допомогою і ліками. Я давала всім, але по-трохи, дехто навіть ображався, бо думали, що це допомога від «Червоного Хреста». Як би це цинічно не звучало, але моє завдання було, щоб люди вижили, а не одужали.
Найстрашніший момент був 9 березня, коли росіяни розбомбили пологовий, він знаходився у сусідньому кварталі. Люди почали іти до нас. Прийшла мама з новонародженою дитиною — ще прищепка на пуповині була, у мами немає молока і післяпологова кровотеча. Стоїть переді мною і плаче, бо ні молока, ні суміші, ні памперсів — нічого немає. Тоді доводилося йти на радикальні кроки — приходили люди по ліки і я їх вимінювала на суміш, памперси чи вологі серветки, щоб це немовля хоча б обтерти, бо скупати не було можливості. Навіть пляшечку йому знайшла. Після того випадку мене назвали його хрещеною і дозволили обрати ім'я — тепер він Микита.
Люди з навколишніх будинків приносили, хто що мав — крупи, макарони, пельмені, навіть розморожені. Вогнища розпалювали лише вдень, вночі по них стріляли. Варили такі імпровізовані супи — вода і туди додавали що було — мівіна, приправа, прованські трави — це все розмішувалось і воно просто пахло їжею. Наливали у чашки, у кого вони були. Дідусі і бабусі пили і плакали. Діти не розуміли, як це — нема хліба, нема води. Постійно питали — скільки ще треба потерпіти. Якось хтось приніс мішок борошна. Жінки додавали воду і на столах робили коржі, пекли їх на решітках, але ці коржі давали тільки дітям і лікарю, я віддавала свій онучкам. На фоні стресу в мене не було відчуття голоду, не могла їсти. Наїдалась тим імпровізованим супом з приправами.
Родина Ірини Дагаєвої
Виїжджали з Маріуполя вночі замінованою дорогою
У нашому сховищі я була єдина лікарка. Можливо, були ще медпрацівники, але ніхто не визвався в помічники. Працювала цілодобово. Жити ставало щораз страшніше — бомбили і вдень, і вночі. Я розуміла, що в тих людей (російських окупантів — Свої), якщо їх так можна назвати, нічого людського немає і наступними можемо стати ми. А коли снаряд застряг у вікні сусіднього будинку, люди запанікували і почали збиратися. Зрозуміли, що евакуації можуть просто не дочекатися. Ніхто не знав, куди їхати, де заміновано і де можуть просто розстріляти.
Діти мені сказали — ти рятуєш інших людей, а про нас і про себе не думаєш. Тоді я заплакала. Обійняла всіх рідних уже мені людей, пообіцяли один одному, що ми ще зустрінемось у вільному українському Маріуполі, сіли у машини і поїхали. Далі — замінована Василівка, на узбіччі підірвані машини з розкиданими речами і мертві пасажири... польові дороги і «наглі морди», вимагали показати зброю, якої у мене ніколи не було. Ми їхали вночі, із вимкненими фарами, у цілковитій темряві, замінованими дорогами, навмання, просто молились.
Ми виїжджали через порт. Люди хоронили своїх родичів чи сусідів у дворах будинків і ставили такі імпровізовані хрестики з гілок, щоб просто позначити. Гинули здебільшого просто неба, коли йшли десь по їжу, воду чи навіть копаючи комусь могилу. Здебільшого там залишались старі люди, лежачі. Евакуаційні автобуси не пропускали. Хтось, рятуючи дітей, просто залишав своїх старих родичів, ну, скажемо так, ще живих. І писали на дверях «Тут є ще жива людина», клеїли з надією, що може хтось зайде.
Після пережитого спати не могла кілька місяців
Під ранок ми доїхали до Запоріжжя. Там нас зустріли волонтери — нагодували, обігріли і ми поїхали до Львова. Зараз я живу і працюю тут — лікаркою у центрі «Я — Маріуполь».
Роботу почала шукати одразу, бо вона дає мені сили жити далі. Це ж не лише матеріальна потреба для тих, у кого нічого не залишилось. Це можливість зануритись у звичну атмосферу, в якій ти жив щодня останні 45 років. Я лише останній тиждень почала нормально спати. Але душевного спокою досі немає. Я щодня думаю про те, навіщо було розбивати і спалювати наше прекрасне місто біля моря, наш Маріуполь? Але я вірю, що ми його відбудуємо, відродимо, кожен зробить свій внесок. Так, можливо, він буде по-іншому виглядати, але це буде наш український улюблений Маріуполь, він обов’язково буде, по-іншому — ніяк.
Свої в Telegram 
